1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки - Страница 45

Аомаме не могла ворухнути ні руками, ні ногами. Хоча, здається, ніхто її не зв'язав мотузкою. Кінці пальців заніміли. Вона передчувала родові потуги, що безпомильно наближалися, неначе визначений наперед поїзд. Аомаме чула, як легенько здригаються рейки.

Та саме тоді вона прокинулася.

Аомаме змила під душем неприємний піт і перевдяглася в нове, а вологу від поту білизну кинула у пральну машину. Звісно, вона не хотіла бачити такого сну. Однак сон мимоволі до неї навідувався. З кожним разом його перебіг потрошку відрізнявся. Але місце й кінець залишалися однаковими. Біла кубічна кімната. Наближення родових потуг. Два типи в безликих чорних костюмах.

Вони знають, що Аомаме носить це маленьке створіння в собі. А може, потім дізнаються. Аомаме готова, якщо виникне потреба, без жодних вагань запустити кулю калібру дев'ять міліметрів в голови Кінського хвоста й Голомозого. Іноді Бог, який захищає її, обливається кров'ю.

Почувся стук у двері. Сидячи на стільці в кухні, Аомаме стискала правою рукою пістолет із спущеним запобіжником. Надворі від самого ранку падав холодний дощ, який своїм зимовим запахом огортав увесь світ.

— Такаї-сан, добрий день! — сказав чоловік за дверима, переставши стукати. — Я — знайомий вам службовець з «NHK». Вибачте за можливий клопіт, але я знову прийшов по абонентну плату. Такаї-сан, ви дома, чи не так?

Аомаме мовчки почала йому відповідати. Мовляв, ми телефонували до «NHK» і нам сказали, що ви прикидаєтеся збирачем плати. Власне, хто ви такий? І чого ви хочете?

— Людина зобов'язана платити за те, що отримала. Такий суспільний закон. Ви отримуєте електромагнітні хвилі, а тому повинні за це платити. Несправедливо, коли ви щось отримуєте, а взамін нічого не платите. Як злодій.

Його голос, хрипкий, але досить чіткий, лунав по всьому коридору.

— Я не керуюся жодними особистими мотивами. Не ненавиджу вас і не збираюся карати. Просто від народження не зношу несправедливості. Людина зобов'язана платити за те, що отримала. Такаї-сан, поки ви не відчините дверей, я приходитиму й стукатиму. Мабуть, ви цього і не бажаєте. Та і я не якийсь недоумкуватий дядько. Якби ми поговорили, то, напевне, досягли б якогось компромісу. Такаї-сан, так ви не хочете відчинити дверей?

На якийсь час стукіт відновився.

Аомаме стискала обома руками пістолет. «Можливо, цей чоловік знає, що я завагітніла, — подумала вона. Її пахви й кінчик носа спітніли. — Я нізащо не відчиню дверей. Якщо він спробує відчинити їх силоміць, використовуючи дублікат ключа або інший інструмент чи засіб, я випущу йому в живіт усі кулі, що зберігаються в патроннику».

Е ні, цього не станеться. Вона це знала. Ніхто ззовні не зможе відчинити дверей. Бо вони відмикалися тільки зсередини. Ось чому цей чоловік сердиться і просторікує. Думає словами зіпсувати їй нерви.

За десять хвилин чоловік пішов. Після того, як голосно погрозив, хитро вмовляв, а тоді, сердито лаючись, попередив, що знову прийде.

— Такаї-сан, ви не зможете втекти. Поки ви отримуєте електромагнітні хвилі, я обов'язково приходитиму. Я так просто не здаюся. Такий у мене характер. Ну, то до наступної зустрічі!

Його ходи Аомаме не почула. Але за дверима його не було. В цьому вона переконалася, заглянувши у вічко. Поставивши запобіжник, вона пішла у ванну кімнату й помила обличчя. Сорочка під пахвами просякла потом. Переодягаючись у нову сорочку, Аомаме стала голою перед дзеркалом. Живіт ще не розпухнув настільки, щоб привертати людську увагу. Але в його глибині ховалася важлива таємниця.

Аомаме поговорила із господинею садиби в Адзабу. Того дня Тамару, обговоривши з Аомаме кілька справ, передав слухавку господині. Розмова, принаймні спочатку, не торкалася безпосередньою становища Аомаме й обходилася загальними словами.

— Нове місце для вас уже приготовано, — сказала господиня. — Там ви зробите те, що намітили. У такій безпеці регулярно отримаєте консультацію фахівців. Якщо захочете, то можете негайно туди переселитися.

Невже треба відкрити старій господині те, що люди націлилися на її маленьке створіння? Те, що уві сні два типи із секти «Сакіґаке» хотіли забрати в неї дитину. І те, що, можливо, у спробі фальшивого збирача плати «NHK» відчинити двері її квартири була така сама мета. Однак Аомаме передумала. Вона довіряла старій пані. Любила й поважала її. Але зараз головна проблема в іншому: на якому боці світу вона живе?

— Як почуваєтеся? — спитала господиня садиби з Адзабу.

Аомаме відповіла, що все йде добре, без проблем.

— Це найважливіше, — сказала господиня. — Та ваш голос звучить начебто трохи по-іншому, ніж завжди. Може, мені так здається, але в ньому вчувається якась тверда настороженість. Якщо вас щось, навіть найменше, непокоїть, сміливо нам повідомляйте. Гадаю, ми зможемо чимось зарадити.

— Можливо, непомітно нерви напружилися від перебування на одному місці, — спокійним тоном відповіла Аомаме. — Я всю увагу присвячую збереженню здоров'я. Бо це, як-не-як, мій фах.

— Звичайно, — погодилася стара господиня й зробила коротку паузу. — Недавно протягом кількох днів навколо нашої садиби крутився якийсь підозрілий чоловік. Особливо цікавився начебто притулком для жінок. Троє з них, що бачили його зображення у спостережній відеокамері, з ним ніколи не стикалися. Можливо, він розшукує вас?

Аомаме злегка насупилася.

— Виходить, що зв'язок між нами став відомий?

— Не знаю. Але й така можливість не виключена. У цього чоловіка досить дивна зовнішність. Велика здеформована голова. Сплюснута й майже лиса. Невисокого зросту, присадкуватий, з короткими ногами. Не пам'ятаєте такого?

Сплюснута лиса голова?

— З веранди моєї квартири я часто спостерігаю за людьми, що проходять вулицею. Але подібного чоловіка не помічала. Кажете, що його зовнішній вигляд може привернути до себе людську увагу?

— Дуже. Він скидається на яскравого клоуна, що виступає в цирку. Якщо вони прислали його стежити за нашою садибою, то їхній вибір треба назвати дивним.

Аомаме з цим погодилася. Та навряд чи секта «Сакіґаке» навмисне вибрала людину з такою примітною зовнішністю на роль детектива. Адже вони, напевне, не відчували браку кадрів. А що, як цей чоловік не має жодного стосунку до секти й вони ще не знають про зв'язок між Аомаме й старою господинею? Та все-таки, власне, хто він такий і з якою метою стежить за жіночим притулком? Можливо, він той самий фальшивий збирач плати «NHK», що настирливо стукає у двері? Звісно, нема підстав вважати, що це одна й та ж людина. Тільки ексцентрична поведінка фальшивого збирача плати й дивна зовнішність чоловіка, що тинявся біля садиби в Адзабу, вказують на їхню схожість.

— Як тільки помітите цього чоловіка, дайте нам знати. Може, доведеться вжити заходів.

Аомаме відповіла, що відразу повідомить.

Стара пані знову замовкла. Загалом несподівано. Бо під час телефонної розмови завжди поводилася по-діловому й ніколи часу не марнувала.

— А як ви почуваєтеся? — ненароком запитала Аомаме.

— Як завжди, непогано, — відповіла стара пані. Але в її голосі вчувалося легке вагання. Що теж дивувало.

Аомаме чекала продовження розмови.

— Тільки от останнім часом стала часто відчувати, що старію. Особливо після того, як ви зникли, — сказала нарешті, через силу, господиня.

— Я не зникла. Я перебуваю тут, — бадьорим голосом сказала Аомаме.

— Звісно, це правда. Ви там і я можу інколи з вами розмовляти. Та коли ми регулярно зустрічалися і робили вправи, я, здається, заряджалася від вас життєвими силами.

— Ви здавна мали в собі їхній природний запас. Я тільки допомагала вам їх методично добувати. І без мене ви самі дасте собі раду.

— Правду кажучи, ще недавно і я так думала, — сказала стара пані, захихотівши сухим голосом. — Я вважала себе особливою людиною. Однак час забирає потроху життя у всіх людей. Людина не вмирає відразу в певний час. А поволі, зсередини. І тільки згодом настає день остаточної розплати. Ніхто не може її уникнути. Людина зобов'язана платити за те, що отримала. Тільки тепер я усвідомила цю істину.