Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 56

— Отакої! — пробурмотів Сем. — Дійшли, можна сказати! Повертай назад… Адже пророкував мій старий, що я погано скінчу, якщо не порозумнішаю. Шкода, не доведеться йому порадіти: «А я ж казав!»… Ех, нехай би сварився, доки захрипне, стерплю, аби побачитися! Звичайно, спершу довелося б у лазню сходити, без цього він від мене нічого не довідається! Я не запитую, куди далі, бо й без того видно, що далі нікуди, хіба в орків попросити провідника…

— Авжеж, авжеж! — підхопив Горлум. — Далі не можна. Смеагорл розумний, Смеагорл попереджав. Гобіти побажали [220] побачити і побачили. Так-так, мій дорогесенький, усе побачили самі. Смеагорл попереджав…

— Тоді за яким чортом ти нас сюди тяг? — розлютився Сем, у запалі забувши, як усе було насправді.

— Пан велів. Пан сказав: веди. Смеагорл гарний, послухав пана. Пан мудрий!

— Так, я хотів йти сюди, — визнав Фродо. — Я повинен проникнути до Мордору, а іншого шляху не знаю. Виходить, спробуємо пробитися тут. Вірніше, я сам: ви ж не зобов'язані супроводжувати мене.

Фродо стояв, суворо звівши брови, без страху в душі — забризканий багнюкою, виснажений, ледве живий, але очі його залишалися чистими і спокійними.

— Нізащо! — заволав Горлум, нажаханий, потрясаючи руками. — Туди не можна! Так нічого не вийде! Ти потрапиш разом з нашою радістю в руки Всевидющого… Він усіх нас зжере, увесь світ зжере, якщо її одержить! Змилуйся, добрий пане, над Смеагорлом! Ходімо звідси, повернемося до тихих місць, а її поверни бідному Смеагорлові. Так-так, поверни, він буде добре її стерегти. Він буде робити всілякі добрі справи, віддячить добрим гобітам. А гобіти нехай ідуть додому. Не наближайся до Чорної Брами!

— Мені сказано йти в Мордор, і я піду. Або пан, або пропав!

Сем мовчав. З обличчя Фродо було ясно: умовляти його буде марною тратою часу. По суті, він з самого початку знав, що надії немає; але, як годиться гобіту, кріпився, поки мав що робити. Тепер сили вичерпалися. Протягом всього шляху Сем віддано виконував свої обов'язки — на те й пішов, щоб іти до кінця. Пан Фродо не піде до Мордору сам. Вони підуть разом, і вже хоч те добре, що позбудуться Горлума.

Однак Горлум зовсім не збирався поки що розлучатися з ними. Він гуцнувся перед Фродо на коліна, заламуючи руки і пхикаючи.

— Не йди туди! — благав він. — Є ще одна дорога. Справді є! Погана дорога, і знайти її важко, але Смеагорл вам покаже!

- Інша дорога? — недовірливо запитав Фродо, глянувши у очі Горлума. [221]

— Слово честі! Смеагорл сам знайшов! Може, її вже завалило, ходімо, подивимося?

— Чому ж ти раніш нічого не казав?

— Пан не запитував. Пан не відкривав бідному Горлуму своїх задумів. Сказав: веди до Воріт, і можеш йти. Смеагорл тепер може піти, еге ж? Але пан раптом сказав: йду через Браму. Смеагорлові страшно. Він не хоче втрачати доброго пана! Смеагорл хоче зберегти і пана, і свою радість. І йому згадалася інша дорога. Він ходив по ній багато років тому. Пан гарний, і Смеагорл гарний, завжди допомагає!

Сем насупився. Якби його погляд міг простромити Горлума, той був би вже дірявим, як решето. Здавалося, що Горлум щиро зляканий і гарячо бажає допомогти Фродо. Але Сем пам'ятав про підслухану двоголосу розмову; навряд чи Смеагорл, загнаний на стільки століть у самий глиб чорної душі, міг узяти верх над Горлумом. Адже не його слово виявилося останнім у суперечці! Сем припускав, що обидві половини слизького негідника, Смеагорл і Горлум (Підлиза і Падлюка, як подумки прозвав їх Сем) уклали тимчасове перемир'я: обом не хотілося, щоб Перстень дістався Ворогу. Обоє прагнули зберегти Фродо і не розлучатися з ним якомога довше, маючи надію як-небудь здобути бажаний скарб. В існування другого шляху Сем не дуже вірив.

«Добре, що жодна половина старого шкарбуна не відає, куди пан Фродо насправді прямує, - думав Сем. — Тоді б Падлюка хутенько нас видав би — он як його крутить зі страху; схоже, Ворог його не зовсім спустив з повода… Напевно, він волів би віддати нас йому, ніж витримати загибель Персня! Будемо сподіватися, пан Фродо добре розміркує, перш ніж вирішувати. Розуму йому не забракне, от тільки серце занадто м'яке… Жодному Гемджи в житті не здогадатися, що пану Фродо в голову полізе!»

Фродо не квапився відповідати Горлуму. Поки Сем управлявся зі своїми розумними, але трохи вайлуватими мізками, він стояв, не зводячи очей з чорного провалля Кіріт-Горгора. Западина, де укрилися трійко мандрівників, була звернена до довгої, як корито, долини, яку перетинали курні шляхи, що спліталися біля самої Брами; один вів на схід і танув у сірому серпанку Еред-Літуї, другий на північ, третій, минаючи західну вежу, лежав лише кількома [222] ліктями нижче притулку гобітів. Трохи далі він завертав на південь і зливався з вузькою смугою землі між Похмурими горами та Великою рікою.

Фродо помітив на рівнині жвавий рух. Крізь хмари пилу і диму проблискували шоломи, списи, рухалися кінні роз'їзди. Величезне військо збиралося перед Брамою Мордору; Фродо пригадав те, що бачив з Амон-Ведара — дивно подумати! — лише якийсь тиждень тому. На жаль, сурми грали не виклик на бій, а повсякденну побудку. Не гондорська рать підійшла до володінь Саурона, не безстрашні витязі, що загинули сторіччя тому, повстали, щоб помститися за давню поразку, — далекі, невідомі племена незвіданого сходу збиралися за наказом Чорного Володаря; загони, що стояли табором біля Воріт, тепер прямували до Мордору, поспішаючи на загальний огляд. Тільки зараз Фродо збагнув, що довго дивився на Мораннон відкрито, серед ясного дня; він швидко накинув на голову каптур плаща і відсунувся від краю западини.

— Я повірю тобі ще раз, Смеагорл, — промовив Фродо нарешті. — Либонь, мені призначено приймати допомогу від того, хто найменше здавався для цього придатним, а тобі — допомагати тому, кого ти переслідував із найгіршими намірами. Досі ти служив добре і обіцянки не порушував. Так, я можу це підтвердити, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишалися у твоїй владі, і ти не скористався тим нам на шкоду. Ти навіть не намагався відібрати те, про що давно мрієш. Спробуємо втретє. Але знай, Смеагорле: ти у великій небезпеці!

— Так-так, пане! — закивав Горлум. — Велика, велика небезпека! Смеагорл тремтить, але не тікає. Він хоче допомогти доброму пану!

— Це наша загальна небезпека, — перебив його Фродо. — А є інша, що стосується тільки тебе одного. Ти присягався «своїм скарбом». Пам'ятай: сила його зв'язує тебе і змушує дотримувати слова, але може і згубити. Піддавшись їй, ти тільки що виказав себе. «Віддай його Смеагорлові!» Не повторюй цього ні вголос, ні подумки. Його тобі не одержати. Якщо будеш за ним тягтися — скінчиш погано. Повторюю: воно не для тебе. Якщо знадобиться — я надіну його на палець, і він, що так довго [223] володів тобою, поневолить тебе знову. Тоді ти виконаєш будь-який з моїх наказів, навіть якщо я звелю тобі стрибати в безодню або вогонь. Пам'ятай про це, Смеагорле!

Сем дивився на хазяїна з повагою та захватом: такого погляду і такого тону навіть він не очікував! У глибині душі Сем завжди вважав, що надмірна доброта Фродо виникає з деякого недомислу — попри все те пан Фродо був для нього наймудрішою особою на світі, зрозуміло, після Гандальфа і старого пана Більбо. Тим простіше було помилитися Горлуму (про що Фродо зовсім не знав) — прийняти доброту за дурість. Несподівані слова Фродо здивували його. Він припав до землі, белькочучи щось незрозуміле, і безперервно повторював: «добрий, добрий пан!»

Фродо терпляче перечекав цей шквал і сказав звичайним голосом:

— А тепер, Горлуме чи Смеагорле, якщо тобі більше подобається це ім'я, поясни, про який шлях мовиться і чи треба заради нього звертати з прямої дороги. Говори, бо часу обмаль!

Але Горлум був занадто вражений; домогтися чогось зрозумілого виявилося не так просто. Він хлюпотів носом, скрипів, ковтав слова, плазував і благав змилостивитися над бідним маленьким Смеагорлом. Дуже нескоро з його лопотіння Фродо зрозумів, що дорога, яка йде на захід від Похмурих гір, веде до роздоріжжя в якомусь гаю, а звідтіля убік лежить шлях на Осгіліат.