Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 4

— Куди не кинь — то все клин, — сказав Слідопит. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти ведеш нас, — відповів Гімлі, - ти найдосвідченіший серед нас. Тобі й вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леголас. — Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.

— Дарма ви на мене покладаєтесь, — похмуро промовив Арагорн. — 3 тих пір, як ми пропливли повз Кам'яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…

Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.

— Йти не можна, — сказав він нарешті. - 3 двох лих гірше — не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим [16] — тоді інша справа, але він зараз у першій чверті, сходить пізно і світить слабко.

— До того ж ще й небо вкрите хмарами, — додав Гімлі. — Шкода, що Володарка Лоріену подаруваласвітильник тільки Фродо…

— Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, — сказав Арагорн. — У нього в руках доля Середзем'я. Нам випала лише мала частка великої справи. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.

Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол-Брандіра. По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.

— Вони дуже, дуже далеко, — стурбовано шепнув він Арагорну. Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:

— Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…

— Ще темно, — пробурмотів Гімлі, підводячись. — Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.

— Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…

— Коли очі безпорадні, використуємо вуха, — сказав Арагорн. — Під орками земля стогне…

Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.

— Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит — схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!

— Тоді йдемо, — сказав Леголас.

Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці — маленький шматочок зазвичай з'їдали [17] на бігу — підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.

Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше — грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І ще ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам'ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.

Коли заходило сонце, знов зробили зупинку. Було пройдено вже двічі по дванадцять ліг, Західна стіна зникла у далечині. На похмурому небі повис вузький серп молодика, але світив він ледь-ледь, і зорі тонули у хмарах.

— Скільки часу згаяно на сон і відпочинок! — скрушно сказав Леголас. — Орки летять, неначе їх сам Саурон батогом підганяє. Мабуть, вони вже дісталися до узгір'я. А якщо встигнуть заглибитися у ліс…

Гімлі стиснув зуби.

— Отже, маємо безславний кінець усіх трудів та надій…

— Надії, може, й кінець, а ось трудам кінця не видно, — сказав Арагорн. — Не повертатися ж нам! Хоча, правду кажучи, сили мої майже вичерпані. — Він окинув поглядом похмуру місцевість і додав: — Не впізнаю я цієї місцевості. Не вірю ані тиші, ані місяцю в небі. Зорі наче крейдою замазані… Чиясь лиха воля ворожить оркам, а нас оплітає неміччю.

— Я це відчув, тільки-но ми спустилися зі Стіни, — зізнався Леголас. — Отже, джерело цієї сили не позаду, а попереду.

— Саруман! — пробурмотів Арагорн. — І все ж таки він не дочекається, щоб ми завернули назад. Зараз мимохіть затримаємося, але на світанку підемо далі.

Уранці, як і завжди, першим на ногах був Леголас — якщо він взагалі спав тієї ночі. [18]

— Підйом, підйом! — вигукнув він, щоб розбудити сплячих. — Дивні дива чекають на нас за завісою лісу. Чи на біду, чи на щастя — підйом!

Арагорна і Гімлі не треба було довго вмовляти.

З кожним кроком все ясніше вимальовувався новий ланцюжок горбів. Опівдні мандрівники досягли його краю. Зелені круглі лисогори тягнулися один за одним прямо на північ. За ними миль на десять розкинулася річкова заплава; сама річка ховалася у плутанині очерету й рогозу. Біля підніжжя найближчого до півдня горба жорстка трава була витолочена широким колом.

— Тут вони зупинялися, — сказав Слідопит, роздивляючись навкруги. — Передчуття тебе не зрадило, Леголасе: вони пішли звідси тричі по дванадцять годин тому. Учора на заході сонця мали перетнути межу Фангорну.

— Це далеко? — спитав Гімлі.

— Пагорби простягаються миль на вісім, а там від гирла Ентули до лісу приблизно п'ять ліг рівною місцевістю.

— Тоді ходімо, — сказав Гімлі. — Коли ногами лічиш ліги, на серці не так важко…

І все ж таки нескінченна гонитва без надії втомила навіть гнома. Ввечері Гімлі згорбився й ледве ступав натомленими ногами. Арагорн похмуро мовчав і не відводив очей від сліду. Лише Леголас біг так само легко, ледве торкаючись трави, і пружні стебла за ним одразу ж розпрямлялися; спати він умів на ходу — розум ельфів відпочиває, поринаючи до глибин уяви, хоча люди навряд чи назвали б це сном.

Сонце вже занурювалося у вечірню імлу, коли наблизився останній пагорб — круглий, гладенький, наче облизаний. Друзі видерлися на нього — і застигли, пригнічені: вони стояли однісінькі серед безмежної пустелі, вкритої невисокими горбами, мов хвилями. На північному сході чорним гребенем вп'ялись у свинцеве небо Імлисті гори, а під ними нерівною смугою чорніли ліси.

— Переночуємо тут? — запитав Гімлі смутно. — Холодно стає…

— Північний вітер піднявся, — сказав Арагорн.

— А вранці підніметься східний, — пообіцяв Леголас. — Якщо ви втомилися — відпочинемо. Тільки не журіться! Прийде день, прийде й удача. [19]

— Ми вже тричі зустрічали новий день, а удачі щось не бачили, — буркнув Гімлі.

Вночі їм дошкуляв холод. Арагорн і Гімлі спали неспокійно, і кожного разу, прокидаючись, переконувалися, що Леголас і не збирався лягати. Тихий і задумливий, мов молодий ясень, він стояв на верхівці горба, напівголосно наспівуючи щось своєю мовою, і на чорному небосхилі одна по одній загорялись ясні зорі.

Світанок застав їх вже у дорозі. Хмари розтанули, на чистому холодному небі з'явилося бліде сонце. Східний вітер впорався з туманом. Велика країна лежала перед мандрівниками, сувора і мовчазна.

Плоскогір'я Рохан, те саме, що виднілося здалеку, коли вони пливли Андуїном, тепер замикало рівнину зі сходу. На північному сході потроху виростав ліс Фангорн, до нього лишалося ще ліг десять, а за ним Імлисті гори тонули у сизому серпанку, тільки Метадрас, білий пік, зринав над шаруватими сірими хмарами. Назустріч мандрівникам, підстрибуючи, бігла в обривистих берегах швидка світла Ентула. Слід орків тягнувся уздовж неї до Фангорну. Визначивши подумки можливий напрямок, Арагорн придивився й помітив удалині якусь рухливу смугу, немов летючу тінь хмарки на зеленій траві.