Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 33

— Еркенбранд! — з захопленням вигукували роханці. — Це піхота Еркенбранда!

- І Білий Вершник, — додав Арагорн. — Гандальф повернувся!

— Митрандир! — вигукнув Леголас. — Оце так чари! Ходімо подивимось на цей ліс, поки мара не розвіялась!

На башті знов прогримів ріг Хельма. Теоден направив кінноту через проїзд Валу. Еркенбранд повів піхоту вниз [128] із горбів. А Білий Вершник попрямував до урвища, і Тіне-бор спритно стрибнув та побіг клусом.

Побачивши Білого Вершника, вороги втратили залишки розуму. Дикі горці падали долілиць і прикривали голови руками. Орки зі скиглінням кидали шаблі та дротики, метались, немов дим під поривами свіжого вітру; але ніде їм не давали пройти, і тоді вони тікали до лісу. Віття дивних дерев швидко змикалось. Жоден орк не вийшов з того лісу.

Розділ 8 ШЛЯХ НА ІЗЕНГАРД

Так зустрілись знов у сяйві ясного ранку ярл Теоден, син Тенгіла, і Гандальф, Білий Вершник. Всі з'єднались — Арагорн та Еркенбранд, воїни Західного Долу та витязі Золотого Двору. І всі очі з подивом навіть сильнішим, ніж радість перемоги, були звернені до таємничого лісу.

Тим часом з Яру вийшли ті, хто вчора відступив до печер. Повернулися і старий Гамлинг, і Еомер, син Еомун-да, і Гімлі, войовничий гном. Шапку він десь загубив, голова його була пов'язана клаптем полотна, але голос звучав бадьоро, у повну силу.

— Сорок два! — крикнув він ще здаля. — Сорок два, пане мій Леголасе! Моя сокира вищербилася, бо сорок другий мав на шиї залізний комір.

— В тебе на одного більше! — засміявся Леголас; — Охоче поступлюся тобі першістю, аби ти знов був зі мною!

Теоден, забувши про звичну стриманість, пригорнув до себе Еомера:

— Цілий та здоровий, тільки подумайте! А я вже й не сподівався тебе побачити, Еомере, сину мій!

— Темна ніч минула, — відповів Еомер, щасливий до краю. — День знову став ясним! І приніс нам нові дива… — він поглянув на ліс, на Гандальфа. — Бачу, ти прийшов, як завжди, вчасно та несподівано!

— Чому ж несподівано? — посміхнувся Гандальф. — Адже я обіцяв повернутись сюди, до Хельмового Яру.

— Але не попередив, коли та звідки тебе ждати. І яке підкріплення приведеш… Ти найвеличніший з чарівників, Гандальфе!

— Може, це й так. Щоправда, поки що я лише дав розумну пораду та скористався з прудкості Тінебора. Решта — це ваша мужність та міцні ноги піхотинців Еркен-бранда — бо вони йшли всю ніч, щоб допомогти вам.

Ця відповідь викликала ще більший подив. Дехто став крадькома протирати очі — чи не сон вони бачать? Гандальф розсміявся.

— Невже то вас ліс здивував? Але це не примара і не моїх рук справа. Просто обставини склалися краще, ніж я очікував…

— Вибач, важко повірити, що є маг сильніший за тебе, якого б ми не знали, — здивувався Теоден.

— Чари тут взагалі непричетні, - сказав Гандальф. — Це сила самої землі, вона існувала раніше, ніж застукотів перший молот та заспівав перший з ельфів…

- І яка відповідь на цю загадку? — спитав Теоден.

— Поїхали зі мною до Ізенгарда, то й узнаєш.

— До Ізенгарда!

— Саме так, — підтвердив маг. — Я особисто туди збираюсь. Хто бажає — запрошую зі мною. Ось де надивитесь на різні дива!

— Та я навіть за найкращих часів не мав досить сил, щоб іти на Ізенгард! А зараз… Чи знаєш, яких ми зазнали втрат?

- І все ж таки я їду. Маю там дещо зробити. А ви чекайте на мене в Едорасі, коли новий місяць зійде.

— Ні, так не годиться! — заперечив Теоден. — В чорну годину я дозволив собі сумніватися, але тепер не хочу й думати про розлуку з тобою. Якщо тобі так хочеться, поїдемо разом.

— Я маю намір зустрітися з Саруманом, — пояснив Гандальф. — А оскільки він завдав тобі, пане, багато лиха, то добре буде, якщо ти з'явишся там. Скільки часу треба, щоб зібратися?

— Люди виснажені. Та й я сам… Кінні переходи, безсонні ночі… На жаль, мої літа — не вигадка Гадючого Язика. Від старості жоден лікар йе врятує, навіть ти, Гандальфе!

— Гаразд, дамо відпочити всім, хто поїде. Вирушимо надвечір. Так навіть краще, бо віднині всі наші дії треба [130] тримати у повній таємниці. Багато людей не бери. Ми їдемо на переговори, не на війну.

Теоден вибрав кілька воїнів, яким пощастило залишитися неушкодженими в бою, дав їм свіжих коней та звелів їхати по всіх марках Рохану зі звісткою про перемогу та з наказом, щоб усі чоловіки, старі та молоді, поспішили до Едорасу. Там вранці після повного місяця Теоден буде радитися з ними. До Ізенгарда він вирішив узяти тільки Еомера та два десятки ескорту. Арагорн, Леголас і Гімлі, зрозуміло, теж не бажали розлучатися з Гандальфом. Рана гномова ще кровоточила, але залишатись у обозі з іншими пораненими він аж ніяк не хотів.

— Це не рана, а подряпина, — доводив він, — удар влучив по шапці. Та й взагалі, щоб мене повалити, треба вдарити міцніше!

— Дай хоч я тебе перев'яжу як слід, — згодився нарешті Арагорн, — тоді поїдемо.

Ярл повернувся до фортеці і вперше за багато місяців ліг спати зі спокійною душею; всі, кого призначили супроводжувати його, теж відпочивали. Всі інші, крім поранених, мусили стати до малоприємної роботи — чистити луг та ущелину від ворожих тіл, а було їх незліченно багато: жоден орк не залишився живий. Тільки Темнолиці здалися на милість переможця і тепер похмуро дожидали жорстокої розправи.

Еркенбранд звелів їм скласти зброю та йти працювати.

— Накоїли лиха, тепер допомагайте лагодити. Саруман вас ошукав. Скільки ваших заплатило життям за його підступні обіцянки? Знайте ж, що і в разі перемоги іншої платні ви б не одержали! Кляніться у майбутньому ніколи не переходити Ізену зі зброєю в руках, і ми вас відпустимо — йдіть з миром!

Горяни не вірили своїм вухам і дивувались незмірно: адже Саруман переконав їх, нібито роханці жорстокі і полонених палять живцем…

Останки захисників Гірського Рогу поховали під двома курганами на лузі біля Валу — один для уродженців Східної марки, другий — для Західного Долу. У окремій могилі, в затінку під мурами фортеці спочив Гаман, начальник брамників Теодена. Що робити з трупами орків, ніхто не знав. Ні закопати їх, ні спалити такій кількості [131] не було можливсті; ходити по дрова до чарівного лісу Ган-дальф суворо заборонив — щоб не брали ані шматка кори, ані сухої гілки.

— Хай лежать, — сказав Гандальф. — Може, вранці що-небудь вирішимо.

Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.

— Тяжко образив нас Саруман, — печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. — Зустрінемось — порахуємось…

Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, — немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора — і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче…

Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.

— Тут жарко, — сказав Леголас. — Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?