Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 47

- Пане, Горлум з'явився. А не він, то його двійник. Я по воду ходив - аж гульк, стирчить голівонька. У такім сусідстві спати вдвох не можна. А я вже, прошу вибачити, прямо носом клюю...

- Давно пора! - зніяковів Фродо. - Лягай, голубе, спи. Як на мене, вже краще Горлум, ніж орки. У всякому [188] разі, він нас не видасть, якщо сам у їхні лапи не потрапить.

- Зате своїми лапами й уб'є, і пограбує, - промурмотів Сем. - Ви, пане, дивіться в обидва. Ось вам фляжка, пийте досхочу. Перед відходом я ще наберу...

Прокинувся він надвечір. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня, Горлум не з'являвся, над Мордором знову лежала безпросвітна імла. Тільки сторожові вогні на вершинах сипали в небо червоні іскри. Вибираючи місця, де темніше, гобіти знову рушили в дорогу, ще небезпечнішу, ніж досі. Спершу навідалися до джерела, потім, ледве знаходячи опору для ніг, спустилися на звивисту стежку. Звідси до Залізної Пащі було двадцять миль. Вузька доріжка, без підпірної стінки й парапету, йшла над самісенькою прірвою. Гобіти прислухалися - нічого підозрілого; тоді вони вискочили на дорогу і майже бігцем помчали на схід.

Зупинилися друзі, тільки коли здолали цілих дванадцять миль. Дорога тут вигиналася на північ, і вони не могли спостерігати за пройденим її відрізком. Це ледве не згубило їх. Не встигли вони присісти і відсапатись, яку нічній тиші розлігся тупіт маршируючих ніг; з-за рогу вдарило, щохвилини стаючи яскравішим, світло смолоскипів.

- От і покладайся на талан, - сказав Фродо. - Пропали ми...

Він гарячково окинув поглядом скелю, але ті, хто колись побудував її, гладко обтесали каміння і вирівняли стіну на багато ліктів над дорогою. Метнувся на другий бік - там зяяла чорна безодня.

- Пропали... - повторив він, повернувшись до Сема, сів під скелею й похнюпився.

- Схоже, ваша правда, - сказав Сем, тулячись до нього. - Нічого, подивимося ще, як воно буде.

Їм не довелося довго чекати. З-за рогу з'явилися орки зі смолоскипами. Сем відвернув обличчя від світла, ноги затулив щитом, щоб не видно було гобітанської вовни на ногах. «А що як приймуть нас за солдатиків, що відстали, та й дадуть спокій?» - подумав він.

Це було цілком можливо. Перші ряди промчалися пою них не оглядаючись - низькорослі орки з півночі, яких [189] гнали на війну за Чорного Володаря; їх ніщо не цікавило, аби швидше добігти і не дістали бичем по потилиці. Уздовж колони носилися два здоровенних Урук-хаї, покрикуючи і розмахуючи бичами. Ряд за рядом пробігали далі, небезпечне світло вже пересунулося вперед. Сем тамував подих. Половина колони пройшла. Раптом один з Урук-хаїв помітив дві скорчені фігурки під скелею, свиснув бичем і закричав:

- Встати, виродки!

Гобіти не ворухнулися. Погонич скомандував загону зупинитися.

- Пішли, пішли, кляті ледарі! Не час спати! Він підійшов ближче і помітив значки на щитах.

- Ага, втекти надумали? Усі ваші ще вчора повинні буди зібратися в долині Удун! Ну, цього досить! Стати до ряду! Та хуткіше, бо повідомлю ваші номери начальству!

Гобіти незграбно піднялися і, горблячись, прилаштувалися до останнього ряду.

- Не туди! - гаркнув погонич. - У третій ряд від кінця! І глядіть мені, щоб не заманулося комусь тікати, я за вами стежитиму!

Довгий батіг свиснув над їхніми головами, оглушливо клацнув - і Урук-хай наказав пуститися бігцем з місця. Сем ледве встигав за орками. Фродо ж терпів справжні тортури. Зціпивши зуби, він біг, біг уперед. Його нудило від мерзенного смороду упрілих орків, до нестями хотілося пити, а вони все бігли, бігли... Фродо хапав ротом повітря, як риба на піску, і намагався не думати, до якої жахливої мети він так поспішає. Надії на порятунок не було. Погонич раз у раз перевіряв «дезертирів».

- Бігцем! Жвавіше! - гримав він, сміючись і шмагаючи їх батогом по щиколотках. - Швидше, виродки! Я б вас повчив, але ви і так своє одержите, коли спізнитеся в табір до збору. Війна йде, виродки, чи забули?

За кілька миль дорога почала похило спускатися на рівнину. Фродо втрачав останні крихти сил і волі. Сем намагався підтримати його, але і сам ледве стояв на ногах. З хвилини на хвилину Фродо впаде, усе розкриється, запеклі зусилля зійдуть нанівець. «Але з цим здорованем-погоничем я ще встигну поквитатися!» - думав Сем, хапаючись на бігу за руків'я меча. І тут трапилось щось несподіване. [190]

Вони вже бігли по рівнині. Перед мостом східна дорога зливалася з іншими, що йшли з півдня і з Барад-Дуру. Усі вони були забиті: гондорська рать наближалася, і Саурон поспішав відправити полки на північ. Тому на злитті доріг, куди не діставало світло палаючих на скелях багать, зіштовхнулися відразу кілька загонів. Здійнялися метушня, шум, сварка - кожний хотів пройти першим. Дарма погоничі лаялися й орудували батогами; зав'язалася бійка, подекуди вже брязкали шаблі. Полк важко озброєних Урукхаїв з Барад-Дуру пригас колону, де страждали Фродо і Сем; ряди змішалися, здійнялася веремія.

Заціпенілий від болю й втоми Сем відразу стрепенувся і, скориставшись з нагоди, кинувся на землю, потягнувши за собою і Фродо. Орки, волаючи і лаючись, спотикалися через них, падали один на одного. Гобіти потихеньку на карачках відповзли від сутички на узбіччя дороги. її відокремлювала від рівнини огорожа заввишки два фути. За огорожею панувала густа тінь. Кілька хвилин гобіти лежали нерухомо. Шукати притулку в темряві було неможливо, однак Сем розумів, що треба відповзти якнайдалі. «Нумо вперед, пане, - шепнув він. - Ще хоч пару кроків, і відпочинете...» Фродо останнім, неймовірним зусиллям проповз ще кроків двадцять і раптом наткнувся на невелику вирву на рівнині. Він скотився на дно і завмер у смертельній знемозі.

Розділ З ЗГУБНА ГОРА

Сем підсунув під голову Фродо свій розідраний орків плащ і накрився разом із Фродо сірим, лоріенським: витканий ельфами, він захистить їх у чужому відкритому полі. Сему стало тепло, і мрії його полинули до веселих ельфійських лісів. Шум і брязкання стихли, орки порозумілися і пройшли крізь Залізну Пащу. Можна було сподіватися, що відсутності двох дезертирів не помітили, принаймні відразу.

Не чуючи за собою погоні, гобіти помалу опам'яталися. Сем ковтнув води із фляги, щедро напоїв Фродо, а коли той трохи прийшов до тями, змусив його з'їсти цілу скибу дорогоцінного хліба. Потім,, від втоми не почуваючи [191] страху, вони скрутилися в ямі клубочком і заснули, тривожно, часто прокидаючись і тремтячи: рясний піт, висихаючи, проймав їх холодом, а від твердого грунту нили всі кістки. З півночі, через Кіріт-Горгор, тягло понизу крижаним протягом.

Ранком знову настало сіре напівсвітло; західний вітер віяв на височині, але нижче, у внутрішнім колі гір, повітря стояло нерухомо, холодне й задушливе одночасно. Сем визирнув з ями. їх оточували сумні, пласкі поля. Рух по дорозі завмер, але Сем побоювався невсипущих дозорів Залізної Пащі - не більше ніж за якусь чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню майоріла Згубна Гора. З неї бив дим - частину його відносив вітер, а частина клубочилася, розповзаючись по схилах. За декілька миль на північний схід темним силуетом проступали Горілі Гори, за ними невиразно окреслювалася крайка північних хребтів. Сем вирішив визначити відстань хоча б приблизно і вибрати найкращу дорогу.

- Щонайменше миль п'ятдесят, - бурмотав він заклопотано, поглядаючи на лиховісну гору, - отже, якщо врахувати стан бідолашного пана Фродо, ще тиждень шляху...

Сем із сумнівом похитав головою. Вперше він усвідомив до кінця те, що стільки разів казав Фродо: про зворотний шлях можна не турбуватися. Запасів вистачить лише для того, щоб дійти до мети. А потім, виконавши своє призначення, вони з Фродо повинні будуть загинути - самотні, безпритульні, посеред нещадної пустелі. Що вже там думати про повернення!..