Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 37

Через цей міст ельфи й погнали бранців, але тут гобіт, що йшов позаду, завагався. Йому аж ніяк не сподобався похмурий вхід до печери, і лише в найостаннішу мить надумався він не покидати своїх товаришів — ледве встиг проскочити майже по п'ятах задніх ельфів, перш ніж із брязкотом зачинилися за ними великі королівські ворота.

Всередині печерні переходи були залиті червонястим світлом смолоскипів.

Ельфійська сторожа співала, ведучи бранців де покрученими, де перехрещеними лункими ходами. Ці ходи-переходи не були схожі на тунелі гоблінських міст — менші, не такі глибокі, повні чистішого повітря. А в просторій залі з колонами, вирубаними із скельної породи, сидів на троні, вирізьбленому з дерева, король ельфів. На голові в нього був вінець із ягід і червоного листя, адже знов настала осінь. Навесні король носив вінець із лісових квітів. У руці він тримав виточений з дуба жезл. До нього й підвели бранців. Хоч король і подивився на них похмуро, та звелів своїм слугам розв'язати гномів, — такі вони були обшарпані й змучені.

— До того ж, — додав він, — тут не потрібні ніякі пута. Для тих, кого раз привели сюди, немає втечі за мої чарівні ворота.

Довго й намогливо випитував король гномів про їхні справи: куди вони йшли та звідки — але добився від них не багато більше, ніж від Торіна. Були бранці похмурі, сердиті й навіть не хотіли здаватися чемними.

— Що лихого вчинили ми, о королю? — сказав Балін, що був тепер за старшого. — Чи це злочин — заблукати в лісі, мучитися від голоду й спраги, попасти в сіті до павуків? Чи, може, павуки — то ваші приручені тварини, ваші улюбленці, якщо ви гніваєтеся на нас за те, що ми їх убивали?

Таке запитання, звісно, розсердило короля ще дужче, й він відповів:

— Так, це злочин — блукати в моєму королівстві, не спитавши мого дозволу. Чи ви забули, що мандрували моїм краєм, користуючись дорогою, яку проклали мої підданці? Хіба ви не переслідували й не турбували тричі мій народ у лісі, хіба не розворушили павуків неподобним своїм галасом і криком? Після всієї колотнечі, якої ви накоїли, я маю право знати, що привело вас сюди, і якщо ви не скажете мені зараз, я триматиму вас усіх у темниці, аж поки ви наберетеся розуму та чемності!

І він розпорядився помістити кожного гнома осібно і дати їм їсти й пити, але щоб жоден з них не переступив порога своєї невеличкої тюрми, аж поки бодай хтось із них зголоситься розповісти королю все, що той хотів знати. Але король не сказав їм, що Торін теж у нього в полоні. Лише Більбо довідався про це.

Бідолашний Злоткінс! Довго, нестерпно довго тулився він сам-один у лабіринтах печери — все ховаючись, ніколи не сміючи зняти свого перстеника, боячись задрімати навіть тоді, коли забивався у найтемніші, найвіддаленіші закапелки, які тільки міг знайти. Аби зайнятися чимось, блукав палацом короля ельфів. Чари замикали ворота, але іноді, коли він був досить повороткий, то примудрявся вибратися з печери. Час від часу загони ельфів, іноді з королем на чолі, виїжджали на полювання чи ще на які діла в ліс та в східні землі. Тоді Більбо й прослизав хутенько за ними по п'ятах, хоч і небезпечно це було. Разів два його трохи не роздавило у воротях, що з брязкотом стулялися, коли проходив останній ельф; але гобіт не насмілювався замішатись у їхній гурт, боячись, щоб не помітили його тіні (хоч яка легка й розпливчаста вона була при світлі смолоскипів) або щоб хтось не наскочив на нього випадково. Рідко траплялося йому виходити за ворота, але й ті виходи були без пуття. Покинути гномів Злоткінс не хотів і взагалі не знав, куди б у світі подався без них. Не міг Більбо встигати скрізь за ельфами, що полювали, то й не знайшов стежок, які б виводили з лісу; самотою блукав він поміж дерев, ризикуючи загубитись, аж поки приспіє нагода вернутися. До того ж він, не бувши ніяким мисливцем, голодував надворі, а в палаці-печері хоч можна було прогодуватись, поцупивши їжу з комори чи зі столу, коли нікого не було поблизу.

“Я — мов злодій-невдаха, що не може вибратися з чужого дому, а мусить день у день обкрадати все той самий дім, — думав він. — Це найгірша і найнудніша частина всієї цієї злощасної, стомливої, моторошної пригоди! Ох, як би я хотів опинитися знов у моїй гобітівській норі, біля мого теплого каміна та щоб світила моя лампа!”

А ще Більбо часто думав, як би переслати чарівникові звістку з проханням про допомогу, але, звісно ж, це була зовсім неможлива річ, і незабаром збагнув: коли щось і мало бути зроблене, зробити це мав він, Більбо Злоткінс, та ще й сам-один, без нічиєї допомоги.

Кінець кінцем десь по двох тижнях цього потаємного, скрадливого життя, стежачи й ходячи слідом за наглядачами, користаючися з усіх можливих нагод, гобіт зумів вивідати, де тримали кожного гнома. У різних кінцях печери він розшукав усі їхні дванадцять камер, а через якийсь час уже добре знав свій шлях від одного в'язня до другого. А як же він здивувався одного дня, підслухавши розмову двох наглядачів і довідавшись, що в темниці сидить іще один гном, якого тримають в особливо глибокому, темному місці. Звісно ж, Більбо відразу здогадався: мова йшла про Торіна, і трохи згодом переконався, що його здогад був слушний.

Нарешті, зборовши чимало перешкод, він добився до того місця, коли нікого не було поблизу, і перемовився словом із ватажком гномів.

Торін на той час почувався таким нещасним, що вже й не сердився через свої злигодні, ба навіть подумував, чи не розповісти королю все про свій скарб і пошуки того скарбу (ось як він занепав духом!), коли це із замкової шпарини до нього долинув гобітів голосок. Він не повірив спочатку своїм вухам, однак роздумався скоро: ні, помилки не могло бути! Підійшов до дверей і довго пошепки розмовляв із гобітом через замкову шпарину.

Потім Більбо поніс Торінове таємне слово кожному з ув'язнених гномів, звіщаючи, що їхній ватажок Торін теж сидить у темниці недалеко і щоб ніхто з них не розкрив королю мети їхніх мандрів, принаймні поки він, Торін, не надумає сам усе розповісти. Бо Торін збадьорився знову, почувши, як гобіт порятував його товаришів од павуків, і ще раз вирішив не ладнати собі викупу, обіцяючи королю частку скарбу, — аж поки розвіються всі надії визволитися якимось іншим способом або коли Надзвичайний Невидимий Злоткінс (якого він справді став дуже шанувати) так і не придумає нічого розумного.

Товариство, почувши волю Торіна, було з ним цілком згодне. Всі гноми гадали, що їхні частки скарбу (який уже вважали здобутим, попри жалюгідне своє становище й непереможеного досі дракона) істотно зменшаться, коли лісові ельфи стануть вимагати собі частину, а ще ж вони вірили в гобіта. Адже, мовляв, буде саме так, як провістив Гандальф. Може, це й була одна з причин того, що чарівник подався

геть, покинувши їх?..

Сам Більбо, однак, не мав таких великих надій на себе, як його товариші. Йому не подобалося, що всі покладаються на нього. От якби чарівник був поруч! Але шкода й думати про це: між мандрівниками й Гандальфом пролягли, можливо, всі темні простори Чорного лісу. Гобіт сідав і думав, думав, аж поки голова заболить.

Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з нього користі… Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх товаришів. Ось як це сталось.

Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття: великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити будь-кому увійти чи вийти цим шляхом. Але опускні грати часто бували підняті — багато чого ввозилось і вивозилось через шлюз. Якби хто спробував потрапити до печер цим шляхом, то опинився б у темному грубому тунелі, що вів глибоко в надра гори; але в одному місці, де потік пробігав попід печерами, кам'яну стелю над ним зрізано й отвір закрито великою дерев'яною лядою. Відкривалася та ляда в королівські льохи. А в льохах барила, діжки, кадуби… Лісові ельфи, а надто їхній король, полюбляли вино, дарма що в цих краях не росла виноградна лоза.