Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 26


26
Изменить размер шрифта:

Прибульці зупинилися перед підвищенням. Старий спідлоба подивився на них, але навіть не ворухнувся. Тоді Гандальф заговорив:

— Привіт тобі, Теодене, сине Тенгіла! Я повернувся, оскільки наближається буря, і друзям час взятися за руки, щоб не дати лихим вітрам змести нас поодинці.

Ярл повільно підвівся, спираючись на чорну тростину з білим кістяним набалдашником. Тепер ті, хто бачили його вперше, пересвідчилися, що він аж ніяк не карлик і в молоді роки був вочевидь гарним та струнким.

— Привіт і тобі, - сказав Теоден. — Можливо, ти чекав на радісну зустріч. Але якщо бути відвертим, твої відвідини — сумнівна радість для нашого дому, Гандальфе. Біда завжди йде слідом за тобою, як вовк за оленем. Зізнаюся, коли Тінебор повернувся, я не так зрадів знайденому коню, як втраті вершника. А довідавшись від Еомера, що ти пішов до пращурів, я не оплакував тебе. Але поголос — оманлива річ: ти знову тут! І вже напевне припас для мене звістки ще гірші. Чому ж я маю радіти тобі, провіснику бурі?

Теоден стомлено опустився в крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — підтакнув блідолиций придворний. — Лише п'ять днів минуло, як одержали сумну звістку про загибель твого сина Теодреда, правої твоєї руки і другого маркграфа Рохану. Еомерові не можна довіряти. Якби він тут розпоряджався, небагато лишилося б охорони в стольному місті. Лише нещодавно гондорці повідомили, що Чорний Володар готує напад зі сходу. І ось цей блукач з'являється тут! Поганий той гість, що приносить погані новини!

Він глузливо хихикнув і кинув на чужинців косий погляд з-під опухлих повік.

— Ти тут став за мудреця, Гадючий Язиче, — стиха промовив Гандальф, — і, без сумніву, служиш опорою своєму правителю. Але лихі новини можна приносити у різний спосіб. Одні самі їх створюють, інші, як і має бути серед друзів, приходять на допомогу.

- Є ще й третій різновид, — прошипів Гадючий Язик. — Хижаки, що жиріють на чужих бідах, нахаби, що сунуть свого носа, куди не просять. Чим ти допоміг нам, [101] старий вороне? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив про допомогу. Ярл навіть дозволив тобі взяти коня, аби ти швидше поїхав звідси. І ти насмілився обрати Тінебора! Правитель був вражений! Але багато хто вважав, що будь-яка ціна добра, щоб тебе здихатися. Я впевнений, що й нині шила в мішку не приховаєш, станеш чогось просити. Чи привів ти допомогу? Чи постачатимеш нам коней, луки, списи? Ось це була б справжня допомога! А що ж ми бачимо? Трьох голодранців у сірому ганчір'ї та тебе на додаток!

— Я бачу, Теодене, сине Тенгіла, чемність при твоєму дворі більше не в пошані, - сказав Гандальф. — Хіба тобі не передали імена моїх супутників? Рідко доводилося ярлам Рохану приймати таких шляхетних гостей. А зброя, яку ми залишили на порозі, варта дюжини кращих бійців. Сірі ж плащі моїх друзів подаровані ельфами; вони зносилися, але благополучно допомогли їм дістатися до Медусельда.

— Отже, Еомер не вигадав, ви заодно із чаклункою Золотого Лісу? — перебив Гадючий Язик. — Ще б пак, адже в Лоріені, по-нашому Діммортені, завжди ткали сіті зради!

Гімлі гнівно подався вперед, але Гандальф опустив руку йому на плече, і гном завмер.

О Двіморден, о Лоріен!
Струси прах спогадів з рамен!
Хто на стежки твої ступив,
— Того навіки полонив,
Твій край закритий для людей,
Галадріель, Галадріель!
В твоїх лісах цвіте весна,
В тонкій руці — зоря ясна.
Джерельна дзеркала глибінь
Немов небес правічна синь.
Благословенні час і день… _
О Двіморден, о Лоріен!
Хто на стежки твої ступив,
— Навік там серце полишив.

Гандальф проспівав це тихо, але виразно, і одразу весь перетворився: відкинув плащ, випрямився, не спираючись вже на патерицю, і проказав глибоким, холодним голосом:

— Мудрий судить лише про те, що знає, запам'ятай це, Гриме, сине Гальмода. Ти ж плескаєш язиком, мов нерозумний змій. Мовчи, не заважай мені. Не для того я [102] пройшов вогонь та воду, щоб напередодні бурі сперечатися з брехливим негідником!

Гандальф підняв патерицю. Загриміло, світло у вікнах погасло, вогонь у вогнищі притьмарився. Засяяв білим одяг Гандальфа. Гадючий Язик заверещав:

— Я ж радив, правителю, відібрати в нього патерицю! Дурень Гаман не послухався тебе!

Блиснула блискавка, наче розщепивши склепіння зали, і знову все затихло. Гадючий Язик повалився долілиць на мозаїчну підлогу.

— Тепер послухай мене, Теодене, сине Тенгіла. Хто кого повинен просити про допомогу? — Гандальф показав патерицею на стелю. Темрява танула, крізь неї вже просвічувала блакить. — Темрява ще не заповнила весь світ. Піднесися духом, ярле, кращої допомоги тобі не знайти. Тим, хто опустив руки та піддався відчаю, я не порадник. Але тобі хочу дати пораду та втіху. Чи бажаєш послухати? Прошу тебе, вийди зі мною за поріг. Надто довго ти відсиджувався в темній норі, слухаючи брехливі вигадки, наклепи й маячню!

До зали вже повернулась напівтемрява. Теоден із зусиллям відірвався від крісла і непевною ходою став спускатися з підвищення. Жінка в білому підхопила його під лікоть і повела до виходу. Гандальф постукав у двері й гукнув:

— Відчиніть! Зустрічайте свого правителя!

Двері розчинилися, і свіжий вітер зі свистом увірвався до покоїв ярла.

— Відішли варту, правителю, — сказав Гандальф. — І ти, добродійко, будь ласкава залишити нас на самоті. Обіцяю тобі, з ярлом нічого не скоїться.

- Іди, Еовіно, дочко моєї сестри, — сказав Теоден. — Турбуватися більше немає про що.

Дівчина неспішно пішла до дверей. Її серйозні, задумливі очі дивилися на ярла із жалем та співчуттям. Волосся, розпущене по плечах, сяяло, мов золото. У білій сукні зі срібним поясом вона здавалася тонкою, гнучкою й міцною, наче сталь. Такою Арагорн побачив Еовіну: прекрасну й холодну, як ранок ранньої весни, і вона побачила Арагорна; сірий плащ не приховав від неї високу гідність нащадка давніх королів. На мить Еовіна наче закам'яніла, але відразу отямилась, відвернулася й переступила поріг. [103]

— Оглянь свої володіння, правителю, — сказав Ган-дальф. — Вдихни вільне повітря степів!

З тераси навколо Золотого Двору відкривався далекий краєвид. Скісні батоги дощу єднали небо із землею, із заходу тяглися темні хмари і десь далеко, серед невідомих вершин, щохвилини мигтіли зірниці. Але вітер з півночі вже відганяв грозу на південь, до Моря, рвав хмари, омивав блакить, і раптом цілий оберемок сонячного проміння пробився до землі. Дощові хмари заграли сріблом, а річки на рівнині дзеркально заблищали.

— Тут не так уже й темно, — сказав Теоден.

— Зовсім не темно, — сказав Гандальф. — І старість зовсім не так сильно пригнічує тебе, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою тростину!

Чорна тростина зі стуком упала на кам'яні плити. Теоден став розпрямлятися, наче довго ніс непосильний вантаж і ось тепер скинув. Він розігнув спину, став у весь свій справжній зріст, а очі його увібрали небесну блакить:

— Непевні сни мучили мене останнім часом, але зараз я нарешті прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Гандальфе! Боюся, ти станеш свідком останніх днів мого роду. Недовго залишилося красуватися Золотому Двору, який побудував Брего, син Еорла. Наше гніздо піде на поживу вогню. Що можна зробити?

— Багато чого, — сказав Гандальф. — Перш за все поклич Еомера. Якщо не помиляюся, ти кинув його до в'язниці за наклепом Грима, якого всі, крім тебе, звуть Гадючим Язиком?

— Еомер відмовився мені підкоритися і в моїй оселі погрожував убити Грима!

— Можна любити тебе, не люблячи Гадючого Язика та його отруйної мови, — заперечив Гандальф.