1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 82

«Фукаері — справді-таки особливе створіння, — знову подумав Тенґо. — Про порівняння з іншими дівчатами не може бути й мови. Безперечно, вона для мене означає щось особливе. Як би це сказати… вона — послана мені знаменна вістка. Та от я ніяк не можу її прочитати».

«Однак з Фукаері краще припинити зв'язок», — таким був чіткий висновок, якого дійшов його розум. Краще будь-що віддалитися від стосів «Повітряної личинки» на прилавках книгарень, Ебісуно-сенсея, який невідомо про що думає, і від релігійної секти, переповненої тривожними загадками. І Комацу, принаймні поки що, краще сторонитися. Бо інакше він затягне в бозна-яку халепу. Зажене в небезпечний, позбавлений логіки кут, із якого не буде виходу.

Але Тенґо добре розумів, що на даному етапі нелегко вирватися з такої складної інтриги. Він уже її учасник. Зовсім не такий, як персонажі фільмів Хічкока, яких втягують у змову без їхнього відома. До певної міри знаючи про можливий ризик, він сам утягнувся в цю інтригу. Її запущений механізм уже не можна зупинити. А він, Тенґо, безсумнівно, став одним із його коліщаток. Причому важливим. Він чув, як той механізм, набираючи розгону, тихенько завиває.

Комацу зателефонував через кілька днів після того, як «Повітряна личинка» впродовж двох тижнів трималася на першому місці серед літературних бестселерів. Дзвінок задеренчав після одинадцятої вечора. Надівши піжаму, Тенґо вже був у ліжку. Лежачи долілиць, читав книжку й от-от збирався гасити лампу біля узголів'я, щоб заснути. Судячи з того, як деренчав дзвоник, він здогадався, що телефонує Комацу. Він не міг пояснити чому, але завжди впізнавав його дзвоник. Комацу дзвонив по-особливому. Так само особливо, як відрізняється своїм стилем будь-який текст.

Тенґо спустився з ліжка й, попрямувавши на кухню, підняв слухавку. Правду кажучи, не хотів її брати в руки. Волів би спокійно спати. І бачити сон, якнайдальший від навколишньої реальності, про будь-що — про дикого кота з острова Іріомоте, Панамський канал чи Мацуо Басьо. Та якби він зараз не взяв слухавки, то через хвилин п'ятнадцять-тридцять телефон задзеленчав би знову так само. У Комацу не було такого поняття, як «час». Тим паче він не мав співчуття до людей у їхньому буденному житті. А якщо так, то вже краще підняти слухавку.

— Тенґо-кун, ти вже спав? — як завжди, безтурботно почав Комацу.

— Збирався, — відповів Тенґо.

— Вибач, — сказав Комацу не дуже винувато. — Хотів тобі сказати, що продаж «Повітряної личинки» йде дуже успішно.

— Радий це чути.

— Продається так швидко, як щойно спечені пиріжки. Не встигають її друкувати — як не прикро, палітурні доводиться працювати і вночі. Ну, звичайно, я передбачав, що можна буде продати великий наклад. Це ж твір, який написала сімнадцятирічна красуня. Книжка набула широкого розголосу. І має всі важливі елементи, щоб продаватися… Бо відрізняється від творів, які написав тридцятирічний вчитель математики, схожий на ведмедя… Ось так. Але важко назвати її твором із багатим розважальним змістом. Нема в ньому ні еротичних, ні сентиментальних, зворушливих до сліз сцен. А тому я, звісно, не сподівався, що книжка так успішно розійдеться.

Ніби очікуючи реакції Тенґо, Комацу зробив паузу. Та оскільки той мовчав, то Комацу вів далі:

— Крім того, річ не лише в тому, що книжка розходиться такою кількістю. Здається, в неї чудова репутація. Вона не схожа на твори сучасних молодих авторів, повних словесної полови й побудованих на чистих вигадках. Що не кажи, а зміст її твору винятковий. Ясна річ, такий успіх уможливила твоя надійна літературна майстерність.

Уможливила… Пропустивши повз вуха похвалу Комацу, Тенґо легенько потиснув пальцем скроню. Коли Комацу нестримно хвалив його за щось, то після того Тенґо обов'язково сподівався неприємної новини.

І Тенґо запитав:

— Комацу-сан, то яка погана новина?

— А як ти догадався, що це погана новина?

— Бо ви мені так пізно подзвонили. Без поганої новини не обійшлося.

— Це правда, — здивовано сказав Комацу. — Ти вгадав. У тебе добра інтуїція.

«Це — не інтуїція. А наслідок гіркого досвіду», — подумав Тенґо. Але, нічого не сказавши, чекав, що скаже Комацу далі.

— Це правда. На жаль, є одна дуже неприємна новина, — сказав Комацу. І зробив справді багатозначну паузу. Тенґо уявив собі, як Комацу світить очима, немов мангуста в темряві.

— Можливо, вона стосується авторки «Повітряної личинки»? — запитав Тенґо.

— Ти вгадав. Стосується Фукаері. Трохи прикра річ. Правду кажучи, Фукаері недавно кудись пропала.

Тенґо не переставав тиснути пальцем на скроню.

— Недавно? Коли саме?

— Три дні тому, в середу зранку поїхала з дому в Окутама до Токіо. Ебісуно-сенсей провів її на станцію. Куди їде, не сказала. Потім подзвонила й повідомила, що сьогодні додому, в гори, не повернеться, а зупиниться в квартирі в Сінано. Того дня в тій квартирі перебувала й дочка Ебісуно-сенсея. Однак туди Фукаері не поїхала і відтоді зв'язок з нею урвався.

Тенґо порився в пам'яті про останні три дні, але нічого не пригадав.

— Де вона зараз, нічого невідомо. А тому я подумав, що, може, вона з тобою підтримує контакт.

— Ніякого контакту з нею не маю, — відповів Тенґо. Вона провела ніч в його квартирі понад чотири тижні тому.

Тенґо завагався, чи слід розповісти Комацу те, що вона тоді сказала: «Туди краще не вертатися». Можливо, з цією квартирою пов'язувалось якесь зловісне передчуття. Урешті-решт Тенґо вирішив промовчати. Не хотів казати Комацу, що Фукаері ночувала в нього.

— Дивна дівчина, — сказав Тенґо. — Нікого не попередивши, мабуть, кудись сама подалася.

— Вона не зовсім така. Видно відразу, що дуже сумлінна, Ебісуно-сенсей казав, що завжди повідомляла, де зараз перебуває і коли кудись їде. А тому її триденне мовчання — річ незвичайна. Може, якась біда з нею сталася.

Тенґо тихо простогнав.

— Біда?

— Дуже занепокоїлися і сенсей, і його дочка, — сказав Комацу.

— У всякому разі, якщо вона справді пропала, то ви, Комацу-сан, опинитесь у скрутному становищі, чи не так?

— Авжеж. Якщо справа дійде до поліції, то можуть виникнути неприємності. Що не кажи, зникла вродлива молода письменниця, що написала книжку, яка стрімголов мчить дорогою бестселера. Очевидно, що ЗМІ заворушаться. Коли ж так, то мене як відповідального редактора, напевне, смикатимуть з усіх боків і вимагатимуть коментарів. А мені це ні до чого. Я працюю в тіні й не звик до денного світла. Крім того, якщо я піду на їхньому поводі, то хіба не ясно, що так чи інакше розкриється вся правда.

— А що каже Ебісуно-сенсей?

— Повідомив, що завтра подасть у поліцію прохання про розшук, — відповів Комацу. — Я насилу вмовив його кілька днів почекати. Та, очевидно, він надовго не відкладатиме.

— Як тільки стане відомо про розшук, ЗМІ, гадаю, дадуть про себе знати.

— Невідомо, яких заходів уживе поліція, але Фукаері у всіх на слуху. Вона ж не звичайний підліток, що втік з дому. Сховатися їй у суспільстві, напевне, буде важко.

«А може, саме цього й прагнув Ебісуно-сенсей? — подумав Тенґо. — Використавши Фукаері як приманку, хотів зчинити шум у суспільстві й завдяки цьому, з'ясувавши зв'язок між її батьками та „Сакіґакі“, знайти, де вони перебувають. Якщо це правда, то план сенсея поки що здійснюється так, як він розраховував. А хіба сенсей усвідомлює, яка небезпека його підстерігає? Мав би усвідомлювати. Ебісуно-сенсей — розсудлива людина. Глибоко думати — це його професійна робота». Тож про обставини, у яких опинилася Фукаері, все ще не знав кількох важливих фактів. Він, так би мовити, отримав кілька шматків картинки-загадки й тепер складав їх докупи. Розумні люди в такі клопоти від самого початку не встряють.

— Тенґо-кун, ти не здогадуєшся, куди вона поїхала?

— Поки що ні.

— Невже? — здивувався Комацу. В його голосі вчувалася втома. Комацу рідко коли видавав свою слабкість. — Вибач, що розбудив тебе серед ночі.