1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 50

Однак дуже швидко після одруження вони втратили нагоду зустрічатися. Часто обмінювалися листами, розмовляли по телефону. Але Тамакі, здається, не могла знайти часу для побачення з подругою. Виправдовувалася тим, що зайнята різними домашніми справами. Мовляв, бути повною домогосподаркою — просто жах. Та в її словах відчувалося, що, видно, чоловік не хоче, щоб вона зустрічалася з кимось поза домом. Крім того, Тамакі мешкала в одній з чоловіковими батьками садибі, а тому, напевне, не могла виходити з дому, а Аомаме туди не запрошували.

«Подружнє життя складається добре», — при кожній нагоді казала Тамакі. Мовляв, чоловік лагідний, його батьки люб'язні. Що таке бідність, вона не знає. Іноді наприкінці тижня вони з чоловіком їздять до Еносіми й катаються на яхті. За юриспруденцією вона не сумує. Бо іспитову гарячку годі було витримати. «Мабуть, таке просте життя, врешті-решт, найбільше мені підходить, — розповідала вона далі. — А тим часом, може, й дитина народиться, і тоді я стану занудливою мамочкою. А ти ще не знайшла собі пари?» В її голосі завжди вчувалася радість і не було причин сумніватися в правдивості її слів. «От і добре!» — казала Аомаме. «Справді добре», — думала вона. Бо краще, якщо зловісне передчуття не справдилося. «Напевне, Тамакі знайшла душевну рівновагу», — припускала вона. Або намагалася так думати.

Оскільки іншої справжньої подруги Аомаме не мала, то коли спілкування з Тамакі порідшало, дні її життя мимоволі стали беззмістовними. Віддаватися софтболові так, як раніше, вона не могла. Здавалось, цікавість до змагань минула через те, що Тамакі віддалилася від неї. У свої двадцять п'ять років Аомаме все залишалася незайманою. Коли втрачала спокій, то іноді сама вгамовувала свою жагу. Але таке життя не вважала похмурим. Глибокі особисті стосунки з кимось оберталися для неї болем. Краще вже жити самотньою.

Тамакі вкоротила собі віку вітряного дня пізньої осені, за три дні до двадцять шостого року народження. Повісилася у власному домі. Це відкрив наступного вечора чоловік, повернувшись з відрядження.

— У сім'ї не було ніяких проблем, вона ні на що не скаржилася. Причина самогубства абсолютно незрозуміла, — сказав у поліції чоловік. Те ж саме повторили його батьки.

Та це була неправда. Безперервне садистське чоловікове насильство завдавало Тамакі численних фізичних і душевних ран. Його вчинки межували із збоченням. І його батьки загалом про це знали. Та й поліція, провівши судово-медичну експертизу, уявляла собі справжній стан речей, але нічого не розголосила. Хоча викликали чоловіка на допит, причиною її смерті визнали самогубство, вчинене в той час, коли він перебував у відрядженні на Хоккайдо. До кримінальної відповідальності його не притягли. Про всі ці обставини пізніше нишком розповів Аомаме молодший брат Тамакі.

За його словами, насильство мало місце на самому початку, але з плином часу ставало щораз брутальнішим і жорстокішим. Однак Тамакі не могла втекти від нього, як від кошмарного сну. Про це своїй подрузі не обмовилася жодним словом. Бо наперед знала її відповідь — мовляв, треба негайно покинути цей дім. Та це було неможливо.

Перед самим самогубством Тамакі послала Аомаме довгого листа, у якому написала, що від самого початку помилилася, а Аомаме від самого початку казала правильно. Лист закінчувався такими словами:

Читаючи цього листа, Аомаме відчула, як погіршився її настрій. Вона вся безперервно тремтіла. Не раз дзвонила по телефону в дім Тамакі, але ніхто не брав слухавки. Лише підключався автовідповідач. Сівши на електричку, вона добралася до її дому, що містився в Окусаві району Сетаґая. До великої садиби, огородженої високим парканом. Подзвонила через домофон на воротах, але ніхто не відповів. Тільки пес у дворі загавкав. Нічого іншого не залишалось, як змиритись і повернутися додому. Звичайно, Аомаме тоді не знала, що в той час Тамакі вже не було на цьому світі. Вона висіла самотньо на мотузці, прив'язаній до поруччя сходів. У німотному домі лунав тільки дзвінок телефону й домофону.

Коли Аомаме дізналася про смерть Тамакі, то майже не здивувалася. Напевне, в думках цього сподівалася. Не відчувала й смутку. Загалом відповіла на повідомлення по-діловому й, поклавши слухавку, сіла на стілець і після того тривалий час відчувала, ніби з неї витікають усі життєві соки. Довго не могла встати. Зателефонувала на роботу й, пославшись на хворобу, взяла на кілька днів відпустку й безвилазно просиділа дома. Не їла, не спала й майже не пила навіть води. На похорон не пішла. Мала таке враження, ніби щось у ній, клацнувши, змінилося. «Саме тоді я перестала бути такою, якою була досі», — гостро відчула вона.

Аомаме тоді вирішила, що того чоловіка треба покарати. Будь-яким способом дати відчути, що таке кінець світу. Якщо цього не зробити, то він, напевне, повторить те саме з кимось іншим.

Вона довго й ретельно виробляла свій план. Вона знала, як можна довести до смерті людину, якщо вколоти гострою голкою певне місце ззаду на шиї. Звісно, таке вміла робити тільки вона. Для цього потрібно було відточити відчуття так, щоб за мить віднайти таке делікатне місце й роздобути відповідний інструмент для дії. Такий інструмент знайшовся — вона не пошкодувала часу, щоб виготовити спеціальну тонку мініатюрну плішню. Її кінець загострила. Як холодне слово безпощадності. Різними способами наполегливо тренувалася. І коли зрозуміла, що цього досить, перейшла до здійснення свого плану. Без вагань, спокійно й точно, спустила на того чоловіка царство небесне. Після того навіть молитву проказала. Її слова лилися з рота майже машинально.

Небесний отче, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Після того вона стала періодично шалено прагнути чоловічого тіла.

Розділ 14

(про Тенґо)

Речі, яких майже ніхто з читачів досі не бачив

Комацу й Тенґо, як завжди, зустрілися в кав'ярні поблизу станції Сіндзюку. Там кава не була дешевою, але вони могли сісти поруч і вести розмову, не побоюючись, що їх хтось підслухає. Повітря в ній було порівняно чистим, а з динаміка лилася спокійна, тиха музика. Як і раніше, Комацу спізнився на двадцять хвилин. Як правило, Комацу не приходив на домовлений час, а Тенґо ніколи не запізнювався. На Комацу поверх синьої теніски був звичний твідовий піджак, у руках шкіряний портфель з документами.

— Вибач, що змусив тебе чекати, — сказав Комацу, але, здається, не почувався особливо винним. Був начебто у кращому настрої, ніж завжди, й на його губах бринів легкий усміх, схожий на місяць-молодик удосвіта.

Нічого не відповівши, Тенґо кивнув.

— Вибач, що я тебе квапив. Напевне, стомився? — сідаючи навпроти, сказав Комацу.

— Не хочу перебільшувати, але впродовж десяти днів я не знав, живу я чи помер, — відповів Тенґо.

— Але гарно все зробив. Успішно добув дозвіл від опікуна Фукаері й повністю переробив її оповідання. Молодчина! Для такого, як ти, відлюдника це справді велике досягнення. По-новому на все подивився, еге ж?

Тенґо пропустив похвалу повз вуха.

— Ви прочитали мій довгий звіт про обставини життя Фукаері?

— Авжеж, прочитав. Уважно. Так би мовити, досить складна історія. Зовсім як частина великого роману-епопеї. Та я не думав, що Ебісуно-сенсей — опікун Фукаері. Світ справді маленький. То сенсей про мене нічого не питав?