Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 7

— Спасибі на доброму слові, - сказав Арагорн. — Щиро хотів би піти з тобою, але не можу припинити пошуки, доки надію не втрачено.

— Надії немає. На північній межі тобі їх не знайти.

— Ніяких доказів їхньої загибелі ми поки що не знайшли!

— Куди ж вони могли подітися?

— Не знаю. Я було подумав, що вони загинули в безладі й згоріли разом з трупами орків. А може, їх встигли затягти до лісу раніше, ніж твої люди оточили зграю. Чи певен ти, що з розставлених сітей ніхто не вислизнув?

— Можу заприсягтися — жодна душа не вислизнула з тієї хвилини, як ми їх вистежили. Ми вийшли до узлісся раніше за орків, а потім через оточення пройшов би хіба що ельф, який знається на чарах… [28]

— У гобітів такі самі плащі, як у нас, — заперечив Арагорн. — Але ж ти при денному світлі проїхав лоруч і не помітив нас!

— Вірно, — визнав Еомер. — Вже не знаю, що й казати… Оце так справи! Ельф разом з гномом блукає степами Рохану. Людина зустрічає Лісову Королеву і стоїть переді мною жива-здорова. Меч, що був зламаний раніше, ніж батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою… Чи легко збагнути, як слід поводитись у такі дивні часи!

- І в дивні, і в звичайні відомо, як слід поводитися. Добро й зло місцями не міняються, вони так і лишаються добром і злом — і для людей, і для ельфів, і для гномів. Не лише в Золотому Лісі Лоріену, але й вдома інколи нам доводиться вибирати…

— Так воно й є, Арагорне. Я тобі вірю. Та й сам я давно вже обрав свій шлях. Але я не вільний у своїх вчинках. Наші закони забороняють чужинцям без провідників переходити через володіння ярла, якщо він сам не дасть особливого дозволу. Зараз цієї заборони дотримуються дуже суворо. Я пропонував вам добровільно йти слідом за мною — ви відмовилися. А нападати на трьох зі своєю сотнею мені сумління не дозволяє…

— Не думаю, що ваші закони стосуються мого випадку, — сказав Арагорн. — До того ж я не зовсім чужий. Я бував у Рохані неодноразово, бився у ваших лавах, хоча й під іншим іменем. Знав я твого батька, Еомунда, розмовляв і з Теоденом, сином Тенгила. Це нечувано, щоб шляхетний воїн і маркграф Рохану силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов'язок ясний, і я його виконаю. А ти, сине Еомунда, вирішуй: допомбжи нам або хоча б не зазіхай на нашу волю. Якщо ж боїшся порушити закон — не нарікай, коли кількість захисників ваших кордонів зменшиться…

Ще трохи повагавшись, Еомер сказав:

— Для нас обох час дорогий. Дружиш кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Ви підете звідси, куди захочете. Я позичу вам коней. Тільки з одною умовою: коли так чи інакше скінчиш своє полювання, прошу відвідати садибу Медусельд у Едорасі, де нині перебуває Теоден. Тільки так ти доведеш ярлу, що [29] я вчинив правильно. Від тебе залежатиме моє добре ім'я, а може, й життя. Не підведи мене!

— Не підведу, — твердо сказав Арагорн.

Дуже здивувались воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто недовірливо поглядав спідлоба, але лише Еотайн насмілився висловитись:

— Може, й варто дати коня цьому достойному пану, якщо він належить до народу Гондору. Але ж хіба це можливо, щоб на роханських скакунах гарцювали гноми!

— Можеш не турбуватися, — пирхнув Гімлі. — Краще бігти всю дорогу своїми ногами, ніж дертися на це чудовисько, навіть якби ти мене попрохав, а тим більше, якщо тобі його шкода!

— Якщо не хочеш нас затримати, Гімлі, доведеться погодитися, — вгамував його Леголас. — Не страждай, друже мій, сідай зі мною — так краще за все. Не тобі довірять коня й не ти за нього відповідатимеш!

Арагорнові привели міцного чубарого жеребця; Слідопит, не вагаючись, впевнено скочив у сідло.

— Його звуть Хасуфель, Міцне копито, — сказав Еомер. — Він вірно служив загиблому Гарульфові, служитиме й тобі.

Леголасу дістався Арод, тонконогий, норовистий і полохливий. Ельф, незважаючи на це, попросив зняти з Арода й сідло, й вуздечку.

— Мені це ні до чого!

Як не дивно, Арод не тільки безбоязно підпустив до себе нового хазяїна, але й став з першого ж слова підкорятися кожному його бажанню. Роханські вершники дивились на це з великим захопленням, бо не знали, що ельфи зуміють поладити з будь-якою твариною, аби вона мала чуйне серце. Коли ж на спину Арода підсадили Гімлі, гном одразу міцно вчепився у пояс друга — йому було так само незатишно, як колись Сему Гемджи в лоріенському човні.

— Щасливої дороги вам! — побажав Еомер. — Нехай ваші друзі знайдуться! Повертайтеся швидше, влаштуємо розвагу нашим мечам!

— Я повернусь, — сказав Арагорн.

- І я повернусь, — заявив Гімлі. — Ми не закінчили розмови про Королеву Лісу. Я ще повчу тебе ввічливості!

— Подивимось, — посміхнувся Еомер. — Після всіх нинішніх див я вже не здивуюсь, якщо гном побажає своєю [30] сокиркою вбити мені в голову повагу до прекрасних дам… Але спочатку повернися живий!

На цьому вони розсталися. Відмінно бігли роханські коні: озирнувшись через якусь чверть години, Гімлі вже ледве міг розрізнити загін Еомера на обрії. Арагорн не озирався; пригинаючись до шиї Хасуфеля, він слідкував за стежиною. Орки, як і казав Еомер, витоптали цілий тракт уздовж Ентули. На половині шляху до лісу Слідопит зупинив коня й попередив друзів:

— Роханці пройшли слідом за орками, сліди стерто. Схоже, звідси ніхто до Андуїна не повертав. Але орки вже знали, бачили гонитву — могли спробувати як-небудь позбутися полонених, приховати їх… їдьмо повільніше, зараз треба бути напоготові.

Погода почала псуватися. З плоскогір'я Рохан насунулися важкі сиві хмари. Сонце прикрив сірий серпанок. Споночіло. Ліс Фангорн наближався й чорнів усе виразніше. Сліди, як і раніше, ніде не розгалужувались, зате стали зустрічатися вбиті орки: тонкі стріли з білим оперенням прошили їхні спини й горлянки.

На узліссі мандрівників зустріло свіже згарище — вугілля було ще гаряче й димилося. Неподалік виднілася купа шоломів, дротиків, пробитих щитів, зламаних ятаганів. Посеред купи на кілку стирчала голова гобліна; на пом'ятому шоломі ще можна було розрізнити знак Білої Руки. Трохи далі, там, де Ентула витікала з лісу, височів свіжо-насипаний курган. Його вкривали смуги дерну, а на верхів'ї були встромлені колом п'ятнадцять списів.

До ночі трійця встигла обстежити всю околицю, але даремно: Меррі та Пін зникли без сліду.

— Більше нічого не поробиш, — зажурився Гімлі. — Відтоді, як ми вийшли з Причальної Бухти, з усіма загадками сяк-так впоралися, а тепер… Мабуть, згоріли кісточки наших гобітів разом з нікчемними гоблінами. Що ми скажемо Фродо, якщо доведеться? Як погано буде старому Більбо у Рівенделлі… Недарма Елронд не хотів відпускати юнаків з нами!

— Гандальф мав іншу думку, — нагадав Леголас.

— Гандальф збирався дійти до кінця, а сам загинув першим, — не завжди, схоже, його пророкування здійснюються… [31]

— Він не обіцяв безпеки ані собі, ані іншим, — сказав Арагорн. — Існують такі справи, які легше почати, ніж відкласти, навіть коли ризикуєш головою. Піти звідси ми встигнемо й завтра Все одно доведеться чекати світанку…

Віддалившись від побоїща, вони розташувались на ніч під корячкуватим старим каштаном; на ньому збереглося ще осіннє листя, широке, іржаве, наче висохлі долоні з розчепіреними пальцями. Гілля каштана болісно поскрипувало під поривами нічного вітру. Гімлі трусило, мов у йрошрниці, а зігрітися не було чим — вони узяли з собою кожен лише по одній ковдрі.

— Давайте розпалимо багаття, — не витримав гном. — Хай це навіть небезпечно! Хай собі орки злітаються, мов мушва на свічку!

— Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь вказав би їм вірний шлях, — підтримав гнома Леголас.

— А заразом й усілякій погані, - сказав Арагорн. — Звідси недалеко до володінь Сарумана. І потім, наскільки я знаю, в межах Фангорна небезпечно рубати дерева.

— Роханці нещодавно палили величезне багаття, — наполягав Гімлі, - онде, поглянь, скільки нарубали дров. А потім провели тут усю ніч, і ніхто їх не чіпав.