Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 41

— Що це хоч за люди? — допитувався я.

— Перевізники, — пояснював Коча. — Вони там усі з цього живуть. Там кордон поруч. Ось вони й живуть, як бог на душу покладе.

— І що — їх ловлять?

— Ловлять, аякже. Одних ловлять, інших випускають.

— А сюди вони як потрапили?

— Вони з нашими бізнес якийсь мають, — відповідав Коча. — Наші їм закидають китайську сантехніку, вони її переганяють через кордон, перевантажують у Ростові і знову женуть на Китай, уже як італійську. А де бізнес, там і віра, Германе.

— Ясно.

— Вони до нас на зібрання приїжджають, літературу беруть, якісь суми на церкву переказують. Хоча справа не в цьому.

— Да?

— Ага. Просто до кого ж і нести слово боже, як не до них.

— А батюшка за якими канонами службу-то править?

— Та ні за якими. За своїми власними канонами. Головне — мир у душі. І ноги в теплі. — І Коча хворо ховався під ковдру.

Ранньої суботньої години вони за мною заїхали. Я одягнув Кочин синій костюм, натягнув побиті берці й застрибнув до машини. Якби тоді, на початку, хтось розповів мені, чим усе завершиться, я б, можливо, поставився до цієї подорожі обережніше, проте хто ж міг знати, що все станеться саме так і що вся ця затія матиме такі наслідки.

Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.

Те, як вони співали, нагадувало виконання національних гімнів на олімпійських іграх. Виводили душевно й злагоджено, хоча й не зовсім уміло. Багато хто не втрапляв у ноти, проте радість, що чулась у голосах, усе виправдовувала. Я відразу ж згадав похорон Тамариної мами: тоді так само, попри тугу й скорботу, котра мала би панувати, всі виконували життєствердні гімни, в яких дякували небесам за ласку й замовляли слово за ближніх. Тепер священик стояв на сцені й починав усе нові й нові куплети, громада легко підхоплювала слова й виспівувала, славлячи творця.

Тамара з водієм теж натхненно тягли мелодію подяки. Я почувався як гравець футбольної збірної з якої-небудь країни третього світу на тих-таки олімпійських іграх — відкривав рота й ловив початок слова, підхоплюючи його й голосно випльовуючи закінчення. Коли в пісні траплялись слова на зразок «благочестивими» чи «неопалимої», мій голос теж можна було почути. Молоді стояли в першому ряду, з правого боку їх підпирав одноокий Толік, з лівого — голова місцевої громади.

Речення, які вони вимовляли, гріли їм піднебіння, так що виспівуючи їх, вони дихали жаром і вогняними струменями. Славили золоті схили Сіону, що ховаються в зелені лісів під крижаною блакиттю неба. О Сіоне, кликали, золотий Сіоне, скарбнице наших пристрастей, кам'яне вугілля наших надвечір'їв. Сорок разів по сорок років бредемо ми до тебе, наш невидимий Сіоне, вибираємось залізницею, пливемо баржами, переходимо вбрід ріки й долаємо демаркаційні лінії. А ти все так само далекий і недосяжний, о Сіоне, не даєшся до рук, не пускаєш до себе коліно Ізраїлеве. Тисяча птахів летить над нами, аби вказати шлях до тебе, Сіоне. Тисяча риб пливе нам услід, аби вихопитись під твою солодку тінь. Ящірки і павуки, пси та олені прямують нашими стежками віри. Леви юдейські, з дредами й зірками на головах, охороняють наші ночівлі.

Сови падають у морок, гублячись у безкінечній мандрівці.

Скільки нам ще лишатись у цьому полоні? Скільки ще триматись річищ, що стікають на південь, ближче до тебе?

Злі фермери виганяють нас зі своїх полів, ніби лисиць. Сині дощі заливають наші домівки й посуд. Але червоно-темні леви нашої відваги ведуть нас уперед, пробиваючись крізь почорніле срібло дощу. Леви радості й пізнання несуть на собі наших сонних дітей. І десь між нас іде цар царів поміж риб і тварин, якого пізнаємо, щойно ступивши на твої коштовні узгір'я. Десь він вибирається з цієї пустки, минає загати, наставлені на нього, мандрує нічними дорогами відчаю, аби вийти врешті до тебе. Жовто-зелені птахи підіймають його за волосся, аби він оглянув долини сутіні й тиші. Рожево-коричневі кити ховають його у себе під піднебіннями. Ось він б'є в барабан, скликаючи звірів і птаство, навчаючи їх терпіння й уважності. Кожен, хто слухає його, знатиме відтепер, якою твердою буде дорога і якою свіжою буде трава. Кожен, до кого лунають його слова, буде співати під барабани шаленства гімни твоєї появи, Сіоне, твого щоденного наближення. Головне — йти туди, де на тебе чекають, оминаючи хибний шлях. Головне — пам'ятати про мету, якою тебе наділило провидіння, і про людей, які тебе люблять, Сіоне!

Вже коли і спів завершився, і священик розповів якусь довгу й емоційну притчу про благочестивість, і хліб було надламано, а вино випите, всі почали збиратись до святкового столу. Запросили й нас. Ми пройшли єдиною вулицею цього дивного поселення, оминаючи схожі одна на одну будівлі. Побут перевізників був химерний, жили вони, мов на вокзалі, — подвір'я й дахи, причепи й веранди заставлені були товаром, спакованим у картонні коробки та спортивні торби, перемотані ганчір'ям та обгортковим папером. Вікна будинків завішані були зсередини темними шторами та фольгою, так ніби вони тут готувались до повітряних бомбардувань. Толік ішов поруч зі мною, тримаючи рушницю на плечі, й пояснював, говорив, що роботи багато, життя на колесах, ночі в дорозі, справи примушують рухатись і не дають спинитись, усі вже до цього звикли, всі в бізнесі. Стіл накрили в саду, під деревами. В траві лежали червоні яблука, листям снувалась павутина, було сонячно й вітряно. Священика посадили ближче до молодих, як почесного гостя, поруч із ними сидів чувак із хусткою, вони час від часу проголошували вітальні промови, в яких закликали всіх до уважності, працьовитості й своєчасного заповнення податкових декларацій. Мене розважав одноокий Толік, пізніше підтягнувся Гоша в червоній сорочці, загалом перевізники виявились народом хлібосольним і простим, віддавали перевагу середземноморській, як вони це називали, кухні, хоча під кінець і почали запивати молдавський коньяк лимонадом. Мені подумалося, що це правильно — збиратись ось так громадою на весіллях та похоронах, є в цьому щось первинне й позитивне, у тому, що священик сидить із ними за одним столом і запиває з ними одним лимонадом, у тому, що всі по черзі танцюють із нареченою, а нареченого цілують братньо і взасос, як доброго друга, котрий раптом позбавив усіх великої кількості проблем.

Молодим надарували цілу гору подарунків. Серед подарованого переважала німецька побутова та господарська техніка, зокрема, було багато речей, виготовлених фірмою бош. Толік пояснив, що днями саме отримали партію від закарпатських партнерів боша, котрі виготовляють у себе різні корисні для дому та саду предмети і за якоюсь хитрою домовленістю ліплять на все це бошівські лейбли. Вночі партію будуть переправляти на Північний Кавказ, де товари фірми бош користуються традиційним попитом, тож тепер у кожного вдома просто шафи ломляться від бошівських газонокосарок та бензопил, а в погребах чекають своєї години запаковані холодильники та мікрохвильові печі.

Можливо, саме з цієї причини весільні подарунки були дещо одноманітними: молоді отримали в подарунок два однакових дрилі, два кущорізи, кілька електроножиць і навіть пару будівельних лазерів на штативах. Я висловив сумнів, чи все це насправді їм знадобиться, але Толік заспокоїв, пояснивши, що молодий у бізнесі і що він усе це благополучно здасть осетинам чи яким-небудь інгушам, а на виручені гроші побудує собі цегляний будинок.

Швидко сутеніло, від найближчого будинку протягли проводку, й імлисті яблуневі гілки освітились м'яким електричним світлом. Толік із Гошею почали збиратись.

Довго обціловували молодого, тисли руку молодій, бажали солодких снів пресвітеру й ніжно прощались із Тамарою.

Пресвітер вирішив на ніч лишитись тут, серед перевізників, котрі в більшості своїй сп'яніли, проте поводились миролюбиво й поблажливо.

— Куди це ви? — спитався я в Толіка.