1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 35

З гуркотом відчинивши незамкнені вхідні двері, Фукаері зайшла всередину й подала знак Тенґо йти за нею. Ніхто не вийшов їм назустріч. У просторому тихому передпокої вони роззулись і пройшли начищеним до блиску холодним коридором до вітальні, з вікна якої відкривалася панорама гірської гряди. Видніла, відбиваючи сонячне проміння, і звивиста річка. Чудовий краєвид, але насолоджуватися ним Тенґо не мав настрою. Фукаері посадила його на великий диван, а сама, нічого не сказавши, вийшла. Диван відгонив старовиною. Та якою, Тенґо не здогадувався.

Вітальня мала страшенно непоказний вигляд. На низькому столі, зробленому з грубої дошки, не було нічого. Ні попільнички, ні скатертини. На стінах — жодної картини. Ні годинника, ні календаря. Не було і серванта. Ні журналів, ні книжок. Лише постелений на підлозі старий вицвілий килим невідомого візерунка й такий же старий великий, немов пліт, диван і три м'які стільці. Стояла також велика відкрита грубка, але без жодного сліду, що в ній останнім часом щось горіло. Хоча стояла середина квітня, в кімнаті панував холод. Здавалось, ще не вивітрилася холоднеча, що зібралася за зиму. Видно, вже минуло багато часу, відколи господар твердо вирішив нікого не приймати в цій кімнаті. Повернулася Фукаері й так само мовчки сіла поруч Тенґо.

Тривалий час ніхто з них не говорив. Фукаері занурилася у свій загадковий світ, а Тенґо, неквапливо й глибоко дихаючи, заспокоював нерви. Якби не поодинокий далекий пташиний крик, у кімнаті панувала б цілковита тиша. Прислухавшись, Тенґо відчув у ній кілька змістовних моментів. Не просто відсутність звуку. Здавалося, ніби сама мовчанка про щось говорила. Він мимоволі зиркнув на годинник. Підвів голову, кинув погляд на краєвид за вікном і знову перевів його на годинник. Час майже зупинився. У неділю він завжди посувався повільно.

Хвилин через десять раптово, без попередження, відчинилися двері й до вітальні квапливою ходою зайшов худий чоловік. Приблизно шістдесяти п'яти років, заввишки сто шістдесят сантиметрів. Завдяки добрій поставі він не мав убогого вигляду. Спина випрямлена так, ніби настромлена на залізну жердину, підборіддя відтягнене назад. Брови густі, на носі — окуляри з грубою чорною оправою, наче виготовлені для того, щоб лякати людей. Своїми рухами чоловік викликав в уяві точний механізм, у якому всі деталі щільно припасовані одна по одної. Нічого зайвого, все ефективно зчеплене. Підвівшись, Тенґо хотів привітатись, але чоловік швидким помахом руки звелів йому сидіти. Коли Тенґо, послухавшись його, знову сів, чоловік, ніби змагаючись, мерщій зайняв місце на стільці навпроти. Якийсь час він мовчки приглядався до обличчя гостя. Його погляд не був гострим, але проникав глибоко. Очі то звужувалися, то розширювалися. Як діафрагма об'єктива, яку підбирає фотограф.

На ньому був темно-зелений светр поверх білої сорочки і темно-сірі вовняні штани, які, здавалося, він одягав щодня впродовж десяти років. Добре припасовані до тіла, вони, однак, трохи зносилися. Мабуть, він не приділяв багато уваги одягові. А ще, можливо, поряд не було людей, вартих його уваги. Поріділе волосся ще сильніше підкреслювало продовгувату форму його голови. Щоки — худі, підборіддя — квадратне. І тільки маленькі, як у малої дитини, губи не пасували до його тіла. Подекуди на обличчі залишилися невиголені волоски. А може, то була лише гра світла. А воно, ллючись з гір крізь вікно, здавалося Тенґо не таким, до якого він звик.

— Вибачте, що змусив вас їхати в таку далечінь, — сказав чоловік. Його мова вирізнялася особливою зміною інтонації. Видно, часто виступав перед різною кількістю людей. І то, можливо, з логічною промовою. — Через деякі обставини я не міг звідси поїхати, а тому довелося вас запросити до себе.

Тенґо сказав, що це не важливо. І назвав себе. Попросив вибачити, що не має візитної картки.

— Мене звати Ебісуно, — сказав чоловік. — Я також не маю візитної картки.

— Ебісуно-сан, — повторив Тенґо.

— Усі називають мене сенсеєм. Навіть власна дочка так до мене звертається.

— Якими ієрогліфами записується ваше прізвище?

— Рідкісне прізвище. Нечасто трапляється. Ері, напиши, будь ласка, ієрогліфи.

Фукаері кивнула. Вирвала з блокнота аркуш паперу і кульковою ручкою повільно, з насолодою, написала два ієрогліфи, ніби викарбовувала цвяхом на цегляній стіні.

— Англійською воно перекладається як field of savages.[26] Колись я працював у галузі культурної антропології й здобув собі в ній певну репутацію, — сказав сенсей з подобою усмішки на устах. — Однак уже давно припинив наукову діяльність. Зайнявся цілком іншими справами. Живу собі, перемістившись у field of savages іншого роду.

Це справді було рідкісне прізвище, але Тенґо його пригадав. У другій половині 60-х років жив відомий вчений на прізвище Ебісуно. Написав кілька книжок, які в той час набули розголосу. Про їхній зміст Тенґо не міг докладно чогось сказати, тільки згадка про прізвище залишилася в пам'яті. Та скоро й про нього забув.

— Здається, я колись чув про вас, — намагаючись прозондувати господаря, сказав Тенґо.

— Можливо, — поглядаючи в далечінь, відповів, наче про когось іншого, кого тут нема. — В усякому разі, це було дуже давно.

Тенґо відчував, як, сидячи поряд, тихо дихає Фукаері. Спокійно й глибоко.

— Пан Тенґо Кавана, — сказав сенсей, ніби прочитуючи вивіску на дверях.

— Так, — відповів Тенґо.

— В університеті ви спеціалізувалися з математики, а тепер викладаєте її в підготовчій школі в Йойоґі, — сказав сенсей. — І водночас пишете художні твори. Так мені щойно розповіла Ері. Це правда?

— Правда, — відповів Тенґо.

— Ви не схожі ні на вчителя математики, ні на письменника.

Силувано всміхаючись, Тенґо сказав:

— Зовсім недавно ще хтось сказав мені те саме. Може, винна в цьому моя статура?

— Я сказав це не в поганому розумінні, — уточнив сенсей. І поправив на носі окуляри з чорною оправою. — Не бути схожим на когось — зовсім не погана річ. Бо, іншими словами, це означає, що ви ще не попали в певні рамки.

— Для мене велика честь почути таке про себе, але я ще не став письменником. Тільки пробую писати оповідання.

— Пробуєте?

— Коротко кажучи, роблю спроби й помилки.

— Зрозуміло, — сказав сенсей. І злегка потер обидві руки, ніби вперше помітивши, що в кімнаті прохолодно. — Наскільки я знаю, ви взялися так вдосконалити оповідання, яке написала Ері, щоб воно отримало премію молодого автора мистецько-літературного часопису. Збираєтесь її спопуляризувати як письменницю. Можна так розуміти?

Тенґо обережно добирав слова.

— В основному все так, як ви кажете. Такий план висунув редактор на прізвище Комацу. Та я не знаю, чи його вдасться здійснити. Чи він правильний з моральної точки зору. Моя участь у цьому ділі полягає в тому, щоб переробити текст «Повітряної личинки». Мені випала, так би мовити, технічна роль. За все інше відповідає згаданий уже Комацу.

Якийсь час сенсей зосереджено думав. Здавалось, ніби в тихій кімнаті чути, як працює його голова. Потім він сказав:

— Редактор Комацу придумав план, а ви допомагаєте з технічного боку.

— Саме так.

— Як колишній учений я, чесно кажучи, не дуже охочий до читання художньої літератури. А тому не обізнаний із звичаями літературного світу, але мені здається, що ваш план схожий на шахрайство. Чи, може, я помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся. Так само думаю і я, — відповів Тенґо.

Сенсей злегка насупився.

— Але ж ви, висловлюючи сумнів щодо цього плану з моральних міркувань, усе одно з охотою беретеся його здійснювати.

— Не скажу, що з охотою, але беруся. Це правда.

— Чому?

— Те саме запитання я ставив собі увесь минулий тиждень, — чесно зізнався Тенґо.

Сенсей і Фукаері чекали, що він скаже далі. І Тенґо сказав:

— І розум, і здоровий глузд, а також інстинкт закликали мене якомога швидше відмовитися від цього плану. Бо зроду я — обережна, розсудлива людина. Азартні ігри й пригоди мені не до душі. Взагалі-то я, видно, боязливий. Однак цього разу я чомусь не зміг відповісти «ні» на небезпечну пропозицію Комацу-сана. Причина лише одна — «Повітряна личинка» сильно мене привабила. Якби йшлося про інший твір, я без вагання відмовився б.