Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 52

Юмійосі міцно стискала мою руку.

— Світла не видно, — сказав я. Зовсім не своїм голосом — так страшно пересохло горло. — Із тих дверей видніло колись світло.

— Так само я його там бачила.

На повороті я зупинивсь і задумався. Невже щось сталось із Чоловіком-Вівцею? Чи, може, він спить? Е ні, такого не буває. При ньому завжди горить світло. Як маяк. Це його робота. Навіть засинаючи, світла він не гасить. Не має права… Мене охопило неприємне передчуття.

— Слухайте, повернімося назад, — сказала Юмійосі. — Надто темно. Повернімося й почекаймо наступної нагоди. Так буде краще. Не треба випробовувати долі.

Її застереження здавалося логічним. Тут справді було надто темно. І от-от могло статися щось неприємне. А проте я не повертався назад.

— Е ні, я хвилююся. Хочу піти вперед й перевірити, чи чогось не сталося. Можливо, я йому потрібний. А тому він знову підключив нас до цього світу. — І я знову запалив ліхтарик. Тонкий жовтий промінь вмить прорізав темряву. — Ходімо. Тримаймося за руки. Ти мені потрібна, а я — тобі. Турбуватися нема чого. Ми залишаємося. Більше нікуди не підемо. Та обов’язково сюди повернемося. Не бійся, все буде добре…

Поволі, крок за кроком, ми пішли вперед. У темряві плив легкий запах її шампуню, що солодко заколисував мої напружені нерви. Я тримав її долоню — маленьку, теплу, тверду. Ми почувалися в темряві пов’язаними одне з одним.

Кімната Чоловіка-Вівці знайшлася відразу. Бо тільки в ній двері були прочинені, а крізь їхню щілину просочувалося холодне затхле повітря. Я легко постукав. Як і того разу, цей стукіт прокотився коридором неприродно дзвінкою луною. Так, ніби у велетенському вусі хтось ударив по велетенському підсилювальному органі. Я постукав тричі й почекав. Минуло секунд двадцять-тридцять. Ніякої відповіді. Що сталось із Чоловіком-Вівцею? Може, помер? Правду кажучи, й минулого разу він мав страшно втомлений і постарілий вигляд. Тож не було б дивно, якби помер. Він жив дуже довго. Та роки давалися взнаки. І він колись мав умерти. Від такої думки я раптом занепокоївся. Якщо його не стало, то хто ж мене пов’язуватиме із цим світом? Хто мене тепер підключатиме?

Я відчинив двері, потягнув за собою Юмійосі й, зайшовши всередину, освітив ліхтариком підлогу. В кімнаті я застав у такому самому стані, як і минулого разу, купи старих книжок на підлозі, маленький стіл, на ньому тарілка замість свічника, а в ній недогарок завдовжки сантиметрів п’ять. Я добув із кишені запальничку, запалив свічку й загасив ліхтарик.

Чоловіка-Вівці ніде в кімнаті не було.

«Куди він дівся?» — думав я.

— А все-таки хто тут був? — спитала Юмійосі.

— Чоловік-Вівця, — відповів я. — Той, хто всім світом управляє. Тут — головний вузол, де він з’єднує мене з усім на світі. Своєрідний комутатор. В овечій шкурі, він живе тут із прадавніх часів. Це його житло. Він тут ховається.

— Від чого?

— Від чого ховається? Від війни, від цивілізації, від закону, від системи… Від усього, що йому чуже.

— Та він зник?

Я кивнув. І на стіні загойдалася велика тінь.

— Так, зник. Але чому? Хоча й не мав би зникати.

Мені здавалося, ніби я стою на краю Землі — як це уявляли собі стародавні люди. На краю, з якого все котилося водоспадом на саме дно пекла. Ми вдвох стоїмо над прірвою. Перед нами нічого нема. Тільки чорне ніщо. Холод у кімнаті, здавалося, проймав до самих кісток. І тільки долоні ледь-ледь нас зігрівали.

— Можливо, він уже помер, — сказав я.

— Не треба думати про погане в темряві, — сказала Юмійосі. — Думайте про щось світліше. Може, він вийшов щось купити? Може, в нього запас свічок вичерпався?

— А може, він пішов забрати назад сплачені податки з доходу? — сказав я. І ліхтариком освітив її обличчя. Вона ледь-ледь усміхалась. Я загасив ліхтарик і в тьмяному мерехтінні свічки пригорнув її до себе. — Слухай, у вихідні поїдемо вдвох куди-небудь за місто, га?

— Ну звичайно, — погодилася вона.

— Я переправлю сюди свою «Субару». Вона вживана, старого випуску, але добра автомашина. Я одного разу їздив на «Мазераті», але, чесно кажучи, «Субару» набагато краща.

— Звичайно.

— Вона в мене з кондиціонером і зі стереомагнітофоном.

— Нічого більше й не треба.

— Не треба, — підтвердив я. — Ми на ній поїдемо куди заманеться. Я хочу проїхатися з тобою по різних містах.

— Гарна думка.

Обнявшись, ми трохи постояли. Потім відпустили одне одного, і я знову засвітив ліхтарик. Вона нагнулась і підняла з підлоги тонку книжку. Брошуру під назвою «Дослідження з питань поліпшення породи йоркширських овець». Обкладинка поруділа, вкрилася шаром пилу, схожим на молочну плівку.

— Тут усі книжки про овець, — пояснив я. — В одній частині старого готелю «Дельфін» містився архів про вівчарство. Батько управителя займався дослідженням овець. Уся його бібліотека зібрана тут. Як спадщина вона перебуває в розпорядженні Чоловіка-Вівці. Та ці книжки вже нікому не потрібні. Тепер уже ніхто їх не читає. Та все одно Чоловік-Вівця їх оберігає. Мабуть, для цього місця вони багато важать.

Юмійосі взяла в мене ліхтарик, розгорнула книжку й, зіпершись об стіну, почала її читати. Стежачи за власного тінню на стіні, я мимоволі думав про Чоловіка-Вівцю. Куди він дівся? І саме тоді мене охопило неприємне передчуття. Серце підкотилося до самого горла. Щось тут не так. От-от станеться щось жахливе. Що саме? Я зосередився на цьому невідомому «щось». Та раптом похопився. «Що ти робиш? Так не можна!» — подумав я. Ми непомітно відпустили руку одне одного. Не можна цього робити. Ні в якому разі. За одну мить мене піт пройняв. Я поспішив простягти руку й схопити Юмійосі за зап’ястя. Та було вже запізно. Саме тоді, коли я простяг руку, Юмійосі поглинула стіна. Так само, як Кікі в тій кімнаті смерті. Її тіло ніби потонуло в сипучому піску. Разом із ліхтариком.

— Юмійосі! — скрикнув я.

Ніхто не відповів. Тиша й холод, злившись воєдино, запанували в кімнаті. Відчувалося, ніби темрява погустішала.

— Юмійосі! — закричав я ще раз.

— Гей, це просто! — пролунав із-за стіни здушений голос Юмійосі. — Справді просто! Як пройдете через стіну — опинитеся по цей бік…

— Це не так! — загорлав я. — Це тільки здається просто! Та як туди підеш — назад не вернешся. Ти цього не розумієш… Там — усе по-іншому, все нереально. Там — інший світ. Не такий, як цей!

Вона нічого не відповіла. Кімнату знову заповнило мовчання. Воно душило мене так, ніби я перебував на морському дні. Юмійосі зникла. Хоч би куди я простягав руку — до неї не дістану. Між нами — стіна… «Який жах! — подумав я, охоплений безсиллям. — Який жах!» Юмійосі та я мусимо бути по цей бік! Заради цього я досі доклав стільки зусиль! Протанцював стільки заплутаних танців, аби дістатися сюди…

Але для роздумів не лишилося часу. Зволікати не годилось. Услід за Юмійосі я рушив до стіни. Не було іншої ради. Адже я любив її. І як у випадку з Кікі, пройшов крізь стіну. Все повторилося так само. Смуга непрозорого повітря. Відчуття чогось твердого й шерехатого на дотик. Холодного, як вода. Час гойднувся, простір викрививсь, а сила тяжіння раптово змінилася. Здавалося, ніби пам’ять про далеку давнину сплила із глибин часу, немов пара. Це — мої гени. Я відчув у собі різкий сплеск еволюції. І подолав пов’язану із цим свою велетенську молекулу ДНК. Земна куля розширилася — й, охоловши, стиснулася до малих розмірів. У печеру прокралася вівця. Море стало велетенською думкою, а на його поверхню безшумно падав дощ. Безлиці люди стояли на березі і вдивлялися в морську далечінь. Було видно, як нескінченний час, перетворившись на клубок ниток, поплив по небу. Небуття ковтало людей і само зникало в пащі ще більшого ніщо. Людські тіла розкладалися, з’являлися кістки, що оберталися на порох, рознесений вітром. «Остаточна й безповоротна смерть», — казав хтось. «Ку-ку» — казав іще хтось. Моє тіло розпадалося на частини, розліталось — і потім знову набрало первісного вигляду.