1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 59

— Тамоцу Фукада помер, — сказав Голомозий спокійним, одноманітним голосом, в якому, однак, вчувався страшний тягар.

— Помер? — перепитав Комацу.

— Недавно, — сказав Голомозий, глибоко вдихнувши повітря й поволі видихнувши його. — Причина смерті — серцевий напад, миттєвий, без страждання. За нашими даними, повідомлення про смерть не оголошувалося й поховали його потайки на території релігійної організації. З релігійних причин труп спалили, а подроблені кістки розсипали в горах. З юридичного погляду вчинено наругу над мертвою людиною, але формальне розслідування цього злочину, мабуть, важко провести. Але це правда. Про все, що стосується життя й смерті, ми не брешемо. Будь ласка, так і передайте Ебісуно-сенсею.

— Смерть була природною?

Голомозий виразно кивнув.

— Фукада-сан був для нас справді дорогоцінною людиною. Та ні, велетенською, а не просто дорогоцінною. Про його смерть знає обмежена кількість людей, але вони глибоко сумують з цього приводу. Його дружина, тобто мати Еріко Фукади, кілька років тому померла від раку шлунка. Відмовилася від хіміотерапії, і її душа переставилася на той світ у лікарні релігійної організації. Доглядав хвору її чоловік.

— Але повідомлення про її смерть не було оприлюднено?

Заперечення Комацу не почув.

— А недавно і Фукада-сан помер.

— Саме так, — підтвердив Голомозий.

— Після того, як вийшло з друку оповідання «Повітряна личинка»?

Голомозий підвів опущену голову й знову глянув на Комацу.

— Так. Фукада-сан помер після того, як вийшла у світ «Повітряна личинка».

— Між цими двома подіями, можливо, є причинно-наслідковий зв'язок? — сміливо запитав Комацу.

Якийсь час Голомозий мовчав. Думав, що відповісти. Потім, ніби зважившись, розтулив рота:

— Гаразд. Щоб переконати Ебісуно-сенсея, мабуть, варто викласти факти. Правду кажучи, Фукада-сан був лідером релігійної організації, здатним чути віщий голос. Коли Еріко Фукада, його дочка, опублікувала «Повітряну личинку», цей голос перестав до нього долинати, а сам Фукада-сан скінчив своє життя. Природною смертю. Точніше, він скінчив своє життя природним чином.

— Еріко Фукада була дочкою лідера, — промимрив Комацу.

Голомозий коротко кивнув.

— Виходить, Еріко Фукада довела до смерті власного батька, — вів далі Комацу.

Голомозий знову кивнув.

— Виходить, що так.

— Однак релігійна організація все ще існує?

— Існує, — відповів Голомозий і подивився на Комацу очима, схожими на предковічні камінці, що збереглися у глибині льодовика. — Комацу-сан, видання «Повітряної личинки» завдало релігійній організації немалої шкоди. Але вони не збираються через це вас карати. Бо з цього вже не було б жодної користі. Вони мають свою місію і тому потребують спокою та ізольованості.

— А тому, може, варто обом сторонам відступити назад і забути всю цю історію?

— Якщо говорити просто.

— Вам довелося мене викрасти, щоб передати цю думку?

Вперше на обличчі Голомозого з'явилося щось схоже на вираз. Щось середнє між здивуванням і співчуттям.

— Ми з великими труднощами привезли вас сюди, аби показати, що вони налаштовані цілком серйозно. Крайніх заходів не хотіли б уживати, але якщо виникне потреба, то нітрохи не вагатимуться. Хотіли, щоб ви відчули це на власній шкурі. Якщо ви порушите домовленість, то наслідки будуть неприємними. Ви зрозуміли?

— Зрозумів, — відповів Комацу.

— Комацу-сан, чесно кажучи, вам пощастило. Можливо, висів густий туман і ви не побачили, що опинилися на кілька сантиметрів від прірви. Це варто вам як слід запам'ятати. Зараз вони не мають часу, щоб займатися вами. У них набагато важливіші проблеми. В цьому розумінні вам усміхнулася удача. А тому поки вона триває…

На цих словах Голомозий перевернув обидві руки долонями догори. Як людина, що хоче перевірити, чи падає дощ. Комацу чекав, що він скаже далі. Але Голомозий мовчав. На його обличчі раптом з'явився вираз утоми. Він поволі встав і, взявши під пахву складений стілець та не обертаючись назад, вийшов з цієї кубічної кімнатки. Коли зачинилися важкі двері й сухо заскрипів їхній замок, Комацу залишився сам-один.

— Після того я ще чотири дні просидів замкнутий у кімнаті. Головна розмова вже скінчилася. На їхню пропозицію я погодився. І не розумів, чому мене все ще тримають. Ці два типи вдруге не з'являлися, а молодий парубок, що мене обслуговував, не говорив ані слова. Я все ще поїдав ту саму їжу, голився електробритвою й гаяв час, поглядаючи на стелю і стіни. Коли гасло світло, я лягав спати, а коли загорялося — прокидався. І в голові пережовував слова, почуті від Голомозого. Я тоді реально відчув, що нам пощастило. Як казав Голомозий. Якби вони захотіли, то могли б будь-що зробити. Якби вирішили, то розправилися б жорстоко. Я це виразно відчув, коли опинився в їхніх руках. Можливо, саме з такою метою затримали мене ще на чотири дні після розмови. Нічого не скажеш, тонка робота.

Комацу взяв у руки склянку й ковтнув віскі із содовою.

— Я прокинувся вдосвіта, коли мені знову дали понюхати чогось схожого на хлороформ. Мене поклали на лавці у парку Дзінгу-ґайен. Удосвіта в середині вересня було холодно, і я насправді застудився. Зробив це не навмисно, бо цілих три дні через гарячку пролежав у ліжку. Але навіть після такого кінця, мабуть, мушу вважати, що мені пощастило.

На цьому, видно, розповідь Комацу скінчилася.

— А ви про це розповіли Ебісуно-сенсею? — запитав Тенґо.

— Так, через кілька днів після звільнення, коли гарячка відступила, я подався в гори до Ебісуно-сенсея. І розповів йому приблизно те саме, що й тобі.

— І що він сказав?

Допивши віскі із содовою, Комацу замовив ще одну порцію. Запропонував другу й Тенґо, але той заперечливо хитнув головою.

— Ебісуно-сенсей не один раз просив мене повторити цю розповідь і докладно розпитував про се про те. Звісно, я відповідав усе, що міг. Якби він просив, то міг би повторити те саме скільки завгодно. Як-не-як після розмови з Голомозим я чотири дні залишався в кімнаті на самоті. Був без співрозмовника, але часу мав доволі. А тому подумки пережовував усе, що сказав Голомозий, і запам'ятав до найменших дрібниць. Немов людина-магнітофон.

— Але ж новина про смерть батьків спирається лише на твердження Голомозого, чи не так? — спитав Тенґо.

— Звичайно. Так стверджують вони, а переконатися, наскільки це правда, неможливо. Але судячи з манери говорити Голомозого, я роблю висновок, що це, мабуть, не брехня. Як він сам мені казав, для них життя і смерть — це щось святе. Коли закінчив розповідь, Ебісуно-сенсей замовк у задумі, на тривалий час глибоко замислився. А потім, нічого не сказавши, встав і надовго вийшов з кімнати. Очевидно, мусив звикнути до їхньої смерті. Можливо, потай у душі припускав і готувався до того, що їх уже нема на цьому світі. Однак повідомлення про смерть близьких людей завдала йому глибокої душевної рани.

Тенґо згадав порожню скромну вітальню сенсея, глибоку холодну мовчанку й спорадичний пташиний крик за вікном.

— Отже, ми відступили назад і забралися з мінного поля? — спитав він.

Бармен приніс нову склянку віскі із содовою. Комацу зволожив напоєм рота.

— Та це не означає, що зроблено остаточний висновок. Ебісуно-сенсей сказав, що потрібен час для роздумів. Але хіба залишається інший вибір крім того, який запропонували ці типи? Звісно, я відразу почав діяти. Постарався в рамках видавництва зупинити друкування «Повітряної личинки» й практично відмовитися від її перевидання. І не видавати в книжковому форматі. Видавництво добре заробило, розпродавши надрукований досі її наклад. У всякому разі, збитків не зазнало. Звичайно, домогтися схвалення робочої наради й директора було непросто — довелося натякнути на можливий скандал, пов'язаний з використанням підставного автора. Тож начальство затрусилось і врешті-решт послухалося мене. Тепер, гадаю, у видавництві до мене поставляться холодно, але я звик до такого.