Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 66

— А про ельфів що ж ви мовчите? — раптом насмілився сказати Сем. Фарамир згадував ельфів завжди шанобливо, і це заспокоювало Сема більше, ніж дружній прийом і частування.

— Мовчу, тому що мало знаю, — відповів капітан. — Це ще одна зміна на гірше після переселення нуменорців до Середзем'я! Мітрандир був вашим супутником, ви розмовляли з Елрондом і повинні знати, що пращури нуменорців боролися пліч-о-пліч з ельфами у війнах стародавності й у нагороду одержали прекрасний острів посередині Моря, неподалік від берегів землі ельфів на Заході. Але за часів панування Тьми люди Середзем'я втратили зв'язок з ельфами. І підступ Ворога, і плин часу відносив кожне плем'я у свій бік, своїми шляхами… Нині люди бояться ельфів, не вірять їм, тому що нічого про них не знають. І ми, гондорці, стали не кращими за інших. Роханці, закляті вороги Володаря Тьми, говорять про Золотий Ліс з [261] жахом… Буває, хтось прагне познайомитися з ельфами, іноді крадькома ідуть до Лоріену — і не повертаються. Я не належу до таких сміливців. Думаю, нині небезпечно з власної волі нав'язуватись Первонародженим. Але я заздрю тим, хто бачив Королеву ельфів…

— Володарку Лоріену! Галадріель! — вигукнув Сем. — Як бачите, я — звичайнісінький гобіт, за фахом садівник, у поезії не обізнаний і складати вірші не майстер, хіба що для сміху. І я не можу висловити, не знаходжу слів… Про такі речі співати треба! Якби тут був Блукач… пробачте, Ара-горн, чи старий пан Більбо, вони б зуміли… Вона таємнича, прекрасна, аж блищить! Вона схожа на яблуневий квіт, на свіжий нарцис, тверда, як алмаз, і ніжна, як місячне світло, тепла, як сонячний промінь, і холодна, як зірка. Вона гордовита і недосяжна, як гірські вершини, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок… Та що там! Я можу хоч до ранку розказувати, а все ж таки не встигну описати її гідно…

— Мабуть, вона і справді прекрасна, — сказав Фара-мир. — Небезпечна краса…

— Щодо небезпеки не знаю, — заперечив Сем. — Люди прихоплюють небезпеку із собою і знаходять у Лоріені лише те, що самі принесли. Звичайно, Королева володіє могутньою силою. Можна розбитися об неї, як човен об скелі, можна потонути — чи звинувачувати за це скелю або ріку? От і Боро…

Він замовк, мов йому язика втяло, і почервонів.

— Боромир? Що ти хотів сказати? — стрепенувся капітан. — Брат приніс небезпеку із собою до Лоріену?

— Даруйте, вихопилося ненавмисно… так, небезпека таїлася в його душі, хоча людиною він був чудовою! Поки ми разом йшли з Рівенделла, я до нього добре придивився, і кожне слівце на вус мотав. Розумієте, не з недовіри: я зобов'язаний оберігати пана Фродо. І, по-моєму, в Лоріені Боромир ясно зрозумів те, про що я вже здогадувався, зрозумів, чого прагне. А потрібен йому був Перстень, він жадав його з тієї миті, як побачив…

— Семе! — перелякано скрикнув Фродо. Він замислився, перестав стежити за розмовою — і ось, будь ласка!

— Ой, лишенько! — зойкнув Сем, поблід і відразу ж густо залився фарбою. — Що ж я плету! Казав же мені мій старий: «Як відкриєш рота, то відразу й затикай, хоча б власною п'ятою!» Ой, лишенько, що ж я наробив! [262] Він труснув головою, зібрався з духом і випалив:

— Пане капітан! Благаю вас, не звертайте проти пана Фродо мою дурість! Ви так цікаво розповідали, і я захопився… Але красиво промовляти — штука проста, треба ще красиво чинити, як у нас говорять. Прошу вас бути великодушним…

— Гобіти говорять мудро, — задумливо, з дивною усмішкою проговорив Фарамир. — Отже, все і прояснилося. Перстень, той самий, загублений нібито назавжди! І Боромир поривався відняти його силою? А ти втік? Біг так далеко, щоб потрапити прямо до моїх рук! Тут ви в моїй владі, двоє малят проти сотні, і Перстень Влади! І Фарамир, син Денетора, має виявити великодушність…

Він підвівся, випрямився, очі його заблищали. Гобіти підхопилися й відсахнулися до стіни, хапаючись за мечі. Воїни, що неголосно бесідували в печері, замовкли і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир знову сів, коротко засміявся і спохмурнів:

— Бідний брат! Який страшний іспит! Ви ще додали гіркоти до трунку печалі… Але, здається, я краще розуміюся на напівросликах, ніж ви — на людях. Ми, гондорці, не любимо неправди, рідко вихваляємося, і якщо вже даємо слово, то тримаємо. Я сказав: не візьму, хоч би й під ноги впало, і слово зв'яже мене, навіть якщо побажаю… Ні, я не відчуваю ніякої спокуси. Я не мудрець, але знаю: є речі, яких варто уникати. Сядьте і заспокійтеся. Не журися, Семе. Ти проговорився мимоволі — мабуть, так судилося. Серце твоє не тільки вірне, але й чуйне — чує те, чого не бачать очі. Нічого страшного не трапиться, якщо я довідаюся про таємницю. А зараз ти, навпаки, допоміг своєму пану! Хай це тебе втішить, Семе, але більше ніколи не говори про ЦЕ вголос. Одного разу цілком достатньо!

Гобіти, засоромлені, знову сіли. Солдати повернулися до своїх справ — вони вирішили, що капітан просто жартував з гістьми.

— Ну, Фродо, — мовив Фарамир, — якщо ти зберігаєш ЦЕ, не прагнучи заволодіти, ти гідний усілякої поваги — і співчуття. Я нічого не чув про Гобітанію — чи там всі такі? Серед вас повинні панувати мир та злагода, а садівники, мабуть, користаються великою пошаною?

— Не все так добре, як хотілося б, — сказав Фродо, — але щодо садівників ти вгадав. [263]

— Як же повинна була стомити вас далека дорога… Скінчимо розмову, лягайте спати і ні про що не турбуйтеся. Я не хочу бачити ЦЬОГО, не стану торкатися і не бажаю більше нічого знати (я вже й так довідався забагато!). Скажіть тільки, куди ви маєте намір іти, бо вранці ми розлучимося, а протягом ночі я встигну все обміркувати.

Фродо вгамував тремтіння від переляку, і відразу навалилася на нього велика втома. Опиратися вже забракло сили.

— Я шукав дорогу до Мордору, — ледве вимовив він. — Йшов до Горгороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути ЦЕ у вогонь. Так наказав мені Гандальф. Тільки навряд чи я дійду…

Фродо хитнувся і заплющив очі. Фарамир дбайливо підхопив його на руки, переніс на постіль і тепло укрив. Фродо миттєво занурився в глибокий сон. Поруч приготували постіль для Сема. Він було засперечався, але потім низько вклонився Фарамиру:

— На добраніч! Ви виграли, пане!

— От як? — здивувався Фарамир. — Що ти маєш на увазі?

— Золото виявилося найвищої проби! Фарамир посміхнувся:

— Сміливого слугу знайшов собі Фродо! Що ж, похвала з вуст гідної людини — найкраща з нагород. Але я похвали не заслужив: просто вчинив, як мусив.

— Та це ж найважче! Знаєте, пане, ви помітили в панові Фродо щось ельфійське — це вірно! Але я додам, що ви, пане, нагадуєте мені… так, поза сумнівом, — Гандальфа Сірого!

— Чому б і ні? — сказав Фарамир. — Можливо, ти чуєш дух Нуменора… На добраніч!

Розділ 6 ПОТАЙНЕ ОЗЕРО

Фродо прокинувся від чийогось погляду і побачив Фарамира, який схилився над лежанкою. На мить гобіт відчув колишній жах, і Фродо мимоволі відсахнувся.

— Невже ще боїшся? — запитав Фарамир.

— А що, вже ранок?

— Місяць заходить. Треба порадитися. Вибач, що перервав твій відпочинок… [264]

— Добре, ходімо, — погодився Фродо, вщкидаючи ковдру і пухнасті шкури. Його відразу ж охопив холод — вогню не розводили, і печера до ранку нахолола. Шумів водоспад, люди спали. Фродо накинув плащ і пішов за Фарамиром.

Сема не будили, але він прокинувся сам, начебто його штовхнули, побачив порожню постіль Фродо і підхопився. Дві темні постаті посувалися на тлі арки, немов затягнутої молочно-білим шовком, але краса водоспаду зараз не вабила Сема. Він нишком пройшов між сплячими на розстеленому сіні воїнами і подався слідом за Фродо і Фарамиром до вузеньких бокових дверцят.

Пройшовши темним коридором, потім мокрими сходинками нагору, вони опинилися на невеликому рундуку; крізь прорубане в стіні вікно пробивалося слабке світло. Звідси одні східці вели, мабуть, до берега струмка, а другі, закручені гвинтом — нагору ліворуч. По них Фарамир повів Фродо на пласку, нічим не огороджену вершину стрімчака. Тут протікав відведений колись з печери струмок; підстрибнувши на гострій крайці, він із шумом обривався прямовисно вниз, вода закручувалася, пінилася і відразу ж зникала. На краю урвища нерухомо стояв вартовий.