1Q84. Книга І - Мураками Харуки - Страница 16

— Ви хочете переписати оповідання, — спитала вона.

Тенґо подивився їй прямо в очі.

— Так мені здається.

Її темно-чорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували. Принаймні в нього складалося таке враження.

Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.

— Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою «Повітряну личинку», я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються карлики. Ти володієш надзвичайною силою уяви. Так би мовити, оригінальною і заразною.

Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.

— Карлики справді існують, — сказала вона тихо.

— Справді існують?

Зробивши паузу, дівчина відповіла:

— Так само, як ви та я.

— Як я і ти? — повторив Тенґо.

— Якщо захочете, то й ви побачите.

Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна. В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчата-підлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.

— Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення «Повітряної личинки».

— Якщо цього бажаєте.

— Бажаю, — коротко відповів Тенґо.

— Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, — сказала Фукаері.

— Зустрітися з однією людиною? — запитав він.

Дівчина кивнула.

— З якою людиною? — поцікавився Тенґо.

Фукаері пропустила повз вуха його запитання.

— Щоб з нею поговорити, — сказала вона.

— Якщо треба, то я не проти зустрічі, — відповів Тенґо.

— У неділю вранці ви нічим не зайняті, — без запитальної інтонації спитала дівчина.

— Не зайнятий, — відповів Тенґо. «Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали», — подумав він.

Скінчивши їду, Тенґо попрощався з Фукаері. У рожевий телефонний апарат ресторану кинув кілька десятиєнових монет і подзвонив Комацу на роботу. Він ще був там, але довго не брав слухавки. Тенґо увесь цей час чекав, приклавши слухавку до вуха.

— Ну то як? Усе гаразд? — спитав Комацу грубувато.

— У принципі Фукаері погодилася на те, щоб я переробив «Повітряну личинку». Принаймні так мені здалося.

— Та це ж здорово! — сказав Комацу. Його голос став веселішим: — Чудово! Правду кажучи, я трохи переживав. Як би це сказати… чи ти зі своїм характером впораєшся з такими переговорами.

— Ніяких особливих переговорів я не вів, — сказав Тенґо. — Не було потреби переконувати. Приблизно пояснив, про що йдеться, і далі вона сама, здається, вирішила.

— Байдуже! Якщо є результат, то мені нема до чого прискіпатися. Значить, план можна здійснювати.

— Тільки перед цим мені треба зустрітися з однією людиною.

— Якою?

— Не знаю. В усякому разі, вона хоче, щоб я побачився з цією людиною і поговорив.

На кілька секунд Комацу замовк.

— Ну, то коли збираєшся його побачити?

— Найближчої неділі. Вона поведе мене до цього чоловіка.

— Не забувай про один важливий принцип, який стосується таємниці, — серйозним голосом нагадав Комацу. — Бажано, щоб її знало якомога менше людей. Наразі про наш план відомо лише трьом людям. Тобі, мені й Фукаері. Я не хотів би їхню кількість збільшувати. Розумієш?

— Теоретично, — відповів Тенґо.

Після того голос Комацу знову пом'якшав.

— Так чи інакше, Фукаері погодилася на те, щоб ти приклав свою руку до її рукопису. Що не кажи, це найважливіше. Далі якось воно буде.

Тенґо переклав слухавку в ліву руку і вказівним пальцем правої поволі натиснув скроню.

— Послухайте, Комацу-сан! Мене дуже непокоїть, не знаю, що саме, але мені здається, що зараз я втягуюся в якусь незвичну справу. На зустрічі з Фукаері нічого особливого не відчував, а от коли з нею попрощався і залишився сам-один, то таке відчуття поступово набрало сили. Не знаю, чи це можна назвати передчуттям, але, в усякому разі, тут є щось дивне. Щось незвичайне. Я відчуваю це не головою, а всім тілом.

— Таке відчуття з'явилося в тебе після зустрічі з Фукаері?

— Та начебто. Здається, Фукаері — це щось справжнє. Звісно, так лише підказує мені інтуїція.

— Тобто, що вона — справжній талант?

— Про талант я не можу сказати. Бо тільки щойно з нею зустрівся, — сказав Тенґо. — Та мені здається, що вона бачить те, чого ми не бачимо. Можливо, в ній є щось особливе. І це привертає до себе увагу.

— З головою в неї все гаразд?

— Вона ексцентрична, але, гадаю, з головою у неї все в нормі. Мова загалом логічна, — сказав Тенґо і зробив паузу. — Тільки щось у ній інтригує.

— В усякому разі, вона тобою зацікавилася, — підсумував Комацу.

Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив.

— Так багато я не знаю.

— Вона зустрілася з тобою й зрозуміла, що ти здатний переробити «Повітряну личинку». Словом, ти їй сподобався. Тенґо-кун, це справді великий успіх. Що буде далі, я сам не знаю. Звісно, ризик є. Але ж ризик — це своєрідна приправа до життя. Негайно берися до вдосконалення «Повітряної личинки». Часу обмаль. Перероблений рукопис треба якнайшвидше повернути на купу конкурсних творів. Замінити оригінал. За десять днів упораєшся?

Тенґо зітхнув.

— Важкувато.

— Не треба доводити до остаточного варіанта. На наступному етапі ще буде час трішки підправити. А поки що зроби, що можеш.

Тенґо прикинув у голові обсяг роботи.

— Якщо так, то, можливо, десяти днів вистачить. Та все одно доведеться попітніти.

— Попрацюй, — сказав Комацу радісно. — Подивися на світ її очима. Ти — посередник, що пов'язує її світ з реальним світом. Тенґо-кун, ти зможеш. Мені…

На цьому розмова урвалася — вичерпалися десятиєнові монети.

Розділ 5

(про Аомаме)

Робота, що вимагає професійної майстерності й тренування

Виконавши завдання, Аомаме трохи походила, а тоді поїхала на таксі до готелю в Акасаці. Перед тим як повернутися додому й лягти спати, відчула потребу заспокоїти збуджені нерви алкоголем. У всякому разі, вона щойно зуміла відправити туди одного чоловіка. Хоча такий негідник і вартий цього, але все-таки був сякою-такою людиною. У її руках усе ще залишалося відчуття того, як життя покидало його. Він востаннє дихнув, і його душа відділилася від тіла. Аомаме не один раз відвідувала бар цього готелю на верхньому поверсі високої будівлі, з гарним видом на Токіо, із зручним шинквасом.

У бар вона зайшла відразу по сьомій. Молодий дует — піаніст і гітарист — виконували мелодію пісні «Sweet Lorraine» непогано, хоча копіювали старий грамофонний запис Нета Кінґа Коула. Як завжди, вона сіла за шинквас, замовила тонік з джином і тарілочку фісташок. У барі було ще мало відвідувачів. Молода парочка, що, поглядаючи на вечірній краєвид, попивала коктейль, чотири чоловіки у строгих костюмах, які, видно, проводили ділові переговори, та іноземне подружжя з келихами «Martini» в руках. Аомаме довго потягувала тонік з джином. Швидко сп'яніти не хотіла. Попереду ще довгий вечір.

Вона добула із сумки через плече книжку і взялася її читати. Книжка була про Маньчжурську залізницю 30-х років. Маньчжурська залізниця (точніше, акціонерне товариство «Південно-Маньчжурська залізниця») народилася наступного року після закінчення японсько-російської війни внаслідок отримання залізничної лінії та права на її користування від Росії і швидко розширювала масштаби своєї діяльності. Ставши авангардом нападу Великої японської імперії на Китай, 1945 року була ліквідована радянськими військами. До початку німецько-радянської війни вона, в поєднанні з транссибірською залізницею, давала змогу за тринадцять діб діставатися від Сімоносекі до Парижа.