Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 5

- Ну, якщо бути щирим, мене пригощав ваш Володар, - зізнався Пін. - Келих вина та декілька білих булочок - не так уже й погано, але за це мене цілу годину розпитували, а від цього, мушу зауважити, апетит тільки поліпшується!

Берегонд засміявся:

- За столом і малий молодець, так у нас кажуть. На жаль, те, що тобі припадало на ранок, як і нам усім, ти вже з'їв, та ще й з такими почестями. Мінас-Тіріт - фортеця, Цитадель - його сторожова башта, зараз у нас воєнний стан. Встаємо до світанку, їмо по шматку хліба, йдемо на варту, коли відчиняють Головну браму. Але не журися, - сказав Берегонд, помітивши, як Пін похнюпився. [20]

Для тих, хто виконує важливі доручення, у нас видають додаткову порцію до обіду, а ще існує полуденок, ну і, звичайно, надвечір ми всі збираємось, щоб пообідати та розважитись. Ходімо зі мною! Отримаємо харч і поїмо на свіжому повітрі!

- Хвилинку, - затримав його Пін, червоніючи. - Апетит, або, якщо дозволиш, голод зовсім відбив мені пам'ять. Ґандальф, по-вашому Мітрандір, просив мене приглянути за його конем. Кінь цей чарівний, улюбленець ярла Рохану, від нього Ґандальф одержав Тінебора в нагороду. Здається, новий господар любить його більше, ніж багатьох людей, отже, якщо добра воля чарівника потрібна Гондору, до Тінебора треба ставитися з повагою! А також з добротою, ось як ти ставишся до мене, до гобіта, навіть краще...

- До гобіта? - перепитав Берегонд.

- Так ми самі себе називаємо, - звично пояснив Пін.

- Дуже приємно, - посміхнувся гвардієць. - Іноземна вимова добрій мові не шкодить, а гобіти, як я зрозумів, спритні на слова. Ну, ходімо, ти познайомиш мене з цим гідним скакуном. Я люблю тварин, а тут їх рідко побачиш. Мої пращури жили у вільних гірських долинах, а ще раніше - в Ітіліені... Ти не турбуйся, ми довго не затримаємося, зробимо візит ввічливості, а потім відразу до комори!

Пін пересвідчився, що Тінебор ні в чому не має нестачі. В шостому окрузі, під Цитаделлю, знаходились стайні для дюжини коней, поблизу мешкали гінці, завжди готові виконати термінове доручення від Денетора або його воєначальників. На цю пору стайні були порожні, бо гінці роз'їхались.

Коли Пін зайшов до денника, Тінебор неголосно, радісно заіржав і у вітанні схилив голову.

- Доброго ранку, - сказав Пін. - Ґандальф прийде, як тільки звільниться. Він страшенно заклопотаний, але велів тебе вітати й перевірити, як тут тебе доглядають. Отже, відпочивай, ти попрацював на славу, набирайся нових сил.

Тінебор покрутив головою, тупнув копитом, але дозволив Берегонду попестити себе по шиї та по крутих боках.

- Та він уже бажає перегонів, а не відпочинку! - сказав із захопленням Берегонд. - Який він сильний та гордай! [21]

А де його збруя? Уявляю, якою розкішною вона повинна бути!

- Для нього й найрозкішніша буде поганою, - відповів Пін. - Він не терпить збруї зовсім. Згодиться тебе нести - понесе й так, а коли ні, то вже ніякі шпори не допоможуть. Бувай здоровий, Тінеборе! Терпи і чекай, битва не за горами!

Кінь затанцював, вибивши копитами такий дріб, що вся стайня затряслась. Пін ще раз перевірив, чи повні ясла, попрощався з конем, і вони пішли.

- Тепер нам самим пора до ясел, - сказав Берегонд і повів Піна до господарського двору Цитаделі. Вони обійшли донжон і пірнули в низенькі дверцята. Довгі сходи вели до підвалу, освітленого ліхтарями. В стінах підвалу знаходились зачинені ляди. Одна ляда була відкрита.

- Це комора нашої роти, - пояснив Берегонд, просуваючи голову до отвору, і гучно покликав: - Гей, Таргоне! Привіт! Я знаю, що ще рано, але тут зі мною новенький. Намісник прийняв його на службу. Він приїхав верхи здалека й зголоднів, отож пригости нас чимось!

Вони отримали кошик з хлібом, маслом, твердим сиром і навіть парою яблук - залишки від зимових запасів, трошки зів'ялі, але міцні й солодкі. Також тут знайшлося місце для пласкої шкіряної пляшечки зі свіжим пивом, дерев'яних мисок, ложок та келихів. З цим добром вони перебралися до затишного куточка у східній частині навісної галереї; там між зубців фортеці стояла кам'яна лава і відкривався чудовий краєвид на залиту вранішнім сонцем далечінь.

Вони поїли, попили й поговорили. Берегонд розповів про Гондор, про життя в місті, про місцеві звичаї, а Пін - про свою далеку батьківщину і дивовижні краї, де встиг побувати, Берегонд спостерігав за гобітом щодалі з більшим подивом, коли той, сидячи на лаві, теліпав ногами або вставав навшпиньки, щоб виглянути з-за зубців.

- Скажу не приховуючи, пане Перегрій, - сказав Берегонд нарешті, - хоч ти і виглядаєш років на дев'ять, не більше, але зазнав таких поневірянь і бачив такі дива, що небагато наших старих воїнів могли б позмагатися з тобою. Я був подумав, що наш Намісник з примхи, наслідуючи старих королів, вирішив мати власного пажа. Але тепер [22] бачу, що ти не малюк, прошу вибачити за непорозуміння.

- З радістю вибачаю, - відповів Пін. - Хоча ти недалекий від істини. За нашими мірками, я трохи старший за підлітка - мені ще чотири роки до повноліття, коли я ввійду в літа, як у нас кажуть. Але чого ми все про мене та про мене, краще ти мені поясни, що у вас тут до чого.

Сонце піднялося вже високо; туман над долинами танув, шматки його пропливали над їхніми головами. Східний вітер посилювався, білі стяги тріпотіли й плюскотіли над фортецею. Далеко внизу, за п'ять ліг від міста виразно сріблилась Велика Ріка, вигинаючись величною дугою з північного заходу на південний; далі вона губилася у світлому серпанку, а за ним, десь за п'ятдесят ліг, лежало Море.

Пеленнор відкривався Піну мов на долоні, подекуди темніли будинки, низькі загороди, клуні та кошари, але ніякої худоби не було видно. По шляхах та стежках, через зелені поля, до Головної брами тягнулися вервечки возів, їх раз у раз випереджали вершники, спішувались біля брами й поспішно заходили до міста; інші вози - таких було ще більше - навпаки, виїжджали з міста і прямували на південь по Великому Тракту. Тракт був широкий, добре мощений, з утоптаною стежкою для кінноти н захисним парканом. По стежці мчали чвалом вершники, а тракт був заповнений возами. Придивившись, Пін зрозумів» що безладдя на шляху не існувало. Рух складався з трьох частин: перший потік - швидші кінні візки, у другому воли тягли величезні вози з кольоровими полотняними запиналами, а в третьому люди самі штовхали возики та тачки.

- Ми відправляємо старих, жінок та дітей, - пояснив Берегонд. - Тракт веде в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім: до гірських селищ і дані-на Лебеннін. Це останні обози, до полудня шлях має бути звільнений на лігу від брами, такий наказ. Сумна необхідність! - зітхнув гвардієць. - Мало з тих, хто розлучається тепер, зустрінуться знову... В місті завжди дітей було не дуже багато, а тепер зовсім не зосталося - хіба десяток-другий підлітків, для яких тут знайдеться справа. Мій син теж залишився...

Пін занепокоєно подивився на схід, неначе очікуючи, що звідтіля ось-ось наваляться тисячні орди орків і затоплять зелені поля. [23]

- Що це там далеко? - спитав він, показуючи на середину завороту Андуїну. - Ще якесь місто?

- Було місто. Столиця Гондору. Мінас-Тіріт тоді був звичайною фортецею. Це руїни Осгіліату. Колись він лежав по обидва боки річки. Ворог захопив його і спалив, дуже давно. Коли Денетор був ще молодий, ми відвоювали руїни, але вирішили там не оселятися, тільки відбудували міст та укріплення, щоб наше військо могло легко, переправлятися через річку. Але тут з'явилися Люті Вершники з Мінас-Моргулу...

- Чорні Вершники? - широко розплющивши очі, зойкнув Пін.

- Так, вони були чорні, - кивнув Берегонд. - Чи ти про них чув? І нічого не розповідаєш!

- Чув... - тихо сказав Пін. - Але не розповідатиму так близько від... - він замовк, потім подивився на річку, і йому там примарилась грізна тінь. Чи то гори маячіли на обрії, відділені двадцятьма лігами туманного повітря, чи то пасмо хмар застоялося на самому небокраї, - а далі збирався морок ще глибший. Та поки Пін дивився, морок цей ворушився, пухнув і повільно, дуже повільно, поглинав ясне небо.