Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 56

— Та ні, що ти, — спробував я заперечити.

— Стара-стара, — повторила Тамара, — не виправдовуйся, все нормально. Я ні на що особливо й не сподівалась.

Роби, як тобі краще, добре?

— Добре, — погодився я.

Вона допалила цигарку й безнадійно роздушила недопалок об підлогу.

— Я хотів тебе спитати: цей чоловік, високий такий, темний, на фотокарточках — хто він?

— Високий? — перепитала Тамара.

— Ага.

— Артур, — відповіла Тамара. — Чоловік Таміли.

— Таміли? — здивувався я. — Хіба не твій?

— Ну, потім і мій. Він жив спочатку з Тамілою, потім зі мною. Дуже мене любив.

— І де він тепер?

— Його вбили, — пояснила Тамара. — Років десять тому. У нього хотіли забрати бізнес, він не віддавав. Його підірвали разом із машиною.

— Нічого собі.

— Це вже так давно було, — сказала Тамара.

— А що сестра? — допитувався я. — Ви з нею спілкуєтесь?

— Спілкуємось, — відповіла Тамара. — Вона мені все пробачила. Теж дуже його любила. Ми з нею по-справжньому і зійшлись, лише коли він загинув. Так ось дивно буває. То що, — спитала вона по довгій мовчанці, — ти підеш до неї?

— Не знаю, — відповів я.

Брехати їй не хотілось, говорити правду — тим більше.

6

Свіже повітря забилось у складки його шкірянки, ніби він приніс у кишенях куртки шматки ранкового жовтня.

Сонце висвітлювало кімнату, сліплячи очі й кінцево будячи зі сну. Травмований пропхався коридором енергійними рухами чувака, котрий знає ціну своєму часу й своїм можливостям, завзято привітався, мовляв, радий бачити, добре, що повернувся живий. Пройшов на кухню, заповнивши собою простір, утиснувся між столом та мийкою, заскрипів куртяком, визирнув за вікно. Ще поночі він сам передзвонив Тамарі, спитався, чи я на місці, чи все гаразд, попередив, що заїде. Тепер ось сидів за столом, і широкі навскісні промені надавали його шкірі кольору золота й міді. Легко ковзнув поглядом по Тамариному обличчю, дещо втомленому й заспаному, і взявся за мене.

— Знаєш, — сказав, — добре, що ти до мого брата не доїхав. Прихопили його днями. Я ще й думав, що таке — телефоную йому, телефоную, а слухавку весь час якийсь сержант бере. Спочатку думав, що він знову мобілу комусь упарив, ну або загубив десь, або ще щось. А виявляється, він уже третій день у сізо. Мені дружина його вчора телефонувала, сказала, що все гаразд, щоби я не хвилювався, сидить нормально, апетит є, адвокат свій, скоро випустять.

— За що хоч узяли? — не зрозумів я.

— Цього я не знаю, — чесно признався Шура, — минулого разу брали за річні звіти, він їх на рік уперед здати хотів. Перед тим за дачу хабара державним службовцям.

Він мобільним зв'язком займається, — пояснив Травмований.

— Оператор?

— Телефонами торгує, — пояснив Шура. — Беушними.

— Краденими?

— Не без того.

— Може, тобі до нього з'їздити?

— Та ну, — коротко відмахнувся Травмований. — Сам розбереться. Не маленький. У мене й без нього проблем.

Правда, Тамаро?

Але в Тамари був свій клопіт, Тамара з ночі переживала, чи не наговорила зайвого, не знаючи, чого від мене тепер чекати. Стояла в кутку зосереджена й печальна, кивала головою на Шурині слова, погоджуючись із усім, що той говорив. Хоча Травмований цього всього не зауважував, виглядав заклопотано, й заклопотаність ця швидко передалась мені. Я відразу ж узявся його випитувати. Про Ольгу при Тамарі питати не став, сподівався, він сам розповість.

І хоч він говорив про речі більш, на його думку, важливі, Тамара, зрозумівши, що незабаром ми обидва звідси підемо, зробила нам чай — міцний та безнадійно гіркий — і розчаровано зникла в своїй кімнаті.

А Травмований тим часом розповідав якісь дивні історії.

— Послухай, Гєр, — сказав. — А чим ти в Харкові займався?

— А що? — не розумів я, куди він хилить.

— Да нічого, — якось миролюбиво промовив Травмований. — Хтось тебе там активно розшукує. І знаєш, що я думаю?

— Ну?

— Краще б вони тебе знайшли.

— Для чого?

— Схоже, там не твої косяки, Гєра, ти їм якщо й потрібен, то як свідок.

— Свідок чого?

— Не знаю, — відповів Травмований. — Ти там хабарів не давав? — спитався він із надією. — Державним службовцям?

— Чорт, Шура, я би їх давав. Тільки мені не було чим.

— Ясно, — кивнув головою Травмований. — Коротше, вони вчора знову приходили. Їх двоє. По ходу, хочуть із тобою поговорити. Просили передати, щоб ти не боявся.

— А я і не боюсь, — сказав я. — Вони з тобою говорили?

— З Ольгою.

— Вони що, приходили до неї?

— Ну да, приходили. Вона їх спочатку вигнати хотіла, потім вислухала.

— І що вони?

— Ну, що. Говорять, що хочуть із тобою поговорити.

Якісь там хвости тягнуться. Нічого конкретного не сказали, просто просили передати, що тобі краще з ними зустрітись.

— Ти сам що про це думаєш?

— Та зустрінься ти з ними, — відповів на це Травмований. — Хулі тут. Не придушать же вони тебе, правильно?

— Правильно, мабуть. Тільки де їх знайти?

— Що їх шукати, — роздратовано відповів Травмований. — Вони в готелі живуть. Там і знайдеш.

— В готелі? Може, їм просто передзвонити?

— Вони телефонів не залишили. Взагалі, — сказав Травмований подумавши, — слизькі якісь. Прийшли, давай щось винювахувати.

— Що винюхувати?

— Та не знаю я, — відповів Травмований. — Краще тобі самому з ними поговорити.

— Добре, зайду до них сьогодні.

— Зайди, — підтримав мене Травмований. — Не бійся.

— Та не боюся я.

— Що тобі втрачати?

— Це точно. Як там Ольга?

— Погано, — відказав на це Шура. Так ніби чекав, коли ж я спитаю. — В лікарні лежить.

— Коли ж вона встигла?

— Да вчора і встигла. Коли виганяла цих двох.

— Вона їх виганяла?

— Ну да. Вона їх навіть не дослухала, вигнала. А коли двері за ними зачиняла — зламала палець. На нозі.

— Палець?

— Ну да — палець. Тепер лежить із гіпсом. Думати треба, що робиш! — сказав Травмований незрозуміло про що.

— Може, вони їй щось погане сказали?

— Гєра, — рознервувався Травмований, — я не знаю, що вони їй сказали, про що вони говорили. Але Ольга просила передати тобі, щоби ти зустрівся з ними. Ну, і загалом розпитувала про тебе, хвилюється, мабуть.

— Хвилюється?

— Мабуть.

— Угу, потрібно до неї зайти.

— Зайди-зайди, — Травмований недовірливо окинув поглядом посуд на полицях і почав збиратись.

— Почекай, — я теж підвівся, — я з тобою.

— Знаєш що, — відповів на це Травмований. — Давай, розберись спочатку зі своїми проблемами. Ага?

— Шура, — я бачив, що він щось від мене приховує. — Що за мутки?

Травмований якусь мить повагався й знову сів за стіл.

І розповів ще одну історію. Виявляється, доки я переховувався, стались важливі речі. Кукурудзяники, за словами Травмованого, вкінець озвіріли й активізувались. І хоч заправку нашу й не чіпали, проте, за словами знову ж таки Травмованого, цього слід було чекати не сьогодні, так завтра. Натомість наїхали на Ернста, друга всіх авіаторів, знайшли-таки його на аеродромі й повідомили неофіційним порядком, що аеродром усе ж таки об'єкт державний, і попри всю його зовнішню засраність та цілковиту відсутність у місті пасажирських авіаперевезень, сама по собі злітна смуга знаходиться на держбалансі, і тому так чи інакше доведеться її — смугу — віддавати в надійні руки трудового народу. Всі спроби Ернста послати їх на хуй кукурудзяниками були проігноровані. Більше того, самого Ернста було суворо попереджено, що у випадку, якщо він надумає й надалі чинити словесний чи фізичний опір, справу буде цілком офіційно передано правоохоронним органам, а на кого тут працюють усі правоохоронні органи, пояснювати не потрібно. Тому Ернсту пропонувалось у триденний термін зібрати манатки й виселитись із території незаконно захопленого об'єкта.