1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 79

«Ні, не треба турбуватися, — нагадувала вона собі. — Тамару — надійний чоловік. І, наскільки мені відомо, більше, ніж будь-хто, обізнаний, здібний і досвідчений. Якщо отримав доручення, то, напевне, зуміє впоратися з Фукускеголовим. Бо той завдає клопоту не тільки мені, але й Тамару, і став фактором небезпеки, яку треба усунути.

Однак якщо з'ясується, що з якоїсь невідомої причини моя зустріч з Тенґо призведе до небажаних наслідків, то що тоді робити? Якщо так станеться, то він, безперечно, виключить можливість нашої зустрічі. Між мною і Тамару існує щось близьке до взаємної симпатії. Це правда. Однак у будь-якому випадку він віддає перевагу інтересам і безпеці господині садиби в Адзабу. Це його головне завдання. Він діє не лише заради Аомаме».

Від таких думок вона занепокоїлася. Вона не могла знати, на якому місці серед його пріоритетів стоїть питання про її зустріч з Тенґо. Те, що вона відкрила Тамару правду про своє ставлення до Тенґо, — можливо, її фатальна помилка. «Питання про свої стосунки з Тенґо я від початку до кінця мала вирішити власними силами, — думала Аомаме. — Але зараз назад вернутися вже не можна. Хай там що, а я відкрилася Тамару. Тоді не могла зробити по-іншому. Фукускеголовий, напевне, чекав, коли я прийду, і в такому разі мені самій довелося б учинити самогубство. А час невблаганно спливав. Чогось очікувати й споглядати не могла. Відкрившись Тамару й віддавши йому вирішення моєї проблеми, я зробила найкращий, можливий тоді, вибір».

Аомаме перестала думати про Тенґо. Що довше думала, то щораз більше нитки думок переплутувалися між собою. Вона вирішила більше ні про що не думати. Не дивитися на Місяці. Місячне сяйво тривожило її душу. Воно змінювало рівень припливу в затоці й потрясало життя лісу. Допивши останній ковток міцного чаю, Аомаме відійшла од вікна й сполоскала кухлик в умивальнику. Хотіла ковтнути крапельку бренді, але під час вагітності вживати алкоголю не могла.

Вона сіла на диван і, запаливши поруч маленьку лампу, вирішила ще раз перечитати «Повітряну личинку». Досі вона читала її принаймні разів десять. Оповідання не довге, і вона запам'ятала навіть окремі подробиці тексту. Та все одно вирішила прочитати твір ще раз уважніше. Адже і так не може заснути. Можливо, щось у ньому раніше пропустила.

«Повітряна личинка» — це щось схоже на код. Можливо, Еріко Фукада наговорила це оповідання з певною метою — щоб передати якесь послання. Зробивши його текст технічно досконалим, Тенґо фактично переписав оповідання. Вони вдвох створили твір, який знайшов відгук у серцях багатьох читачів. За словами лідера «Сакіґаке», «вони обоє мали якості, що доповнювали одна одну. Те, чого не вистачало Тенґо-куну, мала Еріко, а те, чого бракувало їй, мав він. Вони доповнювали одне одного й, об'єднавши сили, виконували одну роботу». І якщо вірити лідеру, то «Повітряна личинка» стала бестселером, і завдяки розкриттю якоїсь таємниці карлики втратили активність, а «віщий голос» перестав промовляти. Внаслідок цього висохло джерело й перестала текти вода. Таким великим був вплив цієї книжки. Аомаме зосередила увагу на кожному її рядку.

Коли стрілки настінного годинника показали другу тридцять, Аомаме вже прочитала дві третини книжки. На цьому місці вона згорнула її і спробувала виразити свої сильні враження словами. До неї дійшло якщо не одкровення, то принаймні послання, близьке до твердої впевненості.

Я потрапила сюди не випадково.

Так сповіщало це послання.

Я мала тут опинитися.

Досі вона вважала, що потрапила у 1Q84 рік з чужої волі. «Згідно з якимось наміром залізничну стрілку перевели, внаслідок чого поїзд, в якому я їхала, звернув з головної колії на бокову і в'їхав у цей дивний новий світ, — міркувала Аомаме. — Я незчулась, як опинилася тут. У світі з двома Місяцями на небі й карликами. У світі, куди є вхід, але звідки немає виходу.

Так пояснював мені лідер перед смертю. „Поїзд“ — це оповідання, до якого доклав рук Тенґо, а я — незамінна його складова частина. Ось чому я зараз тут. У цілком пасивній формі. Так би мовити, у незрозумілій другорядній ролі розгублено блукаю серед густого туману».

«Та це ще не все, — подумала Аомаме. — Це ще не все.

Я потрапила сюди не просто з чужої волі, без власного бажання. Звичайно, щось із чужої волі в цьому є. Та водночас я сама вибрала це місце.

Я перебуваю тут із власної волі».

У цьому вона не сумнівалася.

«І причина, чому я тут, зрозуміла. Вона тільки одна. Бажання зустрітись і з'єднатися з Тенґо, — міркувала Аомаме. — Це — єдина причина мого перебування в цьому світі. Та ні, навпаки — це єдина причина того, що цей світ у мені існує. А можливо, ідеться про взаємне відображення у двох дзеркалах, поставлених одне напроти одного. Я — частина цього світу, а сам світ — частина мене самої».

Ясна річ, Аомаме не могла знати, твір з яким сюжетом тепер писав Тенґо. Можливо, в тому світі два Місяці на небі. Може, в ньому з'являються і зникають карлики. Щонайбільше вона могла так припускати. Але розуміла, що цей твір одночасно його та У.

Вона це зрозуміла, коли повторно прочитала сцену, в якій дівчина, головний персонаж оповідання, разом з карликами щоночі в погребі сплітала повітряну личинку. Слідкуючи очима за докладним і яскравим описом, Аомаме відчувала щось тепле внизу живота. Відчувала чарівне, незглибиме тепло. Його джерело було маленьким, але з вагомим осердям. Вона легко здогадувалася, що це за джерело й що означає виділення тепла. Це — її маленьке створіння. Воно виділяє тепло, реагуючи на картину того, як дівчина, головний персонаж оповідання, разом з карликами створює повітряну личинку.

Аомаме поклала книжку на стіл, відстебнула ґудзик піжами й приклала долоню до живота. Долоня відчула тепло. Здавалось, ніби там навіть ледь-ледь видніє рожеве світло. Аомаме погасила лампу й, напруживши в темряві зір, не відривала погляду від живота під долонею. Від майже непомітного випромінювання. Але, безсумнівно, там було світло. «Я — не самотня, — подумала Аомаме. — Ми зможемо зійтися докупи. Завдяки одночасному входженню в той самий художній твір.

І якщо цей твір не лише Тенґо, але водночас і мій, то я також зможу долучитися до написання його сюжету, — міркувала вона. — Напевне, зможу щось до нього додати або щось у ньому змінити. І найголовніше — зможу з власної волі визначити його закінчення. Хіба ні?»

Аомаме думала над такою можливістю.

Та як вона зможе це зробити?

Аомаме ще не знала як. Але була певна, що така можливість є. Поки що це лише теорія, якій бракує конкретики. Міцно стуливши губи, в повній темряві вона думала. Про надзвичайно важливе.

«Ми обоє — спільна команда. У новому творі я і Тенґо — така сама здібна команда, як Тенґо та Еріко Фукада при написанні „Повітряної личинки“. Наша спільна воля або її підводна течія започатковує цей складний твір і просуває його вперед. Можливо, цієї роботи на поверхні не видно. А тому, навіть не побачившись, ми зможемо з'єднатися в одне ціле. З одного боку, ми пишемо художній твір, а з другого — твір рухає нами. Хіба це не так?

Проте залишається одне запитання. Дуже важливе.

Власне, що означає це маленьке створіння у творі, який ми пишемо? Яку роль воно виконує?

Це маленьке створіння сильно реагує на сцену, в якій карлики з дівчиною, головним персонажем оповідання, створюють повітряну личинку. В моєму лоні воно виділяє незначне, але відчутне на дотик тепло й випромінює тьмяне рожеве світло. Як повітряна личинка. Невже моє лоно виконує роль „повітряної личинки“? Невже я — мадза, а це маленьке створіння — моя доота? Невже до того, що я завагітніла без статевого акту, причетні карлики? Невже вони якимось спритним способом використали моє лоно як „повітряну личинку“? Може, вони скористалися мною, щоб створити для себе нову дооту?