Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 19

— Тримай, Гєрич, це спеціально для тебе.

Команда підтримала свого капітана товариським ревом і щирим братанням. Я взяв бутси і сів на місце.

Автобус тим часом мчав трасою, сонце гострим колючим промінням пробивалось досередини, від чого очі друзів хижо спалахували, а шкіра синьо відсвічувала, мов у потопельників. Переді мною перевдягались брати Балалаєшнікови. І в молодшого, Равзана, на лівому плечі вибито було голову кота, на правому стегні жінка палала на багатті, а на лівому був якийсь біс, протятий гострим ножем. Кіт, який за попередньою задумкою мав, очевидно, бути хижим і незалежним, виглядав доволі домашньо, можливо, тому, що Равзан із часу нанесення цього малюнка сильно розтовстів, то й кота рознесло по всьому передпліччю. Жінка на багатті схожа була на нашу з Равзаном учительку хімії. В середнього Балалаєшнікова, Шаміля, на грудях, під лівим соском, наколото було кілька зірок, як на пляшці з-під коньяку. Під зірками готичним шрифтом було написано «немає Бога крім Аллаха». У старшого ж із братів, Баруха, шкірою теж рясно було розсипано зірки, хрести й розп'яття, а в районі живота зображений був орел із валізою в дзьобі, що мало би символізувати схильність Баруха до втеч із місць позбавлення волі. Валіза нагадувала дипломат, із яким ходив Травмований. Приглядаючись до решти старих друзів, я помічав на їхніх побитих життям та суперниками тілах подібні численні зображення, що м'яко тьмяніли в яскравому сонячному світлі. Їхні спини й поясниці, груди й лопатки помічені були черепами й серпами, жіночими обличчями й незрозумілими цифровими комбінаціями, кістяками й зображеннями богородиці, похмурими закляттями й сповненими гідності формулами. Найбільш аскетично виглядав Семен Чорний Хуй, на грудях якого можна було прочитати «Мій Бог — Адольф Гітлер», а на спині, відповідно — «Главний в зоні — вор в законі».

Поступово команда стихла, всі мовби відчували наближення великої битви й подумки питали самі себе, чи готові вони зробити це ще раз — стрибнути вище голови, викластись до кінця, зіграти через не можу і виїбати газовиків.

Тим часом водій пригальмував і, скотившись із траси, виїхав на побиту асфальтівку, що звертала від головної дороги вліво й зникала за ближчими пагорбами. Я визирнув у вікно, намагаючись упізнати знайомі місця. Коли я був тут востаннє? Років п'ятнадцять тому, навесні, ми їхали цією ж таки компанією, лише друзі мої не виглядали, як зомбі з розмальованими кінцівками, всі були молодшими, хоча добрішими не були. Скільки разів ми проїздили цією дорогою й петляли між пагорбів, намагаючись дістатись проклятих і загублених місць, заселених газовиками?

Скільки років сиділи тут газовики, ніби полярники на крижині?

Вони з'явились десь наприкінці вісімдесятих. Виявилось, що в найбільш посушливих місцях, у межиріччі, там, де обривалась асфальтована дорога і не було радянської влади, в сухих чорноземах знаходяться газові родовища. Звідкись із Карпат відправлено було сюди цілу колонію газовиків, котрі мали окопатись і вже на місці качати газ на користь батьківщини. Приїхали вони довгою валкою, як цигани, з'явились із північного заходу, перетнувши Дніпро в районі Кременчука. Жили в будівельних вагончиках, а транспортували ці вагончики важкими військовими тягачами болотного кольору. Окремо везли польову кухню. Потрапивши між безкраїх польових угідь, газовики заскочені були такою кількістю чорнозему й повсюдною відсутністю хоча б чогось живого. Це були не Карпати. Вони залишились — країні потрібен був газ. Проте газ ховався від них, наче загін моджахедів, ведучи за собою в глиб синіх солодких степів, граючись із газовиками, дратуючи їх, проте не даючись до рук. На початку дев'яностих пошуки на якийсь час призупинились, втім, хтось із нової влади швидко перебрав на себе все це господарство, і колонія таким чином уціліла.

Відпочатку місцеві ставились до газовиків насторожено, коли вони приїжджали до міста на тягачах, аби купити хліба чи подивитись кіно, їм влаштовували пастки і засідки, старанно били й викидали з танцмайданчиків. Слід віддати їм належне, газовики швидко призвичаїлись до нових побутових умов і до міста приїздили лише гуртом, самі час від часу влаштовуючи мордобої з місцевим населенням. Кілька разів наші рекетири збиралися спалити їхні вагончики разом із газовими вежами, але міліція радила їх не чіпати, оскільки підпорядковувались газовики безпосередньо міністерству, то й керували ними напряму з Києва.

Крім того, вони відразу створили футбольну команду.

Між вишками, серед розпечених сонцем полів, улаштували майданчик і виносили всіх, хто до них приїздив. Грали вони грубо й азартно, сперечатися з ними ніхто не наважувався. Ніхто, крім нас. Ми грали з ними на рівних, і якщо програвали в них на полі, то обов'язково брали реванш у себе вдома. Це виходило поза межі спорту, мова йшла про речі більш принципові. Газовики приїздили до міста на обліплених мулом тягачах, наче батальйон карателів, з метою витоптати все, що трапиться під ноги, і зустрівши на полі гідну відсіч, швидко забирались зі стадіону й розчинялись у блакитному мареві степів, наповнених привидами та природним газом. Іноді на полі вони починали бійку.

Тоді з Києва нашому районному начальству телефонували представники міністерства й влаштовували істерики. Поступово газовики дичавіли, на трасу виїжджали рідко, спершу їм возили час від часу кіно й книги з бібліотеки, які вони пускали на самокрутки, пізніше, коли власники змінилися, закидали вертольотом консерви та жовту пресу, аби хоча б якось підтримувати в них виробничий ентузіазм. Більшість із них звикли до самотності та ландшафтної одноманітності, повертатись їм за великим рахунком не було куди — куди можна повернутись із нірвани, самі подумайте. Як виглядав їхній побут останніми роками, я не мав жодного уявлення.

Дивно, усе ніби повторювалось, поверталось назад — назад в нікуди, назад у порожнечу.

Велике жовто-червоне сонце проповзло над нами, черкнувши дах, перевалилось за сусідній пагорб і повільно потяглось на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море. Було вже десь близько третьої, ми повільно повзли ґрунтовими дорогами, петляючи в зелених полях і намагаючись угледіти на обрії газові вишки.

Водій начебто знав дорогу, зрештою, всі добре знали ці місця, тому довгий час ніхто не звертав уваги на те, де ми є і куди намагаємось вибратися. Спочатку водій упевнено виганяв свою гарячу машину на черговий пагорб, заїздив між густої свіжої трави, оминав тернові кущі й вовчі ями, поступово ставало все спекотніше, пил забивався у вікна й осідав на стрижені голови пасажирів, водій злостився й нервував, женучи машину смарагдовими дорогами, блукав і губився серед усієї цієї безкінечності, що розгорталась перед нами, не віщуючи нічого доброго. Сонце сліпило очі, птахи сідали на дах ікаруса, коли той спинявся на черговому роздоріжжі, але вишок ніде не було. За якийсь час Травмований став поруч водія і почав спрямовувати його, нервово визираючи в бортове скло. Проте і це не допомагало — ми ніби рухались територією, позбавленою перспективи, вона просто тривала, не маючи жодних координат, лише трава й кукурудза, пил і газ, той газ, за яким так уперто полювали наші сьогоднішні супротивники.

Сидячи в ікарусі, посеред сонних друзів, посеред мертвої тиші, я відчував присутність цього газу десь на рівні води, в ґрунтах навколо, уявляв, як він заповнює там собою всі порожнини й прогалини, як він рухається підземними річищами, як виривається назовні опівночі і спалахує, опалюючи піднебесся, як спирт опалює горло. Газ не дає розростатись пустотам, він допомагає зберегти крихку рівновагу, що існує навколо нас, так думав я в тій спеці, він, мовби джерельна вода, шукає виходу назовні, пробиваючись крізь ґрунт через старі криниці та лисячі нори.

Ближче до вечора водій зупинився посеред пласкої долини й відмовився їхати далі. Травмований не наполягав, потрібно було огледітись. Команда ліниво й приречено почала вивалюватися з розпеченої мікрохвильовки ікаруса.