Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 21

— Піднімемося й оглянемо околицю, — запропонував Леголас. — Ще й ковтнемо свіжого повітря.

Ніхто не заперечував. Піднімаючись, Арагорн уважно розглядав поверхню кам'яних сходів.

— Гобіти теж сюди дерлися, — сказав він. — І ще тут є інші сліди, дуже незвичайні, я таких не знаю. Спробуємо зрозуміти, куди поділися гобіти…

Карниз Древеса був повернутий на південний схід, але досить широкий краєвид відкривався лише зі сходу; однак і там нічого, крім нескінченних рядів дерев, друзі не побачили.

— Чому ми не пішли сюди напрямки! — сказав Леголас із досадою. — Адже могли б тут опинитися всі разом у цілковитій безпеці, якби завернули від Андуїну на другий чи третій день подорожі! Нікому не дано знати, куди приведе дорога…

— Ми, здається, не збиралися йти через Фангорн, — зазначив Гімлі.

— Однак ми тут… і хтось дуже вправно загнав нас у пастку, — спохмурнів Леголас. — Погляньте!

— Куди? Не кожен має твої очі, Леголасе!

— Т-с-с! Тихіше! Та придивись, — прошепотів Леголас, вказуючи пальцем вниз. — 3 того боку, звідки ми [81] прийшли. Ось він. Невже не помічаєш? Крадеться за стовбурами…

— Бачу, тепер бачу! — стрепенувся Гімні. — На ньому таке брудне ганчір'я, що й не побачиш одразу. Хіба я не попереджав?

Згорблений старець кульгав лісом, важко спираючись на патерицю. Голову він опустив і на мандрівників не дивився. За інших обставин у них би знайшлося для сіромахи добре слово, але зараз усі троє напружилися, відчуваючи наближення прихованої сили — чи загрози? Старець наближався крок за кроком, і Гімлі, не витримавши, збуджено крикнув:

— До зброї, Леголасе! Натягни тятиву, приготуйся! Це Саруман. Не дай йому заговорити! Стріляй!

Леголас взявся за лук, але не поспішав натягувати. Араґорн насторожено мовчав.

— Ну, чого ти чекаєш? Що з тобою? — пошепки підбурював ельфа Гімлі.

— Не варто поспішати, — зупинив його Арагорн. — Підозра та страх — погані радники. Не годиться стиха, без попередження стріляти в невідомого. Почекаємо, подивимося.

Старий раптом прискорив ходу, несподівано швидко підбіг до підніжжя стрімчака і підняв голову. Троє друзів завмерли. Над лісом нависла мертва тиша.

Обличчя старого приховував глибоко насунутий каптур, а поверх нього — широкополий капелюх; з-під нього ледь виднівся кінчик носа й сива борода. Однак Арагорн помітив у тіні каптура гострий, ясний блиск очей.

— Радий бачити вас, дорогі друзі, - раптом сказав старець. — Мені хотілося б із вами перемовитися. Зійдете вниз, чи мені самому до вас піднятися?

І, не дочекавшись відповіді, старець підійшов до сходів.

— Ну ж бо, — крикнув Гімлі, - затримай його, Леголасе!

— Я ж сказав, що хочу поговорити, — перервав його старець. — Відклади лук, шляхетний ельфе.

Леголає мимоволі розтиснув пальці.

— А ти, пане гном, відпусти сокиру. Вважаю, ми обійдемося без сильнодіючих засобів.

Гімлі здригнувся й завмер. Старець стрибав нерівними сходинками зі спритністю гірської кози. Його дряхлість мов [82] рукою зняло. Коли він ступив на карниз, еіре ганчір'я на мить розсунулося, відкривши щось сліпучо-бїле — а може, лише здалося? Гімлі зі свистом видихнув і затамував подих.

— Дуже приємна зустріч, — сказав незнайомець, наблизившись. — Що ви тут робите? Ельф, людина та гном, і всі в ельфійських плащах! Це, напевне, особлива історія. Розповісте мені її? Ми тут нечасто приймаємо таких гостей! — Він зручно сперся на патерицю і вп'явся в мандрівників жорстким поглядом з-під каптура.

— Судячи з твоїх слів, ти тут живеш, — сказав Арагорн. — І, мабуть, добре знаєш ліс?

— Це важко визначити. Потрібно три життя, щоб осягнути розумом всі таємниці Фангорну. Але я бував тут неодноразово.

— Прошу тебе, назвись і вислови все, що хотів, — сказав Арагорн. — Ранок минає, а в нас є нагальна справа.

— А я вже все сказав! Запитав, що ви тут робите. Стосовно мого імені… - він захлинувся тихим сміхом, й Арагорна пройняла крижана дрож — не страху, а наче свіжого вітру після тривожного сну.

— Моє ім'я! Так ви його ще не вгадали? А були ж часи, воно вам всі вуха протуркотіло! Так-так, ви чули його частенько. Що ж ви не відповідаєте? Інший на моєму місці вирішив би, що у вас погані наміри… На щастя, мені дещо відомо. Ви шукаєте двох молодих гобітів, так-так, саме гобітів. Не треба витріщатись, наче ви вперше чуєте це слово. Якщо хочете знати, ваші приятелі стояли саме на цьому місці позавчора й зустрілися тут із вельми цікавою особою. Вас це на радує? А, ви хотіли б знати, куди вони поділися! Можливо, я й про це можу дещо розповісти. Але чому ми всі стоїмо? Поспішати вам уже немає куди. Сядьмо ж і поговорімо спокійно.

Він відійшов на кілька кроків, і мандрівники одразу задихали вільніше, заворушилися, — чаклунська сила відпустила їх. Гімлі знов потягся до сокири, Арагорн поклав руку на меча, Леголас підібрав із землі лук.

Не звертаючи на це уваги, старець обрав зручний камінь під відкосом карниза й незворушно всівся. Сірий рваний плащ при цьому знову розкрився, і знову промайнули білі шати.

— Саруман! — вигукнув Гімлі й рвонувся до старого, здіймаючи сокиру. — Де ти ховаєш наших товаришів? Що [83] ти зробив з ними? Відповідай, інакше я продірявлю тобі капелюха разом з головою, і ніякі чари де допоможуть!

Однак старий виявився пругкішим за гнома. Він легко відстрибнув, випрямився і наче одразу виріс. Геть полетіли капелюх та сіре ганчір'я, відкрилось білосніжне широке вбрання — і в ту ж мить, сокира з глухим стукотом випала з руки Гімлі, клинок Андріла спалахнув у закляклій руці Арагорна, Леголас здригнувся, і стріла, пущена з лука, злетіла в небо й розсипалася іскрами.

— Мітрандір! — ахнув ельф. — Мітрандір!

— Бачиш, я ж одразу сказав, що, зустріч буде приємною, — відгукнувся старий. — Вітаю, Леголасе!

У цілковитому збентеженні друзі мовчали. Волосся старого було сліпучо-білим. Очі під високим лобом ясно й гостро блищали…

Першим отямився Арагорн.

— Гандадьфе! Яке затьмарення найшло на нас? Гімлі осів на коліна й закрив очі руками.

— Гандальф, — повторив маг, наче згадуючи забуте. — Так мене звали — Гандальф.

Він спустився зі скелі і знову натягнув старий плащ.

— Так, — сказав він колишнім, добре знайомим голосом. — Можете звати мене Гандальфом. Встань, дорогий Гімлі! Ти ні в чому не винний — Ваша зброя, дорогі мої, не може мені зашкодити. Подумати лишень — ми знову разом!

Він поклав руку на голову гнома, той подивився йому в очі й засміявся:

— Гандальфе! Отже, тепер ти ходиш у білому?

— Так, тепер я Білий. Ну, розповідайте. Я пройшов вогонь та глибоку воду — одне забув, іншому навчився… Тепер я спостерігаю за найдальшою далечиною, а те, що поблизу, не встигаю помітити. Розповідайте ж!

— Ти не договорив про гобітів, — сказав Арагорн. — Ти їх знайшов? З ними все гаразд?

— Ні, я їх не знайшов, — сказав Гандальф. — Темрява лежала над Прирічним Узгір'ям, орел нічого не довідався про те, як їх полонили.

— Орел! — вигукнув Леголас. — Три дні тому я бачив орла високо в небі над хребтом Емін-Мейл!

— Це був Гваїхор, Вітробій, той самий, що колись визволив мене з Ортханку, — кивнув Гандальф. — Я послав [84] його на розвідку до Андуїну. Око в нього по-справжньому орлине, але не все можна розгледіти в гірських тіснинах та в густому лісі. Орки діяли швидко, а я був зайнятий… Фродо ледь-ледь не відкрився оку Ворога. Він встояв, та довелося йому трохи допомогти: якраз у ту пору я піднявся в гори й сяк-так утримав тінь Чорної Вежі. Увесь вичерпався, сил більше ні на що не лишилося…

— Отже, ти стежиш за Фродо! — повеселішав Гімлі. — Що з ним, як його справи?

— Про це, мабуть, поки що помовчимо. Він уник великої небезпеки, але вона не остання на його шляху. Фродо вирішив іти один до Мордору та йде туди. Більше нічого не скажу вам.