Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 6


6
Изменить размер шрифта:

Минали тижні, й моя цікавість до нього та його життєвої мети все дужче, все глибше давала про себе знати. Навіть зовнішні його риси могли вразити уяву випадкового спостерігача. На зріст він мав більш ніж шість футів, але через надзвичайну свою худорлявість виглядав ще вищим. Очі його були гострі, проникливі, — крім отих днів заціпеніння, про які я вже розповідав; тонкий яструбиний ніс надавав його обличчю виразу живої енергії та рішучості. Підборіддя, що виступало вперед, теж свідчило про рішучу вдачу. Його руки завжди були в чорнилі й кислотних плямах, але з речами він поводився якнайобережніше, — я частенько це помічав, коли бачив, як він орудує зі своїм тендітним хімічним знаряддям.

Читач вважатиме мене занадто вже охочим пхати носа до чужого проса, коли я признаюся, як ця людина збуджувала мою цікавість і як часто я намагався пробити той мур стриманості, яким вона обгороджувала все, що стосувалося її особи. Але перш ніж судити мене, згадайте, яке безцільне було тоді моє життя, як мало довкола було такого, що привернуло б мою увагу. Здоров’я не дозволяло мені виходити надвір у негоду, а друзів, що відвідували б мене, я не мав, тож ніщо не порушувало одноманітності моїх буднів. Через те я навіть радів тій таємниці, що огортала мого товариша, і марнував чимало часу у спробах її розкрити.

Холмс не вивчав медицину. Він сам відповів так на це запитання, підтвердивши Стемфордову думку. До того ж він ніколи не студіював якихось праць, що придалися б до здобуття вченого ступеня й відкрили б йому дорогу до світу науки. Проте деякі речі він вивчав так старанно і в окремих дивних галузях мав такі вичерпні знання, що я часом бував просто приголомшений. Невибагливий читач нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не обтяжуватиме своїх думок усілякими дрібницями, коли на те немає вагомої причини.

Але невігластво його було таким же дивовижним, як і знання. Про сучасну літературу, філософію й політику він, здавалося, не знав нічого. Якось мені випало згадати Томаса Карлайля, і Холмс наївно спитав, хто це такий і що він зробив. Але коли виявилось, що він нічогісінько не знає про Коперникову теорію та про будову Сонячної системи, здивування моє дійшло краю. Щоб освічена людина в дев’ятнадцятому столітті не знала, що Земля обертається круг Сонця, — такому незбагненному фактові я просто не міг повірити.

— Ви, здається, здивовані, — всміхнувся він, поглянувши на моє ошелешене обличчя. — Дякую, що ви розповіли це мені, але тепер я мушу якнайшвидше все забути.

— Забути?!

Бачте, — пояснив він, — я вважаю, що людський мозок — це маленьке порожнє горище, яке ви можете обладнати, як собі хочете. Дурень захарастить його всіляким непотребом, що лише трапиться йому під руку, тож корисні, потрібні речі йому вже нікуди буде покласти або ж до них не докопаєшся серед того всього мотлоху. А розумна людина найстаранніше відбирає те, що вміщує до свого мозку. Вона візьме лише знаряддя, що знадобиться їй для роботи, але його буде багато, і все це вона порозкладає на місця. Даремно ви гадаєте, що оця комірчина має гумові стіни, які можна розтягувати досхочу. Будьте певні — настане час, коли ви, здобуваючи нові знання, забудете щось із минулих. Отож украй важливо, щоб непотрібні факти не витіснили собою потрібні.

— Але ж Сонячна система! — заперечив я.

— На біса вона мені? — нетерпляче перервав він. — Ну, нехай, як ви кажете, ми обертаємось навколо Сонця. А якби ми оберталися круг Місяця, чи допомогло б це хоч на пенс мені та моїй роботі?

Я вже хотів спитати, що то за робота, але раптом відчув, що він буде з того невдоволений. Я замислився над нашою короткою розмовою і спробував зробити деякі висновки сам. Він сказав, що не хоче задурювати голову знаннями, непотрібними для його мети. Отже, з усіх здобутих знань він має намір якимось чином користатися. Я подумки перелічив усі галузі науки, що в них він виявив найкращу обізнаність. Я навіть узяв олівець і позаписував усе це на папері. Перечитавши той папірець, я не міг не всміхнутися. Ось що там було записано:

Шерлок Холмс — його можливості.

1.Знання з літератури — жодних.

2.З філософії — жодних.

3.З астрономії — жодних.

4.З політики — слабкі.

5.З ботаніки — нерівномірні. Знає дію беладони, опію та інших отрут. Нічого не знає про садівництво.

6.З геології — практичні, але обмежені. З першого погляду розрізняє ґрунти. Після прогулянок показує мені бризки бруду на штанях і за їхнім кольором та складом визначає, з якої вони частини Лондона.

7.З хімії — глибокі.

8.З анатомії — точні, але несистемні.

9.З кримінальної хроніки — величезні. Знає кожну подробицю кожного злочину, скоєного впродовж століття.

10.Чудово грає на скрипці.

11.Добре боксує, фехтує на шпагах та еспадронах.

12.Має добрі практичні знання британських законів.

Дійшовши до цього місця, я з відчаю кинув папірець у вогонь. «Скільки не перелічуй того, що знає цей чолов’яга, — сказав я собі, — нізащо не здогадаєшся, навіщо це йому треба і який фах вимагає такого сполучення! Краще вже не сушити собі голову даремно».

Здається, я вже згадував, що Холмс чудово грав на скрипці. Але й тут було чимало химерного, як і в усіх його заняттях. Я знав, що він може виконувати п’єси, і досить важкі: часто на моє прохання він грав Мендельсонові пісні та інші мої улюблені твори. Проте коли він залишався на самоті, нечасто можна було почути навіть щось схоже на музику. Увечері, поклавши скрипку на коліна, він умощувавсь у кріслі, заплющував очі й недбало ковзав смичком по струнах. Часом лунали гучні, сумні акорди; часом — несамовиті, веселі. Напевно, вони відтворювали його думки, але чи то звуки породжували ці думки, чи то гра була наслідком якихось чудернацьких думок або примх, — я ніяк не міг зрозуміти. Я врешті збунтувався б проти цього нестерпного музикування, якби після нього, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілої низки моїх улюблених мелодій.

Впродовж першого тижня нас ніхто не відвідував, і я почав уже думати, що товариш мій, як і я, самотній. Але невдовзі переконався, що знайомих у нього безліч, і до того ж із найрізноманітніших суспільних кіл. Якось три-чотири рази на тиждень з’являвся маленький худорлявий, чорноокий чоловічок із щурячим личком: мені його відрекомендували як містера Лестрейда. Одного ранку завітала ошатна молода дівчина й просиділа з Холмсом не менш ніж півгодини. Того самого дня прийшов сивий, обшарпаний, схожий на крамаря-єврея дід — мені здалося, що він украй схвильований, а слідом за ним — стара жінка в зношених черевиках. Іншим разом з моїм товаришем розмовляв літній сивий джентльмен, потім — залізничний носій у вельветовій уніформі. Щоразу, коли з’являвся хтось із оцих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Холмс просив дозволу зайняти вітальню і я йшов до своєї спальні. «Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, — пояснив він одного разу, просячи зазвичай у мене вибачення за такі незручності. — Ці всі люди — мої клієнти». Мені випала нагода спитати його про все відверто, але я знову-таки з ввічливості не схотів випитувати чужу таємницю. Мені здавалося тоді, що Холмс має якісь серйозні причини ховатися зі своєю професією, проте невдовзі й він сам, заговоривши про це самохіть, довів, що я помиляюся.

Четвертого березня — я добре запам’ятав той день — я прокинувся раніше, ніж звичайно, і побачив, що містер Шерлок Холмс уже закінчує снідати. Наша господиня так звикла до того, що я пізно встаю, що досі не встигла зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і досить-таки зухвало сказав, що чекаю сніданку. Схопивши зі столу якийсь часопис, я заходився тим часом гортати його, а мій приятель мовчки жував грінки. Заголовок одного допису був підкреслений олівцем, тож я, природно, почав перебігати його очима.

Допис звався дещо претензійно — «Книга життя». Його автор намагався довести, як багато може довідатись людина, що ретельно й старанно спостерігає все, що трапляється на її дорозі. Мене вразила ця дивовижна суміш розумного й недолугого. Якщо в міркуваннях автора було щось логічне й переконливе, то висновки здавалися мені нарочитими, навіть висмоктаними з пальця. Автор наголошував, що з мимовільного виразу обличчя, поруху м’язів чи погляду можна вгадати найпотаємніші людські думки. Зі слів його виходило, що людину, яка вміє спостерігати й міркувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть незаперечні, як Евклідові аксіоми. І наслідки будуть такі дивні, що люди вважатимуть спостерігача за чаклуна, аж поки не зрозуміють способу його міркувань.