Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 12

Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.

Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не зміг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.

— Баскервіль-Холл, — промовив він.

Господар маєтку підвівся в колясці; щоки його зарум’янились, очі спалахнули. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастої брами із двома обвітреними, порослими лишайником стовпами, які увінчували вепрові голови — герб Баскервілів. Вартівня містилася в старенькому, з оголеними кроквами, гранітному домику, але перед нею вже стояла нова, ще не закінчена, будівля — перший плід південноафриканського золота сера Чарльза.

Від воріт вела алея. Стукіт коліс знов потонув у шурхоті листя, старі дерева зімкнули своє гілля над нашими головами, утворивши темне склепіння. Баскервіль здригнувся, поглянувши в глибину алеї, де видніли примарні контури будинку.

— Це сталося тут? — приглушено спитав він.

— Ні, ні, в тисовій алеї, з іншого боку.

Молодий спадкоємець понуро озирнувся довкола.

— Нічого дивного, що мій дядько, живучи в такому місці, увесь час сподівався лиха, — сказав він. — Тут перелякається будь-хто. Ні, не промине й півроку, як я проведу сюди електрику і ви не впізнаєте цих місць. Біля дверей у мене горітимуть ліхтарі Едісона й Свена на тисячу свіч!

Алея закінчувалась широким травником; обігнувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я зміг розгледіти тільки мурований фасад і терасу. Все було геть-чисто повите плющем, з плетива якого визирали лише вікна й герби. Над центральною частиною будинку височіли дві вежі — стародавні, зубчасті, з численними бійницями. Два новіші його крила були побудовані з чорного граніту. Крізь щільно заґратовані вікна на травник падало яскраве світло, а над крутим гостроверхим дахом з високими димарями здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холла!

Високий чоловік виступив з темряви, що огортала терасу, й відчинив дверцята коляски. З жовтого світла, що падало з дверей, виринула чорна жіноча постать. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові позносити на землю наші валізи.

— Ви не будете заперечувати, сер Генрі, якщо я поїду просто додому? — сказав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.

— А може, залишитеся з нами пообідати?

— Ні, я мушу їхати. Та й роботи невпрогорт. Я охоче показав би вам будинок, але Берімор буде кращим за мене провідником. Навсе добре, і не забувайте: коли з’явиться потреба, присилайте по мене і вдень, і вночі.

Стукіт коліс помалу змовк у глибині алеї; ми з сером Генрі увійшли до передпокою, й двері важко грюкнули за нами. Передпокій був дуже гарний — високий, просторий, з міцними кроквами із потемнілого старого дуба. У великому старовинному каміні з чавунними ґратцями тріскотіли й шипіли поліна. Ми з сером Генрі простягай руки до вогню, бо дуже змерзли після довгої подорожі. Потім почали роздивлятися довкола — на високе вузьке вікно з кольорового скла, дубові панелі, оленячі голови й герби, що бовваніли на стінах у тьмяному світлі люстри.

— Саме так я й уявляв собі оце все, — мовив сер Генрі. — Справжнісіньке родове гніздо, авжеж? Дивна річ — мої предки мешкали тут п’ятсот років! Мимоволі сповнюєшся почуттям гордості за свій рід!

Я бачив, що його смагляве обличчя залилося рум’янцем, мов у дитини. Він стояв у колі світла, яке падало від люстри, а довгі тіні відбивалися на стінах, чорною запоною згущувались угорі. Берімор порозносив наші речі по кімнатах. Повернувшись, він шанобливо став перед нами, як і личить вишколеному служникові. То був примітний чоловік — високий, показний, із широкою чорною бородою й блідим виразнистим обличчям.

— Накажете подавати обід, сер?

— А вже все готове?

— За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у ваших кімнатах. Ми з дружиною будемо раді, сер Генрі, залишитись на якийсь час тут, але за нових умов тут знадобиться багато челяді.

— За яких нових умов?

— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив самітником й наших послуг йому цілком вистачало. Але ви, природно, захочете ширшого товариства, тож вам доведеться міняти слуг.

— То ви з дружиною хочете звідси піти?

— Якщо ви не будете заперечувати, сер.

— Але ж у цьому будинку жили кілька поколінь ваших предків, чи не так? Я не хотів би починати тут своє життя, зруйнувавши давні родинні узи.

На ключниковому обличчі відбилося хвилювання:

— Нам з дружиною це теж нелегко, сер. Але, правду кажучи, ми були такі віддані серу Чарльзові, що й досі не можемо опам’ятатись після його смерті. Нам боляче тут зоставатися. Боюся, що ми вже не житимемо спокійно в Баскервіль-Холлі.

— Що ж ви збираєтесь робити?

— Сподіваюся, сер, що нам пощастить почати якусь власну справу. Адже сер Чарльз не обминув нас своєю щедротою. А тепер, сер, з вашого дозволу, я покажу вам ваші кімнати.

Старовинний передпокій був обведений галереєю з поруччям і двома прогонами сходів. Моя спальня була в одному крилі з Баскервілевою, майже поряд із його дверима. Ці кімнати виглядали сучаснішими за середню частину, а яскраві шпалери й безліч свічок пом’якшили гнітюче враження, що склалося в мене відразу після приїзду сюди.

Проте їдальня на долішньому поверсі вразила нас своїм похмурим мороком. То була велика кімната з підвищенням для столу, за яким сидів господар, відокремлений однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти менш поважні особи. В одному її кінці була галерея для музик. Над головою в нас чорніли сволоки й закіптюжена стеля. Цілком можливо, що колись запалені смолоскипи, строкатий одяг гостей і бучні веселощі бенкетів пом’якшували похмурий вигляд кімнати, але зараз, коли тут під єдиною лампою з абажуром сиділи двоє джентльменів у чорному вбранні, їхні голоси лунали приглушено і настрій був не дуже веселий. Предки в найрізноманітнішій одежі — від єлизаветинського вельможі до дженджика часів Регентства — дивились на нас із довжелезного ряду портретів на стінах, гнітячи своєю мовчанкою. Розмовляли ми мало, і я зітхнув з полегкістю, коли обід скінчився й ми пішли до новенької більярдної викурити по сигареті.

— Правду кажучи, місце не надто веселеньке, — мовив сер Генрі. — До всього цього, гадаю, можна звикнути, але зараз мене тут усе гнітить. Нічого дивного, що мій дядько трохи нервувався, живучи на самоті в такому будинку. Ходімо, мабуть, спати; може, вранці тут відчуємо себе приємніше.

Перш ніж лягти, я відсунув завіси й визирнув у вікно. Воно виходило на травник перед парадними дверима. За травником гнулись од вітру високі дерева. З-за хмар, що мчали небом, виглядав місяць. У його холодному світлі я побачив за деревами зубчасті скелі й довгу смугу понурих боліт. Я заслонив вікно, переконавшись, що останнє моє враження анітрохи не суперечить першому.

Але дуже скоро виявилось, що це ще не все. Незважаючи на втому, я ніяк не міг заснути й крутився в ліжку, марно закликаючи до себе сон. Десь далеко церковні дзиґарі вибивали кожні п’ятнадцять хвилин, порушуючи мертвотну тишу в будинку. Але опівночі до мого вуха несподівано долинув чіткий, виразний звук, стосовно природи якого не могло бути й сумніву. То був жіночий плач — притлумлений, нестримний плач людини, чиє серце краялося від туги. Я присів на ліжку й почав уважно слухати. Плакали десь недалеко, — напевно, в самому будинку. З півгодини я чекав, увесь насторожившись, однак не почув більш нічого, крім дзвону дзиґарів і шурхоту плюща, що вився по стінах.