1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 67

— Карлики, — сказала дівчина.

Розділ 18

(про Тенґо)

Старший Брат більше не з'явиться

Після прес-конференції Комацу зателефонував і повідомив, що все пройшло безперешкодно й гладко.

— Чудова подія! — як ніколи збудженим голосом сказав він. — Я не сподівався, що вона так безпомильно з цим упорається. Відповіді на запитання були розумними й справили приємне враження на присутніх.

Почувши розповідь Комацу, Тенґо нітрохи не здивувався. Хоча не мав для цього особливих підстав, але прес-конференцією не переймався. Сподівався, що Фукаері сама дасть собі раду. Однак вираз «приємне враження» чомусь здавався стосовно неї недоречним.

— Наша таємниця не вилізла на поверхню? — для певності спитав Тенґо.

— Ні, за відведений короткий час Фукаері вміло ухилилася від незручних запитань. Крім того, насправді вони майже не були гострими. Бо журналістам сподобалася гарненька сімнадцятирічна дівчина, і вони зовсім не хотіли виступати в ролі негативних персонажів. Звісно, треба додати примітку: «Принаймні поки що». Що буде далі, невідомо. В цьому світі вітер змінює напрям у будь-яку мить.

Тенґо уявив собі, ніби Комацу із серйозним виразом обличчя стоїть на високій кручі й мокрим пальцем визначає, звідки дме вітер.

— В усякому разі, все це сталося завдяки тому, що ти навчив її, заздалегідь провівши з нею репетицію. Дякую! Повідомлення про отримання премії та перебіг прес-конференції має з'явитися в завтрашніх вечірніх газетах.

— У якому одязі була Фукаері?

— Одязі? У звичайному. В тонкому тісному светрі й джинсах.

— Груди випиналися?

— Так, випиналися. Їхня форма виразно впадала в очі. Вони здавалися наче щойно виготовленими й теплими, — відповів Комацу. — Слухай, Тенґо-кун, ця дівчина стане широко відомою як молода обдарована письменниця. Має гарний вигляд, трохи чудернацьку манеру говорити, але з біса кмітлива, А головне — навколо неї незвична атмосфера. Досі я був присутнім на дебюті багатьох письменників, але ця дівчина особлива. Якщо я так кажу, значить — так воно справді є. Б'юсь об заклад на ліву руку й праву ногу, що через тиждень журнали з надрукованою в них «Повітряною личинкою» з'являться на прилавках книгарень. І за три дні їх розпродадуть.

Тенґо подякував за важливе повідомлення і поклав слухавку. На душі йому трохи полегшало. Хай там що, принаймні першу перешкоду подолано. Але скільки їх ще чекає на нього попереду, він не здогадувався.

Перебіг прес-конференції наступного дня описали вечірні газети. Повертаючись із підготовчої школи, Тенґо купив у кіоску чотири вечірні газети й дома за читанням узявся порівнювати їхні статті.

Загалом усі газети подавали однаковий матеріал у не дуже великих замітках, але повідомленню про премію для молодого автора від літературно-мистецького часопису приділили виняткову увагу (майже в усіх попередніх випадках вони обходилися п'ятьма рядками). Як і передбачав Комацу, ЗМІ жваво зреагували на присудження такої премії сімнадцятирічній дівчині. У статтях писалося, що її «Повітряну личинку» одноголосно вибрало четверо членів конкурсної комісії, засідання якої скінчилося за п'ятнадцять хвилин без будь-яких суперечок. Сталася надзвичайно неймовірна подія — четверо самовпевнених активних письменників, зібравшись разом, зійшлися одностайно у своїх оцінках. Твір молодої авторки, стверджували газети, вже набув у літературному середовищі певного розголосу. В залі готелю, де пройшла церемонія вручення премії, відкрилася невелика прес-конференція, на якій авторка «ясно, з усмішкою на устах» відповіла на запитання журналістів.

На запитання «Хочете й далі писати художні твори?» вона відповіла: «Художній твір — це лише форма висловлення певної думки. Цього разу вона випадково набрала форми оповідання, а от якого вигляду вона набере наступного разу, не знаю». Не вірилося, що Фукаері справді висловилася за одним разом такими довгими реченнями. Можливо, журналіст уміло з'єднав її короткі вислови в одне ціле й відповідно заповнив прогалини. А може, вона дала собі раду з довгими реченнями. Адже про неї важко сказати щось певне.

На запитання «Який ваш улюблений твір?» вона, звичайно, відповіла: «Хейке-моноґатарі». Один журналіст спитав, яка саме частина твору їй найбільше подобається. І тоді вона прочитала його напам'ять. Читала довго — хвилин п'ять. Присутні журналісти не приховували захоплення, і на якийсь час після того запала мовчанка. На щастя (мабуть, так треба сказати), не знайшлося журналіста, який запитав би її про улюблену музику.

На запитання «Хто найбільше радів присудженню премії?» вона зробила довгу паузу (цю сцену Тенґо добре собі уявив), а тоді відповіла: «Це — таємниця».

Судячи з прочитаного в газетах, Фукаері ні разу не збрехала, відповідаючи на запитання. Все, що вона сказала, було чистою правдою. Газети помістили на своїх сторінках і її фото, на якому вона здавалася набагато гарнішою, ніж у пам'яті Тенґо. Розмовляючи з нею віч-на-віч, він звертав увагу й на рухи, зміну виразу обличчя і слова, а от тепер, дивлячись на застигле фото, знову переконався, наскільки в цієї дівчини правильні риси обличчя. На маленькому фото, зробленому під час прес-конференції (як і раніше, на Фукаері був той самий літній светр), видніло своєрідне сяйво. Можливо, те саме, яке Комацу назвав «незвичною атмосферою».

Поскладавши вечірні газети, Тенґо пішов на кухню і, попиваючи з бляшанки пиво, взявся готувати просту вечерю. Твір, який він переробив, дістав одностайно премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, здобув визнання громадськості й має шанс стати бестселером. Така думка його збентежила. З одного боку, він щиро радів, що так вийшло, а з другого — занепокоївся. Хоча таким був їхній план, його настільки легке здійснення насторожувало своїми можливими наслідками.

Поки Тенґо готував їжу, помітив, що його апетит зовсім пропав. Ще недавно він почувався голодним, а зараз уже не хотів нічого їсти. Загорнувши не до кінця приготовані страви у плівку, поклав у холодильник, сів на стілець у кухні й, поглядаючи на календар на стіні, мовчки потягував пиво. Календар йому подарували в банку, а тому на ньому красувалися фотографії гори Фудзі в різні пори року. Тенґо ще ні разу не піднімався на неї. Як і на Токійську вежу. І на дах будь-якої висотної будівлі. Його здавна не притягувала висота. «Чому? — подумав він. — Може, тому, що я жив, постійно дивлячись під ноги».

Передбачення Комацу справдилося. Літературно-мистецький часопис з надрукованою «Повітряною личинкою» розійшовся за один день і зник із книгарень. Таке бувало рідко.

Видавництво випускало його, зазнаючи щомісяця збитків. Його завдання полягало в тому, щоб за допомогою премії знаходити нових молодих письменників. Сам часопис майже не розраховував на широкий збут і прибуток. А тому розпродаж цього випуску за один день став такою ж сенсацією, як снігопад на Окінаві. Щоправда, й цього разу часопис залишився збитковим.

Про це повідомив Комацу по телефону.

— Чудово! — сказав він. — Якщо часопис розійдеться, люди зацікавляться цим твором і захочуть його прочитати. А тим часом друкарня невідкладно взялася друкувати «Повітряну личинку» окремою книжкою. В першу чергу, як екстрене видання. Тому вже не матиме значення, отримала Фукаері премію Акутаґави чи ні. Найважливіше, що книжка негайно надійде в продаж. Я не сумніваюся, що вона стане бестселером. Ручаюсь. Тож краще подумай зараз про те, на що ти використаєш гроші.

На літературній сторінці суботніх вечірніх газет з'явилася стаття про «Повітряну личинку» під заголовком, що, мовляв, часопис, який надрукував цей твір, вмить розійшовся. Кілька літературних критиків поділилися своїми враженнями від нього. Загалом їхні оцінки виявилися позитивними. Вони відзначили силу літературного стилю, гостру чутливість і багатющу уяву, неймовірну для сімнадцятирічної дівчини. І вказували, що, можливо, цей твір свідчить про появу нового літературного стилю. А один рецензент звернув увагу на те, що «авторська уява знялася надто високо й начебто втратила точку дотику з реальністю». На думку Тенґо, це була єдина негативна оцінка. Але навіть цей рецензент зробив такий заспокійливий висновок: «Справді цікаво, які твори в майбутньому писатиме ця дівчина». У всякому разі, поки що становище складалося начебто непогано.