Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 2

— Любий друже, чому ви так у цьому переконані?

— Причина дуже проста: я бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок його хазяїна. Дуже прошу вас, Ватсоне, нікуди не йдіть. Він ваш колега, тож ваша присутність може стати мені в пригоді. Ось вона, та фатальна мить, Ватсоне, коли ви чуєте на сходах кроки, які вриваються до вашого життя, але що вони несуть вам — добро чи зло, — ви ще не знаєте. Що треба Джеймсові Мортімеру, людині науки, від Шерлока Холмса, знавця злочинів? Заходьте!

Поява нашого відвідувача здивувала мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він виявився довготелесим, худорлявим чоловіком із гострим, наче дзьоб, носом, що стримів між пильними сірими, близько посадженими очима, які яскраво блищали за скельцями золотих окулярів. Убраний він був, як і личить людині його фаху, але дещо неохайно — піджак пом’ятий, штани обшарпані. Попри молоді літа він уже горбив спину і якось дивно витягував шию, доброзичливо придивляючись до нас. Ступивши до кімнати, він одразу спинив свій погляд на ціпку, що його Холмс тримав у руках, і, радісно скрикнувши, простяг до нього руку:

— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, чи тут забув його, чи в па— рополавстві. Я так боюся загубити цей ціпок!

— Подарунок, авжеж? — спитав Холмс.

— Так, сер.

— Від Черинґ-Кроської лікарні?

— Так, від тамтешніх друзів з нагоди мого одруження.

— Боже мій, Боже, як погано! — промовив Холмс, хитнувши головою.

Доктор Мортімер приголомшено заморгав:

— Чому ж прикро?

— Та тільки тому, що ви порушили логіку наших висновків. То виходить, цей подарунок був з нагоди вашого весілля?

— Так, сер. Я одруживсь і залишив лікарню, а разом з нею — всі надії на посаду консультанта. Треба було облаштовувати власний дім.

— Врешті-решт ми не так уже й помилилися, — мовив Холмс. — А тепер, докторе Джеймсе Мортімере...

— Ні, сер, просто містер Мортімер — скромний член Королівського хірургічного товариства.

— І талановитий науковець, авжеж?

— Я лише скромний дилетант у науці, містере Холмсе, — я, так би мовити, збираю черепашки на берегах великого океану знання. Сподіваюся, я маю честь розмовляти з містером Шерлоком Холмсом, а не...

— Мій друг доктор Ватсон — ось він, поруч.

— Радий бачити вас, сер. Ваше ім’я часто згадують поряд з ім’ям вашого друга. Містере Холмсе, ви дуже зацікавили мене. Я й не сподівався, що у вас такий довгастий череп і такі чіткі надбрівні дуги. Чи не дозволите ви мені обмацати ваше тім’я? Копія вашого черепа, сер, могла б прикрасити будь-який антропологічний музей до того часу, коли він зможе дістати оригінал. Не вважайте це за лестощі, але я просто заздрю вашому черепові.

Шерлок Холмс усадовив нашого дивного відвідувача в крісло.

— Ви, сер, такі ж завзяті в своєму фаху, як я — в своєму, — мовив він. — Судячи з вашого вказівного пальця, ви полюбляєте кручені цигарки. Не соромтеся, куріть собі.

Чоловік дістав із кишені папір, тютюн і з дивовижною спритністю скрутив цигарку. Його довгі, тремтливі пальці ворушилися прудко й схвильовано, наче вусики в комахи.

Холмс сидів мовчки, але бистрі погляди, які він кидав на нашого химерного співрозмовника, свідчили про його найглибшу цікавість до нього.

— Гадаю, сер, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїми вчорашніми й сьогоднішніми відвідинами не лише заради огляду мого черепа?

— Ні, сер, ні, хоча я щасливий, що мені трапилася така чудова нагода. Я прийшов до вас, містере Холмсе, бо я людина не дуже практична, а тим часом переді мною постала найсерйозніша і найдивовижніша загадка. Маючи вас за другого серед європейських фахівців...

— Он як, сер! Дозвольте поцікавитись, хто ж має за честь бути першим? — досить різко запитав Холмс.

— Люди наукового розуму вважають найкращим здобутком праці месьє Бертільйона...

— То, може, вам краще порадитися з ним?

— Я сказав, сер, про «науковий розум». Але як практик ви — єдиний на весь світ. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвого...

— Так, трішки, — мовив Холмс. — Гадаю, докторе Мортімере, що ви вчините дуже мудро, коли негайно, без подальших відступів, розповісте мені, що то за справа, вирішити яку ви не зможете без моєї допомоги.

2. Прокляття Баскервілів

— Я приніс із собою рукопис, — сказав доктор Джеймс Мортімер.

— Я помітив це, тільки-но ви увійшли до кімнати, — відповів Холмс.

— Це старовинний рукопис.

— Перша половина вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.

— Звідки ви це знаєте, сер?

— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені його краєчок — десь у два дюйми завширшки. Поганий той фахівець, що не може визначити вік документа хоча б у межах одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилось читати мою невеличку розвідку з цього питання. Я приблизно датую ваш рукопис 1730 роком.

— Достовірна дата — 1742 рік. — Доктор Мортімер дістав рукопис із бічної кишені. — Цю родинну пам’ятку передав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, чия несподівана трагічна смерть три місяці тому схвилювала увесь Девоншир. Можу сказати, що я був не лише особистим лікарем, а й другом сера Чарльза. То був розумний, практичний чоловік, сер, не такий вигадник, як я. І все-таки він ставився до цього документа якнайсерйозніше й підготував себе до того кінця, який судився йому.

Холмс простяг руку, взяв рукопис і розгорнув його на колінах.

— Ватсоне, придивіться-но до написання літери «д». Це одна з тих прикмет, що допомогли мені визначити дату.

Я поглянув через його плече на пожовклий папір із вицвілим письмом. Угорі стояв напис: «Баскервіль-Холл», а нижче — великі, розгонисті цифри: «1742».

— Це схоже на якийсь запис.

— Так, це запис одного переказу, що живе в родині Баскервілів.

— Але ж, як я зрозумів, ви прийшли порадитись зі мною з якогось сучасного, практичного питання?

— Якнайсучаснішого. І якнайпрактичнішого, яке треба розв’язати протягом доби. Але рукопис зовсім коротенький і якнайтісніше стосується цієї справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.

Холмс глибоко вмостивсь у кріслі, стулив кінчики пальців і покірно заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим, деренчливим голосом почав читати химерну, старомодну оповідь.

«Є багато свідчень про собаку Баскервілів, але я, будучи прямим нащадком Х’юґо Баскервіля і чувши цю оповідь од свого батька, а він — од свого, надумав записати її, не маючи сумніву, що все це правда. І я хочу, сини мої, щоб ви вірили, що Всевишній суддя, який карає нас за гріхи наші, має волю й милосердя відпустити нам їх, і що нема такого тяжкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою й каяттям. Тож забудьте навіки-віків страшні плоди минулого, але остерігайтеся гріхів у майбутньому, щоб знов усім нам на загибель не давати волі тим чорним пристрастям, які стільки лиха завдали нашій родині.

Знайте ж, що за часів Великого Повстання, — історію його, написану велемудрим лордом Кларендоном, я раджу вам прочитати, — власником замку Баскервіль був Х’юґо, того самого роду, і справедливо буде назвати того Х’юґо чоловіком диким, нечестивим та безбожним. Сусіди пробачили б йому всі гріхи, бо святі ніколи не народжувалися в наших краях, але в Х’юґовій природі була пристрасть до витівок жорстоких і необачних, що й зробило ім’я його притчею во язицех на увесь Девоншир. Сталося так, що цей Х’юґо покохав, — якщо тільки можна звати його чорну пристрасть цим осяйним ім’ям, — дочку фермера, що мав землі біля Баскервілевого маєтку. Але дівчина, славна своєю скромністю й цнотами, страхалася самого його лютого імені і всіляко його сторонилася. Тож одного разу, на Михайлів день, цей Х’юґо, взявши з собою п’ятьох чи шістьох своїх найвідчайдушніших товаришів, прокрався до тієї ферми й вивіз звідти дівчину, бо добре знав, що батька й братів її не було на ту пору вдома. Повернувшися до Холлу, він замкнув її в одному з горішніх покоїв, а сам, за звичаєм, заходився бенкетувати з товаришами. Бідолашна дівчина трохи не збожеволіла, чуючи співи, крики та лихослів’я, що лунало знизу, бо всякий, хто знав Х’юґо Баскервіля, посвідчив би: п’яним він так розпускав язик, що подібні нечестиві слова мали б спопелити того, хто вимовляє їх. Нарешті душа дівчини сповнилася таким страхом, що вона зважилася на вчинок, якого злякався б найхоробріший і найспритніший чоловік: по стеблах плюща, що обвивали — і досі обвивають — південний мур замку, спустилася додолу й побігла через болото до батьківської оселі, яка стояла за три ліґи звідти.