Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 36

Колись Ізенгард, неприступна сторожова фортеця, був також зручним житлом для відважних лицарів — хранителів західного кордону Гондору та мудрих звіздарів. Саруман поступово все перекроїв на свій лад. Йому здавалось, що він вдосконалив місто, але всі хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню, справжню мудрість, були підказані з Мордору, хоча сам він про це й не здогадувався. Врешті-решт усе, чим він займався, виявлялося лише дитячою забавкою чи лестощами підлабузника, а Ізенгард ставав копією страшної твердині, тюрми, вогняного джерела — Барад-Дура, Чорного Замку, котрий суперників не терпів, з лестощів глузував і, сповнений пихи та незмірної сили, спокійно очікував нагоди, не знаючи, що таке страх.

Оце й усе, що знали роханці. Нічого, окрім чуток та переказів, не доходило до них; на пам'яті нинішнього покоління ніхто з них не входив до воріт Ізенгарда, якщо не лічити Гадючого Язика чи інших на його зразок, та й ті пробирались до Сарумана крадькома і про те, що бачили, не балакали.

З усіх супутників Теодена один Гандальф спокійно проїхав повз вказівну кам'яну руку, і відразу ж на кінчиках [140] білих пальців, де повинні бути нігті, проступили червоні плями, немов від засохлої крові.

Все навкруги виглядало, ніби після сильної повені; на дорозі розлились широкі калюжі, вода виповнила ринви, текла блискучими струмінчиками по бруківці. Туман трохи порідшав; було вже опівдні. Проїхавши десь з півмилі, Гандальф зупинив коня та покивав головою, скликаючи всіх до себе. Завіса туману піднялась. Загін стояв перед ворітьми Ізенгарда.

Ворота, зім'яті, мов аркуш паперу, лежали на землі, виламані з петель. Навколо валялись кам'яні блоки, потріскані або розколоті. Арка ще стояла, але тунель за нею обернувся на відкритий прохід, а по стінах зяяли діри та розгалужені тріщини. Башти лежали безладною купою. Якби Велике Море розгнівалось та вдарило у ці стіни, воно не спричинило б більшого спустошення.

Улоговина за колом стін, залита бурхливою водою, нагадувала казан з окропом; в ньому, занурюючись та кружляючи, плавали Лошки, колоди, скрині, барила, всілякий мотлох; над новоствореним багнищем стирчали похилені колони, розщеплені, мов очеретинки. Тільки твердиня Ортханк, непорушна, височіла, як і раніше, в центрі, і каламутні хвилі безсило покусували її підніжжя.

Теоден та його супутники спостерігали цю жахливу картину, нічого не розуміючи. Хто наніс цей руйнівний удар? Ніде не було ані душі, тільки над склепінням розбитих воріт, серед уламків, було ледве видно маленькі фігурки у сірих плащах. Невідомі — їх було двоє — розташувались у зручних позах, перед ними стояли пляшки, миски та тарілки; парочка добряче підживилася і тепер відпочивала від надмірних зусиль. Один, поза сумнівом, мирно спав, другий, спершись спиною на перекошену плиту, поклав ногу на ногу, руки під голову та пускав з рота покручені смужки і тонкі кільця легкого голубого диму.

Посеред загальної руїни таке видовище здавалось неймовірним. Не встигли роханці отямитись, як чоловічок, що пускав дим з рота, помітив їх серед туману, що вже танув, і жваво скочив на ноги. З усього судячи, це був цілком дорослий чоловік, тільки десь удвічі нижчий, ніж звичайний. Його голову прикрашала буйна кучерява чуприна, а сірий плащ був такий самий, як у друзів Гандальфа. [141]

Чоловічок низько вклонився, притис руки до грудей, а потім, немовби не помічаючи мага та його товаришів, звернувся до Теодена й Еомера:

— Ласкаво просимо до Ізенгарда, шановні витязі! Ми тут за брамників — я, Меріадок, син Щеріадока, до ваших послуг, а мій товариш — Перегрій, син Паладіна, з роду Туків — його, на жаль, подолала втома! — тут чоловічок рішуче стусонув сплячого і знов уклонився. — Обидва ми з далекої країни. Вельмишановний Саруман вдома, але не приймає: він зараз має важливу бесіду з якимось Гадючим Язиком. Інакше він неодмінно вийшов би зустрічати таких шляхетних гостей.

— Ба, он воно як! — засміявся Гандальф. — Отже, це Саруман доручив вам стерегти ворота у час, вільний від споживання їжі?

— Ні, високошановний пане, — поважно відповів Меррі. — Ця дрібниця не привернула його високої уваги. Він дуже зайнятий… Нас поставив Древес, він тепер головує над Ізенгардом. Він звелів зустріти правителя Рохану та привітати його, вживши належні вирази. Що я саме й зробив, у міру моїх слабких сил.

Гімлі вже не міг більше стримуватись:

— А нас ти привітати не збираєшся? Для Леголаса та для мене навіть слівця не знайдеш? О пройдисвіти, волоцюги, лиходії хутроногі! Гарненько влаштувались! Ми двісті ліг нишпоримо бездоріжжям, степами та хащами, б'ємося, життям ризикуємо заради них, а вони? Лежать черевцем догори, бенкетують та ще люлечками попихкують! А щоб же тебе муха брикнула! Люльки! Звідки тютюнець, шахраю? Молот і ковадло! Ще хвилинка, їй-бо, я б луснув від злості… чи від щастя, не знаю…

— Гімлі випередив мої слова, — сміючись, сказав Леголас. — Тільки мене більше цікавить, звідки вино!

— Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, — сказав Пін, напіврозплющивши одне око. — Знаходите нас на полі перемоги, — він розплющив друге око, сів та потягся, — серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

— Цілком заслужених? — пирхнув Гімлі. — Оце так я вам зразу й повірив!

Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб'язними промовами. [142]

— Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, - зауважив Теоден. — Отже, це й є твої загублені малюки, Гандальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по-нашому, гобітанців?

— Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, — поправив Пін.

— Гобіти? — повторив Теоден. — Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути — це ніщо порівняно з дійсністю!

Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:

— Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!

— Наш народ колись жив на півночі, - сказав Теоден, — але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть на-піврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які-небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.

— Ну, це простий фокус, — відповів Меррі. — Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Довгонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…

— Правителю, обережно! — попередив Гандальф. — Цим гобітам тільки дай — вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев'ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?

— Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.

Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки. [143]

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ган-дальф.

— По-перше, досить вже й водяної перешкоди, — відповів Меррі, - а по-друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?

— Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, — сказав Леголас. — Опустив руки та й завмер, мов стовп.

— Древес нічого не велів мені сказати? — спитав Гандальф. — Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?