Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 56

— Ніяких слідів?

— Цілковито.

Холмс засміявся.

— Справді, чудова загадка, — сказав він.

— Але для мене це так серйозно, — відказав з докором король.

— Авжеж. А навіщо їй потрібна ця фотографія?

— Щоб знищити мене.

— Яким чином?

— Я хочу одружитися.

— Я чув про це.

— З Клотильдою Льотман фон Саксе-Менінґен, другою дочкою скандинавського короля. Вам, мабуть, відомо, що то родина суворих звичаїв. Сама вона — чиста, тонка душа. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призведе до розриву.

— А Ірен Адлер?

— Погрожує надіслати до них фотографію. І вона це зробить. Я певний, що вона це зробить. Ви її не знаєте, але в неї залізна вдача. Так, обличчя найгарнішої жінки, а вдача — мов у найрішучішого чоловіка. Її ніщо не зупинить, аби лиш я не одружився з іншою жінкою.

— Чи певні ви, що вона ще не надіслала фотографію?

— Так, певен.

— Чому ж?

— Бо вона сказала, що надішле її того дня, коли буде оголошено про мої заручини. А це має статись наступного понеділка.

— О, то ми маємо ще три дні, — сказав, позіхнувши, Холмс. — Вам пощастило, бо зараз мені треба скінчити одну-дві термінові справи. Ваша величність, звичайно, поки що залишатиметься в Лондоні?

— Саме так. Шукайте мене в готелі «Ленгем», під ім’ям графа фон Крамма.

— Тоді я даватиму вам знати, як просувається справа.

— Дуже прошу вас. Я так хвилююся.

— А як щодо грошей?

— Тут ви маєте повну волю.

— Найповнішу?

— Кажу вам, що я ладен віддати за цю фотографію будь-яку округу свого королівства. А на дрібні витрати?

Король дістав з-під плаща великий шкіряний гаманець й поклав на стіл.

— Тут триста фунтів золотом і сімсот банкнотами, — мовив він.

Холмс написав розписку на аркуші зі свого записника й передав королеві.

— А адреса мадемуазель Адлер? — спитав він.

— Брайєні-Лодж, Серпентайн-авеню, Сент-Джонс-Вуд.

Холмс записав це.

— Ще одне питання, — мовив він. — Фотографія була кабінетна?

— Так.

— Тоді на добраніч, ваша величносте. Сподіваюсь, що ви невдовзі почуєте добрі новини. На добраніч, Ватсоне, — додав він, коли на вулиці застукотіли колеса королівської карети. — Якщо ви зробите ласку прийти завтра о третій годині, то я охоче побалакаю з вами про цю справу.

* * *

Рівно о третій годині я був на Бейкер-стріт, але Холмс іще не повернувся. Господиня помешкання повідомила мене, що він пішов з дому після восьмої години ранку. Я вмостився біля каміна з твердим наміром дочекатися його будь-що. Мене глибоко зацікавили його розшуки, бо своєрідна природа цієї справи й високе становище клієнта надавали їй незвичайних рис, хоч вона й не мала тих похмурих, дивних подробиць, які властиві були тим двом злочинам, що про них я розповідав раніше. Якщо навіть не брати до уваги самого змісту розслідів мого друга, то все одно було щось надзвичайне в його вмінні майстерно оволодіти ситуацією. В суворих, незаперечних його міркуваннях було щось таке, що давало мені задоволення вивчати його методи роботи, стежити за тими швидкими, тонкими прийомами, за допомогою яких він розплутував найскладніші таємниці. Я так звик до його незмінних успіхів, що мені й на думку не спадало, що він може зазнати поразки.

Близько четвертої години двері відчинились і до кімнати увійшов п’яничка конюх із розпатланим волоссям та бакенбардами, з розчервонілим обличчям і в благенькому одязі. Хоч я й звик до дивовижної здатності мого друга змінювати свої зовнішні риси, але цього разу тричі приглядався до нього, перш ніж переконався, що то саме він. Кивнувши мені, він зник у спальні, звідки за п’ять хвилин з’явивсь у твідовому костюмі, охайний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простяг ноги перед каміном і кілька хвилин сердечно сміявся.

— Ні, справді! — вигукнув він, потім закашлявся й знов зареготався, аж поки, знесилений від сміху, не впав глибоко в крісло.

— Що сталося?

— Це справді надто смішно. Я певен, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що врешті-решт зробив.

— І гадки не маю. Напевно, вивчали звички, а потім будинок міс Ірен Адлер.

— Саме так, але наслідки виявились несподіваними. Проте розповім усе, як було. Я вийшов з дому вранці, по восьмій годині, в одежі безробітного конюха. Між усіма конюхами існує якась дивовижна симпатія, чи радше братерство. Станьте одним з них, і ви довідаєтесь про все, що хочете знати. Я швидко знайшов Брайєні-Лодж. Це чепурна двоповерхова вілла з садком, що стоїть біля самісінької вулиці. Садову хвіртку замкнено величезним старомодним замком. У правій частині будинку є велика вітальня з гарними меблями, з високими, аж до підлоги, вікнами, на яких ті безглузді англійські засувки, що їх відімкне й дитина. За будинком нема нічого примітного, крім того, що з даху каретного сараю можна потрапити до вікна коридору. Я обійшов довкола будинку й пильно його оглянув, але нічого цікавого не помітив.

Тоді я пішов вулицею і в завулку за садовою огорожею знайшов, як і сподівався, візницький двір. Я допоміг конюхам почистити їхніх коней і одержав за це два пенси, склянку портеру з елем, дві дрібки тютюну й силу відомостей про міс Адлер та дюжину її сусідів, які мене анітрохи не цікавили, але я мусив вислуховувати їхні життєписи.

— Що ж ви дізналися про Ірен Адлер? — спитав я.

— Вона задурила голови всім чоловікам в околиці. Вона взагалі — найсолодший шматочок у світі. Так в один голос твердять конюхи з Серпентайну. Живе вона тихо, співає в концертах, щодня о п’ятій виїжджає на прогулянку і рівно о сьомій повертається обідати. Більше вона ніколи не залишає будинку, хіба що тоді, коли співає. Відвідує її лише один чоловік — чорнявий красень, модно одягнений, буває в неї щодня, а то й двічі на день. Це містер Ґодфрі Нортон, адвокат з Іннер-Темплу. Бачите, як добре мати довіру в конюхів. Вони кільканадцять разів возили його додому від серпентайнських стаєнь і знають про нього геть-чисто все. Вислухавши їхні розповіді, я знову прогулявся туди-сюди коло Брайєні-Лодж, обмірковуючи план своїх дій.

Цей Ґодфрі Нортон, мабуть, — важлива особа в усій цій історії. Він адвокат. Це щось та важить. Якими є зв’язки між ними, й навіщо він так часто відвідує її? Хто вона для нього — клієнтка, подруга, кохана? Якщо клієнтка, то вона, мабуть, віддала фотографію йому на зберігання. Якщо ж кохана, то навряд. Від розв’язання цієї загадки залежало, чи вести далі мені свою роботу в Брайєні-Лодж, чи звернути увагу на контору цього джентльмена в Темплі. Ця дражлива обставина, проте, розширювала межі моїх розшуків... Боюся, Ватсоне, що вам набридли всі ці подробиці й мої сумніви. Але ж інакше ви не зрозумієте всієї ситуації.

— Я уважно стежу за вашою розповіддю, — відповів я.

— Я ще зважував подумки свої наміри, коли до Брайєні-Лодж під’їхала двоколка, й з неї вискочив якийсь джентльмен. То був надзвичайної краси чоловік — смаглявий, із орлиним носом та вусами, — напевно, той самий, про якого я чув. Він, здавалося, дуже поспішав, бо, наказавши візникові зачекати, швидко проминув покоївку, що відчинила йому двері; схоже було, що тут він — як удома.

Пробув він там з півгодини, й мені крізь вікно вітальні було видно, як він походжає туди-сюди по кімнаті, схвильовано про щось говорить і вимахує руками. Її я не бачив. Аж ось він вийшов, ще стривоженіший, ніж до того. Підбігши до двоколки, він дістав з кишені золотий годинник і стурбовано позирнув на нього. «Мчіть щодуху! — гукнув він до візника. — Спочатку до Ґроса й Хенкі на Ріджент-стріт, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-Роуд. Півгінеї, якщо довезете за двадцять хвилин!»

Двоколка рушила, а я вже думав, чи не податись мені за нею, аж раптом до будинку під’їхало гарне невеличке ландо: пальто у візника було застебнуте наполовину, краватка стирчала збоку, а ремені збруї не було засунуто в пряжки. Він зупинив коней біля дверей; леді випурхнула з дому й скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але помітив, що вона — чарівна жінка, за личко якої чоловіки ладні віддати своє життя.