Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 5

— Даруйте, — заявив він, — що я підслухав вашу мову. Не осмілюся стверджувати, ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на Викрадачів, та не помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему. (Отакі звороти — це було те, що він називав “захищати свою гідність”.) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях (я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і я певен, що ви справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на порозі ваші кумедні обличчя, — та вважайте, що це той дім, якого вам треба.

Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то він…

— Так, так, але то було давно, — заперечив Глоїн. — А я говорю про вас. І запевняю вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні колись він був звичайним. “Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і пристойної винагороди” — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати “Досвідчений Мисливець за скарбами”, замість Викрадач. Дехто з них називав себе так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч тут у середу, в час чаювання.

— Звісно, знак є,— ствердив Гандальф. — Я сам накреслив його на дверях. Ви просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса.

Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім, — тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися назад — добувати вугілля.

І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами.

— Отак і треба, — мовив Гандальф. — Припинімо суперечки. Я вибрав пана Злоткінса, і це має задовольняти всіх вас. Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і є чи ним стане, як приспіє час. У ньому таїться куди більше, ніж ви можете здогадуватися, і набагато більше, ніж він сам про себе знає. Може, ви всі ще доживете до того, що дякуватимете мені. А тепер, Більбо, мій хлопче, принеси-но лампу, та пролиймо трохи світла на ось це!

При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту — не карту, а швидше шмат пергаменту.

— Зробив її твій, Торіне, прадід, — сказав чарівник у відповідь на схвильовані запитання гномів. — Це план Самітної гори.

— Навряд чи ця штука нам дуже допоможе, — розчаровано протяг Торін, кинувши погляд на карту. — Я досить добре пам'ятаю нашу гору і землі навколо неї. І я знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.

— На горі намальований червоний дракон, — докинув Балін, — але ми й без цього легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди.

— Тут є одна річ, якої ви не помітили, — зауважив чарівник. — Це — таємний вхід.

Бачите оту руну [Руни — літери давньогерманського письма. ] на західному схилі й руку, що показує на неї від інших рун? Так позначено прихований прохід до нижніх зал.

— Може, той вхід і був колись таємним, — міркував далі Торін, — але звідки нам знати, чи й досі він лишається таємним? Старий Смауг прожив там досить довго, щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери.

— Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.

— Чому ж?

— Бо вхід надто малий. П'ять футів [Фут — міра довжини; дорівнює 30,48 см. ] заввишки і “троє можуть увійти попліч”, як кажуть руни, але Смауг не проліз би в таку дірку навіть замолоду — а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з долини.

— Як на мене, то це здоровенна нора! — писнув Більбо, що не знав нічого про драконів, а все про гобітівські нори. Він знову зацікавився і захвилювався, аж забув, що треба тримати язика за зубами. Він любив карти, і в передпокої у нього висіла велика Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, позначеними червоним чорнилом.

— Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи вже про дракона? — спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом — не забуваймо про це.

— Багатьма способами, — відказав Гандальф. — Але яким саме способом засекречено ці двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів звичайний спосіб маскувати двері — чи не так?

— Саме так, — підтвердив Торін.

— А ще, — вів далі Гандальф, — я забув згадати, що до карти додається ключ — малесенький і цікавий ключик. Ось він! — І чарівник вручив Торінові довгий срібний ключ із хитромудрими виямками. — Збережіть його!

— Та вже збережу, — запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що звисав з шиї і ховався під курткою. — Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх.

Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити.

Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі почався б клопіт…

— Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на схід, — перепинив його Гандальф.

— Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій, — вів далі Торін, не звернувши уваги на Гандальфові слова, — аж до руїн Долу, стародавнього міста в тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон — занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички.

— В передню браму вам не ввійти, — підтвердив Гандальф, — принаймні без могутнього воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б'ються з воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні — надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь план.

— Що ж, дуже добре, — погодився Торін. — То, може, досвідчений Викрадач висловить якісь думки чи пропозиції?

І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо.

— Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це, — сказав гобіт, почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи сповнений рішучості вести гру далі.— Себто про золото й того дракона та як те золото туди потрапило і чиє воно і все таке.

— Матінко! — вигукнув Торін. — Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?

— Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле, — затявся Злоткінс, прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, гідним Гандальфової рекомендації.— А ще я хотів би знати, який буде ризик, які дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше. — Його слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”

— Ну, то гаразд, — піддався Торін. — Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги потіснили один гном'ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали повні чудових самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.