Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 45

— Ладно, — сказав на це строгий, проте справедливий Вовєц, — Григорій Іванович у себе?

— У себе, — відповів довгий.

— Як він там? — запитав Вовєц, ніби чогось остерігаючись.

— Хуйово, — відповів короткий, схожий на соняшник.

— Хворає, — підтвердив і засраний.

— Ну так пропустіть, — розштовхав їх Вовєц, прочинив двері і запустив нас досередини.

Був тут, очевидно, їхній штаб. Шпалери до шлакоблочних стін прибиті були цвяхами, але в багатьох місцях відвалювались і звисали, мов траурні знамена. Попід стінами стояли довгі лави, накриті старими килимами й козячими шкурами, в кутку горою лежав зимовий одяг — бушлати й кожухи, маленьке вікно пропускало обмаль світла, і в кімнаті горіла жовта насичена електрика. На лавах сиділи й лежали фермери, мовби чогось очікуючи або сподіваючись на добрі новини, які їм мали принести. Напроти дверей, під стіною, стояв письмовий стіл, завалений паперами й одноразовим посудом. За столом сидів неголений чувак із різкими рисами обличчя й якоюсь перекривленою усмішкою. Мав на плечах шкіряну куртку, під якою видно було палений светр від Армані. Над ним нависали двоє інших фермерів, один у плащі зі шкірзамінника, інший — у важкому міліцейському шкіряному капелюсі, проте міліціонером, очевидно, не був, оскільки кулаки мав побиті синіми тюремними наколками. Побачивши нас, чувак за столом скривився ще дужче. Вовєц наказав нам стояти коло дверей, сам рушив до столу. Зусібіч товклись фермери, аби ми в разі чого не надумали втекти.

— Григорій Іванович, — сказав Вовєц, перекинувши трубу з руки в руку. — Ось, узяли біля гаражів. Говорять, що з церкви. Штунди. Їдуть від кордону.

Григорій Іванович дивився на все це без інтересу.

— Гриша, — сказав йому той, що з наколками. — Да валити цих штундів нада. Подивись, що вони роблять.

— Ні хуя, Гриш, — не погодився той, що в плащі, — попалимось. Давай їх у гараж, хай посидять, може, щось скажуть.

— Да що вони сказати можуть? — не погоджувався той, що з наколками. — Що ти від них почути хочеш? Валити їх треба. А тачку спалити.

— Гриша, — вперто стояв на своєму той, що в плащі, — хулі нам тачки палити, ми що — в цирку? Хай посидять до завтра, дивись, щось і згадають.

— Да ні хуя, — запротестував той, що з наколками.

— Да я тобі говорю, — і собі запротестував той, що в плащі.

— Послухайте, — сказав було пресвітер, ступивши крок уперед, проте його відразу ж потягли за комір, мовляв, не заважай, коли фермери радяться.

— Коротше, Григорію Івановичу, — знову вступив фермер із трубою, — нада шото рішать, а то кинуться їх шукати, точняк до нас приїдуть.

— А ми і їх завалимо, — сказав той, що з наколками, і понуро стиснув кулаки, від чого наколки його чітко окреслились.

Григорій Іванович тяжко простогнав. Той, що в плащі, з розумінням поліз у шухляду столу, дістав звідти надпиту пляшку. Григорій Іванович припав до пляшки краєм рота й почав заливати собі до горлянки алкоголь просто через дозатор. Проте горілка відразу ж витікала, не тримаючись його горла. Григорій Іванович гірко зітхнув і, віддавши пляшку тому, що в плащі, відкинувся на спинку конторського стільця.

— Що з ним? — озвався пресвітер, звертаючись до Вовца.

— Погано йому, — холодно відповів той. — Не бачиш хіба?

— Параліч?

— Сам ти параліч, — образився Вовєц. — Щелепу йому вибило, хіба не бачиш? Вчора на ваших штундів нарвались коло кордону. От йому хтось обрізом і задвинув.

Я навіть знаю хто, подумалось мені.

— Ану зараз, — сказав пресвітер і рушив до столу.

Ззаду його знову спробували притримати.

— Та почекай ти! — відмахнувся священик, пройшов повз здивованого Вовца з трубою, легко відсторонив того, що з наколками, і схилився над Григорієм Івановичем. Той дивився приречено, проте жорстко.

Фермери, побачивши таке, повставали з місць, попідводилися з лав, потяглись до столу, готові будь-якої миті розірвати пресвітера, щойно той завдасть бодай якоїсь шкоди дорогому Григорію Івановичу. Вовєц хотів відігнати священика, проте Григорій Іванович застережливо підняв руку, і Вовєц зупинився, тримаючи трубу напоготові.

Пресвітер поклав руку на голову хворому, нахилився і обережно торкнувся пальцями перекошеної щелепи. Григорій Іванович боязливо смикнувся. Вовєц теж здригнувся.

— Боляче так? — запитав пресвітер у Григорія Івановича. Той непевно застогнав. — Річ у тім, — продовжив пресвітер, — що людина сама до кінця не знає можливостей свого організму. Ми ставимось до тіла свого як до даності, отриманої нами раз і назавжди. І, відповідно, будь-яка недуга сприймається нами як непоправна катастрофа, здатна позбавити нас найголовнішого — нашого душевного спокою. Натомість тіло наше — суть інструмент у руках Господніх, і з нас, мов із акордеонів, Господь добуває дивовижні звуки, натискаючи на невидимі клавіші.

Ось так: — Пресвітер різким рухом натиснув на щелепу, та клацнула і стала на місце. Григорій Іванович навіть не встиг йойкнути.

Священик відійшов убік і задоволено подивився на діло рук своїх. Григорій Іванович невпевнено торкався рукою щелепи, відкривав рота й жадібно хапав повітря. Фермери заворожено переводили погляд то на пресвітера, то на Григорія Івановича.

— Послухайте, — не дав прийти їм до тями пресвітер, — я хочу вам дещо сказати. — Ви йдіть, — повернувся він до нас, — я дожену.

— Отче, — не зрозумів Сєва, — а ви?

— Я дожену-дожену, — більш твердо повторив священик. — Ідіть до машини.

Я повернувся до дверей. Панк, що стояв у мене за спиною, запитально поглянув на Григорія Івановича, але той якось апатично кивнув, ніби кажучи, чого там, пропустіть і не вийобуйтесь. Я прослизнув у двері, тягнучи за собою Тамару, Сєва вийшов слідом. Виходячи, встиг помітити, як фермери затискають пресвітера в тісне коло, смикнувся було назад, але той дивився нам услід спокійно й поблажливо, наче переконуючи не зупинятись. Панк випхався разом із нами, розгублений і незадоволений, і, не відповідаючи на питання фермерів, що товклись коло дверей, повів нас назад, до волжани.

Сонце закотилося за гаражі, чорний мазут гостро віддзеркалював останні промені. Підійшли до машини. Сєва підійняв капот, розглядаючи ум'ятини. Тамара сіла до автівки. Я теж упав на своє місце. Панк стояв поруч із Сєвою, не знаючи, що робити і як себе в цій ситуації повести.

— Вони йому нічого не зроблять? — тихо запитала Тамара.

— Не бійся, — відповів я. — Все буде добре.

— Дякую, що вступився за мене, — говорила вона далі. — Я так злякалась.

— Та все нормально.

Панк підійшов до Сєви і теж заліз під капот. Доки його не було видно, я швидко дістав мобільник, відкрив і віднайшов останній набраний номер. Пішли гудки.

— Алло, — сказав Травмований.

— Шур, це я, — я намагався говорити тихо, щоб не почув панк. — Чуєш?

— Германе? — впізнав мене Травмований. — Говори голосніше.

— Та не можу я голосніше, — так само прошепотів я. — Що там у вас?

— Коротше, Германе, — прокричав Травмований. — Тебе тут зранку шукали.

— Хто?

— Не знаю. Але, по ходу, не міліція. В штатському.

Приїхали зранку, довго розпитували.

— І що ти сказав?

— Сказав, що ти поїхав. До брата. Коли будеш, не знаю.

— А вони?

— Сказали, що іще приїдуть, що ти їм дуже потрібен.

І поїхали, Германе, в місто.

— І що тепер робити?

— Коротше, — сказав Травмований. — Сюди не приїжджай. Я думаю, вони повернуться. Краще тобі справді кудинебудь поїхати на кілька днів. Хай тут усе вляжеться.

— Та куди я поїду?

— Чорт, Гєра, куди-небудь, — закричав Травмований. — Давай так, — враз заспокоївся він. — Ви коли будете?

— Не знаю, — сказав я. — Пізно.

— Будете під'їжджати, — сказав Травмований, — набери мене ще раз. Вийдеш на переїзді, пройдеш до вокзалу. Там я тебе буду чекати. Бабки і документи я тобі привезу.

— Спасибі, Шур.

— Та ладно, — відповів на це Травмований і зник із ефіру.

— Що там? — запитала Тамара.