1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 61

— Зовсім дивний світ. З кожним днем зникає лінія, що розділяє припущення і реальність. Тенґо-кун, як ти, письменник, визначаєш, що таке реальність?

— Реальний світ там, де тече червона кров, якщо кольнути голкою, — відповів Тенґо.

— Значить, нема сумніву, що цей світ реальний, — сказав Комацу й сильно потер долонею внутрішню сторону передпліччя. Там проступили сині вени. На вигляд не дуже здорові кровоносні судини, що довгі роки страждали від алкоголю, тютюну, нерегулярного сексуального життя й інтриг літературно-митецького світу, Комацу випив залишки віскі із содовою і потряс шматками льоду в порожній склянці.

— До речі, ти не міг би розвинути далі своє припущення? Воно стало дедалі цікавішим.

— Вони шукають заміну віщунові. Водночас їм треба знайти нову дооту, яка б правильно функціонувала. Бо новому реципієнтові потрібна нова перцепієнтка, — сказав Тенґо.

— Інакше кажучи, треба знайти нову правильну мадзу. А якщо так, то доведеться ще раз робити повітряну личинку. Надзвичайно велике завдання.

— Тому-то вони взялися до нас так серйозно.

— Справді.

— Однак це не означає, що в них нема якоїсь мети, — сказав Тенґо. — Вони, напевне, на щось націлилися.

Комацу кивнув.

— І я маю таке враження. Тому вони й хотіли якнайшвидше позбутися нас. Щоб ми не заважали. Здається, ми добряче мозолили їм очі.

— Чим саме?

Комацу хитнув головою. Мовляв, і йому це невідомо.

— Цікаво, що досі передав їм віщий голос? І який зв'язок існує між цим голосом і карликами?

Комацу безсило хитнув головою. На це запитання ніхто з них не мав відповіді.

— Ти бачив кінофільм «Космічна одіссея 2001 року»?

— Бачив, — відповів Тенґо.

— Ми схожі на мавп, що там фігурують, — сказав Комацу. — Оброслі довгим чорним волоссям, вони щось беззмістовне верещать і ходять навколо «моноліту».

У бар зайшло два нових відвідувачі. Як постійні завсідники, вони сіли за шинквас і замовили коктейлі.

— У всякому разі, зрозуміло одне, — наче підсумовуючи розмову, сказав Комацу. — Твоє припущення переконливе й по-своєму логічне. Розмовляти з тобою віч-на-віч завжди приємно. Однак треба вибиратися з цього страшного мінного поля. У подальшому ми вже, здається, не зустрінемося ні з Фукаері, ні з Ебісуно-сенсеєм. «Повітряна личинка» — невинне фантастичне оповідання, в якому немає жодної конкретної інформації. Нас уже не обходить, що таке віщий голос та його послання. На цьому домовимося, чи не так?

— Зійдемо з човна й повернемося до життя на суходолі.

Комацу кивнув.

— Саме так. Я щодня ходитиму на роботу й підбиратиму для часопису сякі-такі рукописи. Ти навчатимеш математики здібну молодь і у вільний час писатимеш роман. Обидва повернемося до буденного мирного життя. Не буде ні бурхливої течії, ні водоспаду. Дні підуть за днями, а ми спокійно старітимемо. Не заперечуєш?

— Адже іншого вибору, здається, немає.

Кінчиком пальця Комацу розгладив зморшки на носі.

— Маєш рацію. Іншого вибору нема. Я не хочу, щоб мене вдруге викрали. Одного перебування в тій кубічній кімнатці для мене досить. І наступного разу більше не відкриватиму людям того, що заховане. Бо й так від самої думки про другу зустріч з тими типами серце калатає. Від їхнього погляду людина може вмерти природною смертю.

Комацу підняв над шинквасом склянку й замовив третю порцію віскі із содовою. Взяв у рот нову сигарету.

— Комацу-сан, чому ви досі мені про це не розповіли? Після того викрадення минуло чимало днів. Понад два місяці. Було б краще, якби така розмова відбулася трохи раніше.

— Чому? — задумавшись, перепитав Комацу. — Твоя правда. Я не раз думав про таку розмову, але чомусь відкладав і відкладав. Чому? Можливо, через відчуття провини.

— Відчуття провини? — здивувався Тенґо. Він ніколи не сподівався почути такі слова з уст Комацу.

— І я маю відчуття провини, — сказав Комацу.

— За що?

Комацу не відповів. Примруживши очі, якийсь час крутив між губами незапалену сигарету.

— То Фукаері знає про смерть батьків? — спитав Тенґо.

— Гадаю, що, мабуть, знає. Не знаю, коли, але Ебісуно-сенсей, напевне, передав їй цю новину.

Тенґо кивнув. Йому здалося, що, напевне, Фукаері давно про це знала. Не знав тільки він.

— Значить, ми злазимо з човна й повертаємося до життя на суходолі, — сказав Тенґо.

— Саме так. Забираємося з мінного поля.

— Та хіба ви думаєте, що можна так легко повернутися до попереднього життя?

— Доведеться докласти зусиль, — відповів Комацу і, чиркнувши сірника, прикурив сигарету. — А тебе щось конкретне турбує?

— Багато чого навколо мене вже одночасно закрутилося. Я так відчуваю. Дещо вже змінило форму. Здається, так просто я не зможу повернутися до попереднього життя.

— Навіть якщо під загрозою опиниться наше дорогоцінне життя?

Тенґо невиразно хитнув головою. Він відчував, що з якогось часу його підхопив сильний потік, який ніс його кудись у незнайоме місце. Та пояснити цього конкретно Комацу він не міг.

Тенґо не відкрив, що його роман, над яким він тепер працював, успадкував світ, описаний у «Повітряній личинці». Комацу, напевне, цього не вітав би. Безперечно, не вітали б і люди, пов'язані із сектою «Сакіґаке». Будь-яка неуважність могла завести його на інше мінне поле. Або вплутати інших людей. Однак роман, маючи своє життя й мету, майже автоматично просувався вперед, і Тенґо хоч-не-хоч уже опинився в цьому світі. Цей світ був для нього не уявним, а реальним, в якому тече справжня червона кров, якщо порізати ножем шкіру. В його небі висіли поряд два Місяці — великий і маленький.

Розділ 19

(про Усікаву)

Що може він і чого не може звичайна людина

Був ранок спокійного безвітряного четверга. Як завжди, Усікава прокинувся перед шостою й умив обличчя холодною водою. Слухаючи новини радіо «NHK», поголився електробритвою. Скип'ятив у каструлі воду й доварив локшину легкого приготування. Упоравшись з нею, випив розчинної кави. Згорнутий спальний мішок запхав у стінну шафу і сів перед фотоапаратом біля підвіконня. Небо на сході почало ясніти. Заповідався теплий день.

Обличчя людей, що йшли на роботу, вже міцно закарбувалися в пам'яті. Фотографувати їх не було потреби. Від сьомої до пів на восьму знайомі люди квапливо виходили з дому й прямували до станції. До вух Усікави долинали дзвінкі голоси школярів, які гуртом проходили повз будинок до школи. Дитячі голоси нагадали йому той час, коли його власні діти були ще малими. Його дочкам навчання у школі приносило насолоду. Вони вчилися грати на піаніно, танцювати балетні танці й мали багато друзів. Усікава довго не міг звикнути до того, що в нього такі звичайні діти. Як це так сталося, що він їхній батько?

Коли час виходу на роботу скінчився, з будинку майже ніхто не показувався. Ущухли й дзвінкі дитячі голоси. Усікава відклав пульт дистанційного управління затвором й, обіпершись об стіну та курячи сигарету «Seven Stars», крізь щілину у шторах поглядав на парадні двері. Як завжди, після десятої на маленькому червоному мотоциклі прибув листоноша й спритно порозкладав по скриньках поштові повідомлення — очевидно, наполовину винятково рекламні матеріали, більшість яких люди повикидають, навіть не розпечатавши. Що більше сонце наближалося до полудня, то надворі ставало дедалі тепліше й більшість людей на вулиці скинула пальта.

Фукаері з'явилася на виході з будинку після одинадцятої. Як і попереднього разу, на ній був чорний светр з високим коміром, коротке сіре пальто, джинси, тенісні туфлі на гумовій підошві й темні окуляри. З великою зеленою сумкою, перекинутою навхрест за плечима. Досить розбухлою — видно, переповненою багатьма речами. Усікава відступив від стіни й, підійшовши до фотоапарата, змонтованого на триніжку, глянув у видошукач.

Усікава зрозумів, що дівчина збирається йти звідси. Запхала свої манатки в сумку з наміром переселитися кудись інде. Сюди вдруге не повертатися. «Мабуть, помітила, що я тут ховаюся, тому й вирішила забратися», — подумав він і відчув, як серце закалатало швидше.