1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 6

— Впустіть тигра у свій бензобак, — прошепотіла Аомаме.

— Що? — спитав водій, поглядаючи на неї у дзеркальце заднього виду.

— Та нічого. Просто промимрила сама до себе.

«Ще трохи поживу на цьому світі й подивлюся, що станеться. Померти ніколи не пізно. Можливо», — подумала вона.

Наступного дня, після того як Аомаме передумала накласти на себе руки, подзвонив Тамару й вона йому повідомила, що її плани змінилися.

— Я вирішила, що не поїду звідси. Не мінятиму прізвища й не робитиму пластичної операції, — сказала вона.

На тому кінці телефонної лінії Тамару замовк. Серед цієї тиші перебирав у своїй голові різні версії.

— Значить, ви не хочете переїжджати в інше місце?

— Так, не хочу, — коротко відповіла Аомаме. — Хочу ще якийсь час побути тут.

— Там нема умов, щоб людина могла переховуватися тривалий час.

— Якщо я замкнуся і не виходитиму надвір, мене ніхто не помітить.

— Не варто легковажити такими типами, — сказав Тамару. — Вони все докладно рознюхають і, гадаю, кинуться по гарячих слідах за вами. Небезпека загрожує не тільки вам, але й близьким до вас людям. Та і я опинюся в делікатному становищі.

— Щодо цього мені дуже прикро. Однак я хотіла б мати ще деякий час.

— «Мати ще деякий час» — неясний вираз, — сказав Тамару.

— Вибачте, але по-іншому я не можу сказати.

На хвильку Тамару замислився. Видно, у звучанні її голосу відчув рішучість Аомаме.

— Для мене становище — понад усе. Майже все. Ви мене розумієте? — мовив він.

— Здається, розумію.

Тамару знову замовк. Потім сказав:

— Гаразд. Просто я хотів, щоб між нами не було непорозуміння. З ваших слів видно, що ви маєте для цього відповідну причину.

— Маю, — відповіла Аомаме.

На тому кінці телефонної лінії Тамару коротко відкашлявся.

— Як я вже казав, ми придумали план і підготувалися, щоб переправити вас кудись далеко, в безпечне місце, замести за вами сліди, змінити обличчя й прізвище. Зробити вас якщо не повністю, то майже повністю іншою людиною. І щодо цього ми, здається, дійшли згоди.

— Звичайно, я це знаю. І проти згаданого плану не заперечую. Але зі мною сталася одна неочікувана річ. І мені треба ще трохи довше тут залишитися.

— Я не можу вам нічого певного відповісти, — сказав Тамару. І в його горлі щось прохрипіло. — Щоб дати відповідь, потрібен деякий час.

— То я побуду тут, — сказала Аомаме.

— Гаразд, — погодився Тамару й поклав слухавку.

Перед дев'ятою годиною наступного ранку задзвенів телефон — спочатку тричі, потім, після короткої перерви, ще раз. Напевне, телефонував Тамару.

Без жодного привітання він почав:

— І мадам занепокоєна тим, що ви там довго затримаєтеся. В такому разі не вдасться гарантувати вам повної безпеки. Це для вас лише проміжний пункт. Наша спільна думка така, що вам треба якнайскоріше перебратися кудись далеко, в безпечне місце. Ви це розумієте?

— Добре розумію.

— Ви — холоднокровна, рішуча, обережна людина й не зробите нерозсудливої помилки. Загалом ми повністю вам довіряємо.

— Дякую.

— Якщо ви наполягаєте залишитися в цій квартирі ще трохи довше, то, значить, маєте для цього відповідну причину. Я не знаю, яку, але, гадаю, це не просто примха. А тому мадам вважає, що в такому разі готова погодитися з вашим побажанням.

Аомаме мовчки слухала.

— Ви можете тут залишитися до кінця цього року. Але не довше.

— Тобто щойно цей рік скінчиться, мені доведеться переселятися кудись інде?

— Але ми постараємося якнайповніше поважати вашу волю.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме. — Отже, до кінця року я побуду тут, а потім переселюся в інше місце.

Однак насправді думала вона інакше — не збиралася нікуди їхати, поки не побачиться з Тенґо. Та якби вона зараз таке сказала, то справа б ускладнилася. До кінця року ще є певна відстрочка. А що робити далі, вона подумає пізніше.

— Значить, домовилися, — сказав Тамару. — Один раз на тиждень вам постачатимуть харчові продукти й товари широкого вжитку. О першій годині кожного вівторка навідуватимуться постачальники. Вони самі заходитимуть, бо в них є свій ключ. Крім кухні, нікуди не заглядатимуть. А в той час ви залишайтесь у дальній спальні й замикайте двері на ключ. Обличчя не показуйте. Голосу не подавайте. Вийшовши з квартири в коридор, постачальники один раз подзвонять. І тоді можете вийти зі спальні. Якщо вам щось потрібне, то кажіть зараз. Включу його до наступної партії товарів.

— Була б вдячна за кімнатне спортивне знаряддя для тренування м'язів, — сказала Аомаме. — Бо самих вправ без нього й розминання не досить.

— Справжнього, як у спортивному клубі, не обіцяємо, але якщо вам підійде для домашнього вжитку таке, яке не забирає багато місця, то можемо приготувати.

— Досить простого, — сказала Аомаме.

— Велотренажером і кількома допоміжними знаряддями для зміцнення м'язів обійдетеся?

— Обійдуся. І якщо можна, не забудьте також про металеву софтбольну биту.

На кілька секунд Тамару замовк.

— Битою по-різному користуються, — сказала Аомаме. — Просто коли вона напохваті, в мене настрій спокійний. Бо я виросла разом з нею.

— Зрозуміло. Приготуємо, — відповів Тамару. — Якщо згадаєте, що вам ще щось потрібне, напишіть на папері й залиште на кухонному столі. Наступного разу вам доставлять.

— Дякую. Наразі мені нічого особливо не бракує.

— Книжок або відеофільмів не хочете?

— Нічого особливого не спадає на думку.

— А чи не підійде вам «У пошуках утраченого часу» Пруста? — спитав Тамару. — Якщо не читали, то, можливо, матимете добру нагоду прочитати.

— Ви читали?

— Ні. Я ніколи не сидів у в'язниці й ніде довго не переховувався. Кажуть, що цей роман важко читати, коли нема такої нагоди.

— А хтось з ваших знайомих читав?

— Серед моїх знайомих є люди, що тривалий час перебували за ґратами, але Пруст їх не зацікавив.

— Спробую, — сказала Аомаме. — Якщо ця книжка вам попадеться, передайте наступного разу постачальникам.

— Правду кажучи, я вже приготував, — відповів Тамару.

Точно о першій пополудні у вівторок прибули «постачальники». Як велів Тамару, Аомаме замкнулася на ключ у дальній спальні й затамувала подих. Почула, як клацнув замок і кілька чоловік зайшло у квартиру. Аомаме не знала, що це за люди, яких Тамару називав «постачальниками». З тупоту їхніх ніг вона приблизно здогадалася, що їх було двоє, але їхнього голосу зовсім не почула. Вони принесли кілька клунків і мовчки їх розклали. Було чути, як вони помили продукти водою з-під крана й поклали у холодильник. Мабуть, заздалегідь домовилися, хто що робитиме. Було чути, як вони щось розпаковували, а коробки й паперову обгортку складали на купу. Здається, забрали з кухні сміття. Аомаме не могла спускатися з кульками сміття на нижній поверх до сміттєзбірника. А тому мусила чекати, щоб хтось інший це зробив.

Постачальники працювали жваво й результативно. Без зайвого шуму й тупоту ніг. За хвилин двадцять скінчивши роботу, вони відчинили двері й вийшли. Було чути, як замикали з коридору замок і дали знак, натиснувши на кнопку дзвінка. Для певності Аомаме почекала п'ятнадцять хвилин, вийшла зі спальні й, переконавшись, що нікого немає, замкнула двері зсередини на засув.

Великогабаритний холодильник містив продуктів на цілий тиждень. Цього разу це були не стерилізовані продукти, які можна було нашвидкуруч готувати на електроплитці, а в основному зовсім свіжі. Різноманітні овочі й фрукти. Риба й м'ясо. Тофу, морська капуста й натто.[1] Молоко, домашній сир, помаранчевий сік. Дюжина яєць. Щоб не залишати зайвого сміття, все було викладено з коробок й акуратно обгорнено целофановою плівкою. Вони досить точно знали, яких продуктів Аомаме потребує щодня. Як про це дізналися?

Під вікном стояв велотренажер. Невеликий, але високої якості. Його екран показував швидкість руху, пробіг й кількість витраченої енергії. А також кількість обертів за хвилину й пульс. Стояло лавкоподібне знаряддя для тренування м'язів живота, спини й плечей. З допомогою доданих інструментів ці знаряддя просто складались і розбирались. Аомаме добре вміла ними користуватися. Їхні найновіші моделі були простої будови, але цілком її задовольняли. Їх двох вистачило, щоб забезпечити Аомаме потрібним рухом.