1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 63

Місяць довше за будь-кого зблизька спостерігав за земною кулею. Тож, напевне, бачив усі вчинки та явища, які мали на ній місце. Але він мовчить і нічого не розповідає. Лише холоднокровно й вірно зберігає важке минуле. На ньому нема ні повітря, ні вітру. Порожнеча виявляється зручною для такого безперешкодного переховування. Ніхто не здатний розкрити його душу. Аомаме піднесла йому назустріч склянку.

— Останнім часом ти з ким-небудь спав? — запитала вона.

Місяць не відповів.

— Товаришів маєш?

Місяць не відповів.

— Ти іноді не втомлюєшся від такого спокійного життя?

Місяць не відповів.

Як завжди, перед будинком її зустрів Тамару.

— Бачив Місяця. Учора ввечері, — сказав він передусім.

— Так?

— Зацікавився ним після того, як ви спитали про нього. По довгій перерві він здався мені гарним. Може навіяти спокійний настрій.

— Дивилися з коханою людиною?

— Так, — відповів Тамару. І торкнувся пальцем носа. — А хіба з Місяцем щось сталося?

— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Просто останнім часом я чомусь ним перейнялася.

— Без причини?

— Так, без особливої причини, — відповіла Аомаме.

Тамару мовчки кивнув. Здавалось, робив якісь припущення. Він не довіряв речам, яким бракувало причини. Однак цього разу більше не допитувався, а, як завжди, повів Аомаме за собою до солярію. Господиня, в тренувальному джинсовому костюмі, сиділа у спеціальному, для читання, кріслі й, слухаючи улюблену інструментальну п'єсу «Lacrimae»[36] Джона Дауленда,[37] читала книжку. Аомаме кілька разів її чула й запам'ятала.

— Вибачте за вчорашній клопіт, — сказала господиня. — було б краще, якби я раніше попросила зустрічі, але тільки зараз знайшовся вільний час.

— Про мене не турбуйтеся, будь ласка, — відповіла Аомаме.

Тамару приніс на таці чайник з квітковим чаєм і налив його у дві вишукані чашки. Коли за ним зачинилися двері, господиня й Аомаме слухали музику Дауленда й, поглядаючи на буйно розпущені квіти азалії, спокійно пили принесений чай. «Щоразу, опинившись тут, ніби потрапляю в інший світ, — подумала Аомаме. — Повітря набирає ваги, а час пливе по-особливому».

— Як слухаю цю музику, то іноді мене глибоко вражає така річ, як час, — ніби прочитавши думки Аомаме, промовила господиня. — Чотириста років тому, як ми тепер, люди слухали ту саму музику. Хіба це не дивно?

— Та як вам сказати… — відповіла Аомаме. — Але ж, до речі, чотириста років тому, як ми, вони дивилися на той самий Місяць.

Ніби трохи здивувавшись, господиня глянула на Аомаме. І потім кивнула.

— Так, правду кажете. Та якщо подумати, то, можливо, в тому, що ми слухаємо ту саму музику через чотири століття, насправді нема нічого дивного.

— І, можливо, треба сказати, що бачимо майже той самий Місяць, — сказала Аомаме. Й глянула на господиню. Однак, здається, ці слова її не зацікавили.

— На цьому компакт-диску записано музику, виконану на стародавніх інструментах, — сказала господиня. — З використанням таких, як тоді, інструментів і тогочасних нот. Іншими словами, звучання музики в основному таке саме, як і колись. Як і Місяць.

— Тільки речі залишаються незмінними. А от людська чутливість, мабуть, відрізняється тепер від колишньої. Тодішня ніч, напевне, була набагато глибшою, темнішою, а Місяць сяяв набагато яскравіше. І, безперечно, люди не мали тоді ні грамплатівок, ні касет, ні компакт-дисків. А тому не мали змоги щодня, будь-коли, як заманеться, в такій нормальній формі слухати музику. Вона завжди була особливою, — сказала Аомаме.

— Правду кажете, — погодилася господиня. — Ми живемо в такому зручному світі, а тому наша чутливість, напевне, ослабла. Місяць на небі залишився тим самим, але, можливо, ми бачимо щось інше. Напевне, чотири століття тому ми мали багатшу, ближчу до природи душу.

— Однак той світ був жорстоким. Більша половина дітей через хронічні епідемії й недоїдання вмирали, не досягнувши зрілого віку. Люди гинули, як мухи, від поліомієліту, туберкульозу, натуральної віспи й кору. Серед простого народу траплялося небагато людей, яким сповнилося понад сорок років. Жінки народжували багато дітей, але після тридцяти років ставали беззубими й схожими на немічних бабусь. Щоб вижити, люди часто вдавалися до насильства, дітей змалку змушували тяжко — так, що в них кістки деформувалися — працювати, а дівчата-підлітки часто ставали повіями. Продавали своє тіло також хлопці-підлітки. Більшість людей жила, ледве зводячи кінці з кінцями, далеко від світу душевного багатства й чутливості. Вулиці міст кишіли каліками, жебраками й злочинцями. І, мабуть, тільки невелика частка людей могла зворушено споглядати Місяць, захоплюватися п'єсами Шекспіра й слухати чарівну музику Дауленда.

Господиня всміхнулася.

— Ви — дуже цікава людина.

— Я — звичайнісінька людина. Тільки люблю читати книжки. Здебільшого історичні.

— І мені подобаються історичні книжки. Вони свідчать, що в основному ми тепер такі самі, як і колись. Змінився одяг і спосіб життя, але наші думки і вчинки залишилися майже незмінними. Зрештою, людина — це лише переносник генів, дорога, якою вони мандрують. Вони переїжджають на нас, як на конях, з одного покоління до іншого. Гени не думають про те, що таке добро, а що зло. Вони не знають, станемо ми щасливими чи нещасними. Бо ми для них лише засіб. Вони думають тільки про те, що найкорисніше для них.

— А проте нам доводиться думати над тим, що таке добро, а що зло. Правда?

Господиня кивнула.

— Маєте рацію. Людині доводиться про це думати. Однак основою нашого життя керують гени. І, природно, через це виникають суперечності, — сказала вона, всміхнувшись.

На цьому розмова про історію скінчилася. Жінки допили квітковий чай і перейшли до вправ з бойового мистецтва.

Того ж дня в «Садибі плакучих верб» відбулася проста вечеря.

— Ви не проти того, якщо приготуємо просту вечерю? — спитала господиня.

— Звичайно, не проти, — відповіла Аомаме.

Страви підвіз на ручному візку Тамару. Готував їх, напевне, професійний кухар; а Тамару подавав й обслуговував господиню з гостею. Він вийняв з відерця, наповненого шматками льоду, пляшку білого вина й звичним рухом рук налив у склянки. Воно було пахуче й смачне. На стіл подав варену білу спаржу, салат «Nicoise» та яєчню з крабовим м'ясом. А також рогалики й масло. Все свіже й смачне. Достатню кількість. Господиня завжди їла небагато. Вишукано орудуючи ножем і виделкою, вона потрошки, як пташка, підносила шматочки їжі до рота. Увесь той час Тамару чекав у найдальшому кутку солярію. Аомаме завжди мимоволі дивувалася, як такий огрядний чоловік тривалий час може залишатися непомітним.

Під час вечері жінки лише інколи перекидалися словами, їхня увага зосереджувалася на їжі. У повітрі лилася тиха музика. Концерт для віолончелі Гайдна — також один з улюблених творів господині.

Прибравши тарілки, Тамару приніс кавник. Коли, наливши кави в чашки, хотів піти, господиня підняла до нього палець.

— На цьому все. Дякую, — сказала вона.

Тамару легко вклонився. І, як завжди, безшумно вийшов, тихо зачинивши двері. Поки жінки пили каву, компакт-диск скінчився і в кімнаті знову запала тиша.

— Між нами панує взаємна довіра, згода? — дивлячись Аомаме прямо в очі, сказала господиня.

Аомаме коротко, але беззастережно погодилася.

— Маємо спільну важливу таємницю, — вела вона далі. — Так би мовити, віддаємося одна одній під опіку.

Аомаме мовчки кивнула.

Свою таємницю Аомаме вперше відкрила господині в тій самій кімнаті. Вона добре пам'ятає, як це сталося. Вона мусила звірити комусь коли-небудь свій душевний тягар, що вже досягав крайньої межі. Жити з ним наодинці більше не могла. Тож коли господиня взялася її розпитувати, Аомаме рішуче відчинила двері до таємниці, яку довго тримала під замком.