Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 26

— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов'яга. — Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня, — запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

— Я йшов через гори з одним чи двома друзями… — почав знову чарівник.

— Чи двома? — перепитав Беорн. — Я бачу тільки одного, та й той малючок.

— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

— То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

— Бачу, ви хотіли сказати “з одним чи трьома”! — зауважив Беорн. — Але це ніякі не гобіти, а гноми!

— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,— сказав Беорн, — зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях… — а які, до речі, у вас наміри?

— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу, — відповів за гномів Гандальф, — і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

— Ви на двох кажете кілька?

— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

— То де ж вони? Вбиті, з'їдені, вернулися додому?

— Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть.

Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.

— Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,— пробурчав Беорн.

Чарівник свиснув знову, і зараз же з'явилися Норі й Орі; адже, як' ви пам'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п'ять хвилин.

— Привіт! — зустрів їх Беорн. — Швидко прийшли — і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!

— Норі до ваших послуг, Орі до… — почали вони, та Беорн урвав їх.

— Дякую вам! Коли мені потрібна буде ваша допомога, я попрошу її у вас. Сідайте та дослухаймо розповідь, а то вона затягнеться до самої вечері.

— Тільки ми поснули, — провадив Гандальф, — як щілина в кінці печерки розширилася, звідти вискочили гобліни й похапали гобіта, гномів і наш табунець коненят…

— Табунець коненят? То ви що — були мандрівний цирк? Чи везли силу всякого товару? Чи ви завжди називаєте шестеро коней табунцем?

— Ні, ні! Як по правді, в нас було більше, ніж шестеро поні, адже й нас було більше, ніж шестеро… Ну, та ось іще двоє!

Цієї самої миті з'явилися Балін і Двалін і вклонилися низько-низько, аж бородами підмели кам'яну долівку. Велетень спочатку був набурмосився, але гноми так силкувалися бути страшенно чемними, так кивали головами, кланялися, та згиналися, та вимахували каптурами (як велить гномівський звичай), що він перестав бурмоситись і захихотів — надто кумедно виглядали ті двоє.

— То ви таки мандрівний цирк, — сказав він. — Гарний, потішний цирк. Заходьте, мої веселуни! І як вас звати? Послуги ваші мені саме зараз не потрібні — тільки ваші імена. Та сідайте, і досить махати бородами!

— Балін і Двалін, — промовили гноми, не сміючи образитись, і, трохи спантеличені, плюхнулися на долівку.

— А тепер — розповідайте далі! — звелів чарівникові Беорн.

— На чому ж я зупинився? Ага — мене не схопили. Я вбив одного чи двох гоблінів спалахом…

— Добре! — прогарчав Беорн. — Значить, і з чарівників буває якась користь.

— …і прослизнув у щілину, перш ніж вона стулилась. Пішов слідом за ними вниз, до головної зали, де було повно гоблінів. Був там і Великий Гоблін із трьома чи й чотирма десятками озброєних охоронців. Я подумав собі: "Навіть коли б вони не були всі прикуті одне до одного, що вдіють дванадцятеро проти тьми ворогів?”

— Дванадцятеро! Уперше чую, щоб вісім і дванадцять було те саме. Чи у вас є ще скількись там чортиків у коробці?

— Та є — ось іще двоє — чи не Філі й Кілі? — сказав Гандальф, і тут вигулькнули Філі з Кілі й стали перед Беорном, усміхаючись та кланяючись.

— Досить! — звелів той. — Сідайте нишком! Далі, Гандальфе!

Тож Гандальф повів свою розповідь далі, дійшовши до сутички в пітьмі, та як вони знайшли нижню браму й жахнулися, з'ясувавши, що загубився пан Злоткінс.

— Ми перелічили себе й побачили, що немає гобіта. Нас лишилося всього чотирнадцять!

— Чотирнадцять! Уперше чую, щоб десять без одного було чотирнадцять. Ви хотіли сказати — дев'ять або ж іще не назвали мені всіх, що йшли з вами.

— Ну, звичайно ж, ви ще не бачили Оїна з Глоїном. Сподіваюся, ви їм пробачите, що вони вас потурбували.

— Ох, та хай виходять усі! Швиденько! Проходьте, ви двоє, й сідайте! Але зважте, Гандальфе: навіть тепер ми маємо вас, десятьох гномів і гобіта, що був загубився. Разом виходить усього одинадцять (без одного загубленого), а не чотирнадцять. Може, чарівники рахують не так, як усі люди? Але прошу, розказуйте далі.

Беорн намагався не виказувати своєї цікавості, але насправді він зацікавився, ще й дуже! Колись давно він знав саме ту частину гір, яку змальовував Гандальф.

Господар кивав головою і все бурчав, слухаючи про те, як знайшовся гобіт, як вони з'їхали вниз на кам'яній лавині та як їх звідусіль облягли вовки у лісі.

Коли Гандальф почав розповідати про те, як вони повилазили на дерева, а скрізь унизу сиділи вовки, господар схопився з місця й заходив туди-сюди, бурмочучи:

— Мене там не було! Я б їм підніс щось краще за фейєрверки!

— Ну, — мовив Гандальф, дуже радий, що його розповідь справляє гарне враження, — я робив, що міг. Отак ми й сиділи на деревах, а внизу шаленіли вовки, ліс подекуди зайнявся, коли з гір спустилися гобліни й натрапили на нас. Вони загорлали з радощів і завели пісень, у яких глузували з нас. “На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок…”

— Лишенько! — вигукнув Беорн. — Не запевняйте мене, нібито гобліни не вміють рахувати. Вони вміють! Дванадцять — не п'ятнадцять, і гобліни це знають.

— І я знаю. Там були ще Біфур з Бофуром. Досі я не насмілювався відрекомендувати їх вам, але ось і вони!

Тут увійшли Біфур з Бофуром.

— І я! — видихнув Бомбур, сопучи позаду. Гладкий гном геть засапався, а ще ж сердився, що його лишили останнього. Не захотівши чекати свої п'ять хвилин, він рушив за Біфуром і Бофуром.