Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 28

Гнат Юрович глухо клацнув щелепами.

— Розумію, що я вам, скоріш за все, не подобаюсь, більше того, можу зрозуміти, якщо захочу, звісно, причини цієї вашої дурнуватої, Гнате Юровичу, настороженості — я не в бізнесі, не маю досвіду, ви мене взагалі не знаєте, у мене навіть немає стажу партійної роботи, але чорт забирай, Гнате Юровичу, невже обов'язково потрібно мати партійний стаж, щоби не обісратися в критичній ситуації? Невже для цього справді потрібен партійний стаж, скажіть мені?

— Кружку віддай, — тихо сказав на це Гнат Юрович.

— Що? — не зрозумів я.

— Кружку, кажу, віддай, — повторив старий.

Я простягнув йому його посудину, він сховав її під подушку і замислено зняв окуляри.

— Схоже, ти непоганий хлопець, — сказав перегодом. — Признаюсь чесно, я тебе недооцінював. Добре, — він діловито плеснув у долоні, і в очах його знову спалахнула запекла ленінська лукавинка. — Я допоможу тобі.

— Дякую, — полегшено видихнув я, проте Гнат Юрович не дав мені видихнути до кінця.

— За однієї умови, — додав він. — Зіграєш зі мною в скраклі.

— В що? — не зрозумів я.

— В скраклі, — повторив Гнат Юрович, задоволено спостерігаючи за моєю розгубленістю. — Ну, в городки.

Улюблена гра академіка Павлова та графа Толстого. Ти як ставишся до графа Толстого?

— Позитивно, — відповів я.

— Ось і прекрасно. Виграєш у мене — допоможу тобі.

Програєш — іди з богом і не заважай мені лікуватись.

— А можна якось допомогти мені без скраклів? — перепитав я про всяк випадок.

— Ні, внучку, — строго відповів Гнат Юрович. — Без скраклів — ніяк не можна.

Я озирнувся на Ольгу. Та лише розпачливо закотила очі. З-поза її спини зловтішно визирав пацієнт із газетою. В куточку розмірено розкладався третій невідомий.

Потрібно було робити вибір. Скраклі, подумав я, скраклі.

Зрештою, що цей старий може мені зробити, на моєму боці молодість і завзяття, на його — лише партійна дисципліна.

Я вирішив ризикнути.

— Добре, — сказав я, — скраклі — то скраклі. А не обдурите?

— Що за розмови, внучку, — діловито відповів Гнат Юрович, легко зістрибнув на підлогу і заметушився кімнатою. — Скраклі! — закричав енергійно. — Скраклі!

Він раптом перемінився, куди й поділись його нервовість та нещодавня невпевненість, він увесь якось підтягнувся, наструнився, мов бойовий пес, і нипав палатою, витягуючи звідкись із-під померлого сусіда черевики для гольфа та чорну бейсболку з білими літерами NY.

— Скраклі! — викрикнув старий, відчиняючи двері потужним ударом гумового капця. — Хай нас розсудить спорт!

Двері розчахнулись, і назустріч Гнату Юровичу висипав гурт пацієнтів, котрі, схоже, підслуховували нашу бесіду й були в очікуванні забави, які тут, можна припустити, траплялись не надто часто. Ставили вони, поза сумнівом, на Гната Юровича, він був їхнім фаворитом, на мене вони лише кидали глумливі, сповнені скепсису погляди.

Весь гамірливий натовп одягнений був у лікарняні халати й спортивні костюми, хтось мав фронтові ордени, на комусь були порвані в боях гімнастерки. Чоловіки з костурами шкірились жовтими сточеними зубами, а жінки з гіпсовими пов'язками на руках посміхались густо нафарбованими ротами, які робили їх схожими на клоунів-убивць. І весь цей клубок хронічних болячок покотився в санаторійний сад, поза старі корпуси, де між яблуньками натоптано було досить-таки просторий ігровий майданчик. Ми з Ольгою та Наташею поспішили за пацієнтами, Наташа несла в одній руці інгалятор для старого, а в іншій — оббиті залізом палиці, за допомогою яких ми й мали з'ясувати стосунки.

Вся моя рішучість та бойова налаштованість швидко розсмоктались і вивітрились. Ольга кидала на мене стурбовані погляди, проте мовчала, не бажаючи, певно, мене вкінець налякати.

В саду між яблунями вже розминався Гнат Юрович, ловко закидаючи ногу за голову і по-котячи прогинаючись у густій траві. Він мене відверто лякав. Чи слід говорити, що по-справжньому я в ці самі скраклі ніколи в житті не грав. Усе, що мені було відомо про цю гру, хіба те, що нею, крім графа Толстого та академіка Павлова, захоплювався Володимир Ілліч Ленін, що, чесно кажучи, жодного оптимізму не додавало.

Всі зайняли свої місця. Ми з Гнатом Юровичем, Ольгою та Наташею стояли на бойовому рубежі, а група підтримки розсипалась садом, збираючи скраклі й розставляючи їх у належному порядку. Гнат Юрович діловито підійшов до Наташі, взяв у неї якісь кислотні карамельки, закинув їх до своєї залізної пащеки, перемолов бронебійними щелепами і взявся пояснювати правила гри.

— Слухай сюди, внучку, — сказав, погойдуючи палицею. — Все дуже просто. Граємо п'ятнадцять фігур. Хто вибиває перший — той і чемпіон. Хто програв — за тим приходить податкова.

— Дайте мені фору, — попросив я.

— Чорта з два! — відгукнувся Гнат Юрович і ступив на бойовий рубіж. — Фігура перша, гармата! — закричав він у гущавину.

Під дальніми яблунями заметушилась група підтримки, старі доходяги щурами зашмигали в траві, вибудовуючи для нас гармати.

— Давай, внучок, з богом, — сказав Гнат Юрович і відступив убік.

Я взяв у руки палицю. Ну, що ж, подумав, зараз подивимось, чия візьме.

Перша кинута мною палиця зарилась у пісок, навіть не долетівши до цілі. Натовп із того боку радісно залементував, передбачаючи швидку перемогу свого улюбленця.

Тож другу палицю я кидав, орієнтуючись скорше на їхні голоси. Снаряд злетів у небо і соковито вліпився в потилицю якогось доходяги. Той квакнув і завалився в пісок.

Його тут-таки відтягнули під яблуні, кидаючи на мене озлоблені погляди.

— Ну що ж, — сухо промовив на це Гнат Юрович. — Непогано для початку.

І він хвацько запустив палицею в повітря. Палиця зробила дивовижне півколо і, круто спланувавши, розвалила вибудувану гармату. Гнат Юрович перейшов на півкін і другою палицею докінчив почате.

Після чого переможно озирнувся до Наташі й викрикнув у червневе повітря:

— Фігура друга — виделка.

Виделку швидко було споруджено. Далі гра продовжувалась у тому-таки дусі — я розганяв своїми ударами пацієнтів, оббивав яблуневі гілки, примушував ветеранів сновигати травою в пошуках снарядів, а старий легко вибивав усі свої фігури, щоразу більше входячи в азарт.

Час від часу до нього приступала Наташа, він вдихав із інгалятора якісь дивні пахощі, від яких рука його ставала твердою, а око — гострим. Якийсь еліксир молодості був у цьому інгаляторі, щось він робив зі старим, щось таке, від чого почесного ветерана плющило й підривало, і він легко вибивав скраклі, мов чужих курей із городу. Я ж, як не намагався, як не надривався і не злився, не міг нічого вдіяти — палиці мої летіли куди завгодно, лише не в ціль. За якийсь час першу партію було ганебно для мене завершено.

— Друга партія, друга партія! — радісно замугикав Гнат Юрович, і травмовані пацієнти теж радісно підхопили цей переможний спів і знову почали вибудовувати фігури.

Я підійшов до Ольги. Вона тяжко зітхала й відводила очі.

— Германе, — сказала, — як для Сороса, ти хріново граєш у скраклі.

Я не знайшовся з відповіддю і знову взявся за палиці.

Другу партію я програв ще скоріше. Старий тішився й підстрибував на місці, калічені пацієнти оточили його звідусіль і радісно кричали, вітаючи з тріумфом. Я і собі понуро підійшов до Гната Юровича. Той обтирався махровим рушником із зображеним на ньому Міккі Маусом і намагався заковтнути якісь довгасті пігулки салатового кольору.

— Ну що, внучку, — сказав, лукаво мружачись, — усе по-чесному?

— По-чесному, — змушений був визнати я.

— Приїжджай ще.

І весь натовп знову радісно заголосив. Я потиснув його стару, відполіровану роками та партійним стажем правицю і розвернувся, аби йти.

— Ей, — раптом окликнув мене Гнат Юрович. — Бізнесмен хуїв. Ти що — так і поїдеш? А як же справи?

— Я ж програв, — відповів я.

— Йди сюди, — наказав Гнат Юрович.

Я підійшов.

— Що це в тебе?