Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 25

— Ага, — повернув мене до тями Коча, — ти розумієш, дружище, коли я її зустрів, їй було лише сімнадцять, але я тобі скажу — я такого навіть у борделях не бачив.

— У багатьох борделях ти був? — недовірливо перепитав я.

— Ну, Гєрич, — ображено сказав Коча, — я ж десантник. Всі баби наші були.

— Ясно.

— Я три роки за неї бився, — вів далі Коча. — її не можна було саму лишити, віриш?

— Вірю.

— Тоді вона вирішила втекти. Все одно батьки не дозволяли їй вийти за мене. Закони гір, дружище, закони гір.

— І що — втекла?

— Хуй там, — задоволено відповів Коча. — Я дізнався й сів у той самий потяг. І навіть у той самий вагон. Ми з нею тиждень тягались вокзалами, звідси і до Ростова.

Вона кілька разів намагалась зіскочити. Але я зупиняв.

Спали на вокзалах, пили шампанське у вагонах-ресторанах, бились до крові, віриш? — Коча згадав золоті деньки й ліниво розвалився на стільці, час від часу визираючи у вікно. — І вона повернулась. Такі справи. І залишилась зі мною. Але проблема була в батьках. Вони мене просто ненавиділи. Тоді ми сказали, що вона вагітна, розумієш?

І вони погодились.

— А вона справді була вагітна?

— Ні, що ти, — відповів Коча. — Я не хотів, щоби вона завагітніла.

— Що так?

— Боявся, що дитина буде не моя. Вона таке робила, дружище, о…

І Коча замріяно замовк. А потім продовжив:

— Ну, та все одно у нас нічого не вийшло. Приїхали її батьки, ну, на весілля, і залишились жити з нами. Так що нічого в нас не вийшло. Циганва, одним словом.

— Циганва? — не зрозумів я.

— Ага, циганва.

— До чого тут циганва?

— До того, — не став пояснювати Коча. — Вся справа в них, я ж бачу, дружище, що з тобою робиться. Я розумію, з чого ти дурієш.

— Ну все, все, — в'яло відбивався я.

— Я все бачу, Германе, я все бачу.

І побачивши щось за вікном, вийшов надвір.

Що вона такого могла робити, подумав я. Особливого?

Сонце заливало кімнату, ковдра була жорсткою й гарячою, як вуличний пісок, який просихає після дощу і твердне, відпускаючи вологу. Я лежав із заплющеними очима в порожній кімнаті, відчуваючи розмірене погойдування дерев у вечірньому парку, й бузкову пітьму, що налипала на мокре листя, і золоті відблиски в шибках пожежної вежі, і розсипане гостре срібло битого скла в тарілках із городиною, але це було не все, щось було до цього і чимось усе це потім завершилось. Що там могло бути? Чи не про це говорив Коча? Що він пам'ятав такого, про що давно забули всі інші? Що вона могла робити? Там був ще один вихід, у тому ресторані, через бокові двері, потрібно було пройти кухнею, і ти потрапляв відразу в парк, і дерева обступали тебе — мокро й тривожно, потрібно було зважати, оскільки трава навколо всіяна була битим склом, і можна було легко поранитись, хоча ніхто все одно не зважав, кров била невидимими каналами в свіжому нічному повітрі і так чи інакше мала пролитись. Питання було в тому, чия кров проллється. Десь на початку того застілля, не пам'ятаю вже чому, я вийшов саме через ці бокові двері. Але чому?

Когось я мав зустріти. Лише кого? Було зовсім темно, ніхто не бачив, як я опинився надворі. І ось там серед усіх цих мокрих сутінків була Тамара, у вогкому повітрі світилась її шкіра, вона навіть не скинула сукні. І що вона з ними робила! Було їх двоє, і Тамара обом давала раду, повернувшись до одного обличчям, а до іншого спиною.

Навіть не скинувши сукні. Мене це чомусь вразило тоді, я був переконаний, що сукня мала би заважати в таких випадках, але це був, очевидно, зовсім не той випадок.

Я ніяк не міг розрізнити, хто ж це був, але Кочі там не було напевне, та й неможливо було припустити, аби Коча займався такими речами. За якийсь час вона відірвалась від першого, підняла голову і попросила запалити. Вогонь зблиснув надто яскраво, я непомітно відчинив двері й прослизнув усередину. Повертаючись до залу, наштовхнувся на похмурого, злого Кочу. Той подивився на мене, і я зрозумів, що він про все знає. І коли раптом темінь, підсвічена електрикою, вибухнула сотнями срібних уламків і повітря увірвалось до приміщення, змішуючись із запахом алкоголю, я вже знав, що так просто це все не закінчиться.

Лише не цього разу.

— Що я тобі говорив, — сказав Коча, стурбовано забігаючи до вагончика. — Іди, вона тобі вже телефонує.

— Германе! — Я стояв, притискаючи до вуха нагріту сонцем слухавку. — Як твої справи?

— Добре, — я додав до голосу твердості. Вийшло непереконливо. — Зустрічався вчора з нашими конкурентами.

Поговорили.

— Угу, — підтакнула Ольга. — Не знаю, про що ви поговорили, але у тебе, Германе, забирають бізнес.

— Зараз буду, — відповів я, накинув на шию навушники й побіг на трасу.

Коло офісу стояв знайомий джип, за кермом сидів Коля й дивився на мене так, ніби ми звідучора не розлучались.

Я помахав йому рукою і зайшов досередини. Ольга сиділа за столом, не скидаючи сонцезахисних окулярів у жовтій оправі, мала на собі рвані джинси й майку з якимись політичними гаслами, писаними по-польськи. З-під майки вибивався помаранчевий бюстгальтер. Напроти неї сиділи дві пухкі тітки в тісних гарячих сукнях і з важкими завивками на головах. Були вони старшого віку, проте не розгубили, так би мовити, молодечого запалу і розуміли, курви, що лише радість колективної праці дарує жвавість та почуття включеності в життєві процеси. Тож сиділи тепер, тяжко дихаючи у спекотному повітрі, мов дві затяті іспанки, відмахуючись конторськими книгами, ніби віялами. Завивка на голові однієї була кольору цигаркового попелу, а на вухах у неї висіли грубі бронзові сережки, як медалі на генеральських мундирах. На шиї попелястоволоса мала масивне коралове намисто. Тіло її — пухке, розпарене й оспале, втиснуте було в темних кольорів допотопну сукню, що розповзлась навсібіч, повторюючи всі випуклості старої. Ноги мала могутні й натруджені, на ногах мала домашні капці.

В одній руці тримала конторську книгу, в іншій — хімічний олівець, який час від часу встромляла в завивку, щось там зосереджено вишукуючи. Подруга її, так само млосна від спеки, мала на голові старанно викладену копу кольору промислової міді, що червоно відсвічувала в сонячному промінні. У вухах їй тьмяніли великі камені смарагдового кольору, такі використовують у мозаїках на автостанціях.

Намиста на шиї не мала, проте сама шия склалась у неї в кілька щедрих складок, між якими ховався краплями бурштину гіркий жіночий піт. Мала на собі строкатий сарафан ще радянського покрою, із тропічними квітами й травами, густо розкиданими в районі печінки. На ногах у неї так само були капці. Виглядала більш жвавою й прискіпливою, весь час нервово поводила крутими плечима, від чого сарафан напинався в одних місцях і опадав в інших, наче вітрило при змінному вітрі. На мене тітки подивились синхронно й неприязно. Я привітався з усіма, запитально глянувши на Ольгу. Знайомтеся, сказала Ольга, і жінки по черзі, ні їм неохоче, назвались. Попелясту звали Анджела Петровна, голос у неї був важкий і лінивий, а погляд — запеклий і замулений. Інша, кольору промислової міді, говорила нервово й нерозбірливо, ніби маючи повне горло річкового каміння, дослівно назвалась так — Бгалинда Бгедоробна, значити це мало, вочевидь, Галина Федорівна абощо, але про себе я її назвав Брунгільда Петровна, і називати її якось інакше моя свідомість навідріз відмовлялась. Чому, зрештою, Петровна, а не Федорівна? Мабуть, тому, що були вони між собою чимось невимовно подібні, мов дві рідні сестри від різних мам — обидвоє були жінками з досвідом, і досвідом цим, схоже, ні з ким ділитися не збирались.

— Ось і добре, — вдавано потішилась моїй появі Ольга. — А то ми зачекались.

— Я попутками, — пояснив я присутнім.

Тітки дивились на мене холодно й незворушно. Анджела Петровна хижо крутила в руках олівець, Брунгільда Петровна важко, наче кобра, надимала складки на шиї.