Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 59

— Германе, — Травмований торкнув мене за плече. — Ну ти йдеш?

Сивий з Ніколаічем так і стояли один проти одного, мов танцюристи на паркеті. Сивий нависав над коротконогим Ніколаічем і щось йому злісно цідив, аж Ніколаіч увесь щулився, понуро киваючи головою. Втім, коли ми підійшли, обидва замовкли.

— Ну що? — запитав Шура.

— Ще п'ять хвилин, — відповів сивий. — Давайте вже дочекаємось.

— Ну давайте, — погодився Травмований. Зрештою, вибору особливого в нього не було.

Ми стояли, мовчки й напружено рахуючи секунди, намагались не дивитись один одному в очі й розглядали тріщини на асфальті — глибокі, як зморшки на обличчі в клоуна.

Раптом у Ніколаіча задзвонив мобільний. Він метушливо видобув його з кишені й підніс до спітнілого від хвилювання вуха.

— Алло! — заголосно, як на таку безлюдну місцевість, сказав Ніколаіч. — Да! Да, Марлен Владленович, тут! Зі мною! Да! Даю! Вас! — Він з полегшенням простягнув слухавку сивому.

Сивий ураз теж заметушився, забігав очима, вайлувато підхоплюючи мобільник своїми доглянутими адвокатськими пальцями.

— Слухаю, Марлен Владленович, — спершу він ще намагався триматись бадьоро й незалежно, проте голос його швидко осів, а інтонації з'їхали кудись на істеричне підвискування. — На місці! Все в порядку, Марлен Владленович. Не хочуть, Марлен Владленович. Залупились, Марлен Владленович. — Шура незадоволено скинув бровою. — Я говорю — не погоджуються, Марлен Владленович.

Що? Говорять, громадянська ініціатива. Територіальна громада, говорять. Говорять, не маємо права. Що? І я їм кажу, що маємо! Папери показував! Марлен Владленович, да вирішу, аякже. Все зроблю, не хвилюйтесь. Аякже.

Я поки що не знаю. Може, домовимось із ними, Марлен Владленович? Куди? На хуй? Зрозумів, Марлен Владленович! Да, все зрозуміло, не турбуйтесь! Вибачте, що стільки клопоту. Я все зроблю. Все зроблю! Так! І вас теж, Марлен Владленович, і вас теж!

Сивий вимкнув слухавку і передав її Ніколаічу блідими й знекровленими по цій розмові пальцями. Мовчки витяг із кишені плаща білосніжну хустинку, тремтячою рукою витер рясний хліборобський піт. Довго не потрапляв хустинкою назад до кишені, зрештою, впорався з цим.

Так само мовчки забрав у Ніколаіча свій кейс. Ніколаіч, відчуваючи найгірше, забився йому за спиною, мов пес перед чужими. Шура дивився на все це з малозрозумілою мені усмішкою.

— Ну, значить, так, — промовив сивий, звертаючись до Шури. Пальці, якими він обхопив ручку кейса, аж посиніли від напруги. — Я вас попереджав. Не кажіть, що я вас не попереджав. У вас часу — рівно двадцять чотири години.

Завтра ми все це зносимо. В разі опору діям працівників комунальних служб будете нести відповідальність.

Він знову видобув хустинку й різкими нервовими рухами почав витирати шию. Розвернувся й мовчки пішов до машини. Ніколаіч потупцяв слідом, проте, перш ніж застрибнути до свого джипа, на мить озирнувся й кинув на нас якийсь дивний, сповнений погрози погляд. Так ніби хотів щось сказати, проте не наважився. Або вирішив зачекати.

— Ну, що, — сказав Травмований, — ось де вони, справжні проблеми.

7

Він знав, що робить. Він усе вірно розрахував, знаючи, що друзі підтримають його в разі чого, прийдуть і допоможуть. Тому що бізнес — це бізнес, а кров, яку вони разом проливали в бійках, на вулицях і футбольних полях, вона скріплювала й пов'язувала, і тут уже про бізнес не йшлося. Голос крові куди потужніший за голос здорового глузду, так собі думав Травмований і не помилявся. Так воно й сталось наступного дня, коли вся їхня бригада, всі, кого я знав із дитинства, сповзлися із своїх нір, контор, крамниць та гуртових ринків, прийшли підтримати своїх, як у старі добрі часи. Але це все було наступного дня.

А тоді, щойно Ніколаіч із сивим від'їхали, ми з Шурою теж рушили до міста, а по дорозі я зіскочив і, звернувши за гуртожитки петеу, пройшов дворами, в яких стояло дзвінке жовтневе повітря, і вийшов на одну з тихих порожніх вуличок. А минувши її, зупинився перед кам'яною лікарняною огорожею. Тому що завжди потрібно повертатись, особливо якщо хтось чекає на твоє повернення, так я собі подумав і ступив на подвір'я. Корпуси були тихі, подвір'ям літала павутина. Хворі у вікнах схожі були на рибок в акваріумах.

Сестрички відразу розповіли про Ольгу. Говорили про неї з неприхованою образою в голосі, нарікали на її складний характер, на погані манери, на недисциплінованість. Проте не знаючи, ким я насправді доводжусь хворій, далі не розводились, лише зітхали, не чекаючи від мене розуміння.

Ольга була в палаті сама, мабуть, м'якосерді сестрички просто не наважились когось до неї підселити. Спала в своєму ліжку, безжурно всміхаючись уві сні. Була в потертих левісах і теплій бейсбольній куртці. Права холоша була до коліна розрізана, гіпс на стопі нагадував новий кросівок. Волосся її горіло під пообіднім сонцем, а шкіра розчинялась на білосніжних простирадлах, мов молоко на рисовому папері. На стільцях і на підлозі стояли квіти в наповнених водою слоїках. У квітах блукали оси й метелики, по-осінньому втомлені й неуважні. Я обережно сів скраю ліжка. Коло ліжка валялись апельсини, на підлозі лежали розгорнуті книги, телефон Ольга не випускала з рук навіть уві сні. За вікнами стояли яблуні, безнадійно обірвані хворими та сестричками, гілки сухо здригались під легким вітром. Раптом дрібне яблуко зірвалось із гілки й лунко ударилось об жерстяне підвіконня. Ольга розплющила очі.

— Герман? — запитала. — Ти що тут робиш?

— Провідати прийшов. Хто це тобі стільки квітів приніс?

— Ніхто, — відповіла вона, якусь мить подумала, потім вирішила, очевидно, не вигадувати. — Це я сестричок попросила принести. Хотіла, щоб ти подумав, ніби мені тут хтось квіти носить.

— Ну я так і подумав.

— Добре, — сказала Ольга. — Дуже добре.

— Як нога? — поцікавився я.

— Та нормально, — Ольга подивилась, чи не було повідомлень, і відіслала телефон убік. — Я ще вчора просила, щоби мене відпустили, сказала, що все нормально. Так вони тут такий скандал улаштували.

— Вони говорять, що це ти скандал улаштувала.

— Ну да, — образилась Ольга. — Робити мені більше нічого. Нічого — сьогодні ще полежу, а завтра — додому.

Роботи купа, а я тут лежу.

— Як ти її хоч зламала?

— Двері хотіла зачинити. Вони мене так розізлили!

— Що вони хотіли взагалі?

— Хто їх знає, — Ольга знову схопилась за телефон, покрутила його в руках, поклала назад. — Все щось випитували, винюхували, мерзотні такі, противні. А ще, ти розумієш, в одного з них лисина збоку.

— Як це — збоку?

— Ну так — не посередині, як у всіх нормальних людей, а збоку, над вухом. І він увесь час щось перепитує, ніби недочуває, і цією своєю лисиною лізе тобі просто в душу.

Ну я й не витримала, вигнала їх.

— Ти вибач, — сказав я їй, — що через мене стільки проблем.

— Та ладно, — відповіла Ольга. — Сама винна. Я спочатку страшенно злилась на тебе, потім заспокоїлась. Добре, що ти прийшов. Ти залишишся?

— Ну, якщо можна.

— Лишайся, звісно. Бачиш, мене тут родичі апельсинами завалили, я себе почуваю, як на Новий рік.

— Чому на Новий рік? — не зрозумів я.

— Мені в дитинстві апельсини завжди купували на Новий рік. Ну або коли я застуджувалась і лишалась удома. Так що я себе почуваю школяркою. Давай, допоможи мені все це з'їсти.

— Добре, — погодився я і почав чистити їй апельсини.

Апельсини були теплі, мов лампи денного освітлення.

Вони бризкали соком, і оси відразу ж почали кружляти наді мною. Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго, доки вона не змахувала краплі легким рухом.

— Послухай, — сказала, — я знаю, що Шура там щось організовує. На аеродромі.

— І що?

— Ти ж будеш там із ним?

— Ну, буду.

— Дивись за ним, добре? — попросила Ольга.