Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 49

О дев’ятій я знову їй подзвонив. Цього разу вона взяла трубку після першого гудка. Якусь мить я не міг повірити своїм вухам. Здавалося, ніби за одним сильним ударом обірвалася линва, яка прив’язувала мене до цього світу. Я знесилів, до горла підкотився твердий згусток повітря. Юмійосі знайшлася!

— Я щойно повернулася з поїздки, — сказала вона дуже холодним тоном. — Узяла відпустку і з’їздила до Токіо. До родичів. Звідти двічі вам на квартиру дзвонила. Та ніхто не відповідав.

— А я тут, у Саппоро, тобі безперестанку дзвоню…

— Виходить, розминулися? — сказала вона.

— Розминулися, — погодився я і, стискуючи в руці трубку, витріщився на онімілий екран. Не знаходив потрібних слів. Що б його сказати?…

— Гей, що сталося?.. Алло! — озивалася вона.

— Зі мною все в порядку.

— У вас голос наче змінився.

— Від хвилювання, — пояснив я. — Поки з тобою не зустрінуся — нормально не заговорю. Таке тривале хвилювання телефонною розмовою не зніметься.

— Я гадаю, ми могли б зустрітися завтра ввечері, — сказала вона, коротко подумавши. «Напевне, поправляла окуляри на носі», — подумав.

Притуливши трубку до вуха, я сів на підлогу і сперся об стіну.

— Слухай, завтра — надто пізно. Я хочу побачити тебе сьогодні, зараз же!

В її відповіді почулося заперечення. Не дуже різке, але все-таки заперечення.

— Зараз я дуже втомлена. Просто з ніг падаю. Я ж вам сказала, що тільки-но повернулася додому. А тому зараз не вдасться. Мені завтра вранці треба на роботу, і зараз я хочу спати. Зустрінемося завтра після роботи. Добре? Чи, може, вас завтра вже тут не буде?

— Та ні. Я тут іще довго побуду. Я добре розумію, що ти втомилась. Але, чесно кажучи, страшно побоююсь. А що, як ти завтра зникнеш?

— Зникну?

— Зникнеш із цього світу. Перестанеш існувати.

Юмійосі розсміялася.

— Я так просто не зникаю. Будьте спокійні.

— Слухай, я не про це. Ти мене не розумієш. Ми живемо в постійному русі. І поки ми рухаємося, все навколо нас зникає. І з цим нічого не вдієш. Щось залишається тільки в нашій свідомості. Але з реального світу воно зникає. Ось чого я побоююся. Чуєш, Юмійосі, ти мені потрібна. Дуже реально потрібна. Я ніколи ні в чому не відчував такої потреби. А тому хочу, щоб ти не зникла.

Вона задумалася над моїми словами.

— Яка ви дивна людина! — сказала вона. — Але я обіцяю, що не зникну. І завтра зустрінуся з вами. А тому почекайте до того часу.

— Зрозумів, — сказав я. І більше не наполягав на своєму. Не годилося. «Добре вже, що я переконався: вона не зникла», — пояснював я сам собі.

— На добраніч! — сказала вона. І поклала трубку.

Кілька хвилин я походжав по кімнаті. Потім піднявся на двадцять шостий поверх, зайшов у бар і замовив горілки із содовою. У той самий бар, де я вперше помітив Юкі. У барі було людно. Дві молоді жінки сиділи за шинквасом і щось пили. Обидві — в шикарному одязі. Видно, вміли модно одягатись. Одна з них — із красивими ногами. Я сидів за столом і, попиваючи горілку із содовою, поглядав на них без жодної прихованої думки. А потім на нічний краєвид за вікном. Я натиснув пальцем на скроню, хоча особливого болю не відчував. Після того обмацав пальцями череп. Так, це мій череп. Повільно пересвідчившись у цьому, я спробував уявити собі кістки дівчат за шинквасом. Їхні черепи, хребти, ребра, тази, руки, ноги й суглоби. У дівчини з дуже красивими ногами, напевне, дуже красивий скелет. Білосніжний, чистий і безпристрасний… Дівчина з красивими ногами зиркнула на мене. Мабуть, відчула на собі мій погляд. Мені хотілось їй пояснити, що я розглядав не її тіло, а тільки кістки. Та, звісно, цього не зробив. Випивши третю порцію горілки із содовою, я повернувся в номер і заснув. Напевне, тому що впевнився в існуванні Юмійосі, спав я тієї ночі як убитий.

Юмійосі прийшла до мене о третій ночі.

О третій ночі у двері подзвонили. Я засвітив лампу біля подушки, зиркнув на годинник. І, накинувши на плечі халат, без ніяких думок у голові — для цього не було часу — відчинив двері. На порозі стояла Юмійосі. У блакитному фірмовому жакеті. Як завжди, вона прослизнула в номер. Я зачинив за нею двері.

Вона стала посередині кімнати, перевела подих. Потім безшумно зняла жакет і повісила його на спинку стільця так, щоб не зім’явся. Як завжди.

— Ну, що? Не зникла? — спитала вона.

— Ні, не зникла… — невпевненим голосом відповів я. Я ще не розрізняв, де межа між сном і реальністю. Навіть не міг дивуватися.

— Так просто люди не зникають, — роз’яснила вона.

— Ти не знаєш. У цьому світі все може статися. Будь-що.

— Та все-таки я тут. Не зникла. Визнаєте?

Я озирнувся навколо, глибоко вдихнув і подивився їй у вічі. Переді мною була реальність.

— Визнаю, — визнав я. — Схоже, що ти не зникла. Але чому ти прийшла до мене о третій ночі?

— Не могла заснути, — відповіла вона. — Після нашої розмови заснула, але о першій ночі прокинулась. І більше сон мене не брав. Ваші слова мене стривожили. Ану ж я справді зникну? А тому вирішила взяти таксі й приїхати сюди.

— А ніхто не здивується, що ти приїхала на роботу о третій ночі?

— Не турбуйтеся, ніхто мене не помітив. У такий час усі сплять. Хоча кажуть, що в нас обслуговування цілодобове, о третій ночі ніякої роботи нема. По-справжньому не сплять тільки чергові на поверхах і за конторкою реєстрації. Ніхто з них і не помітить, якщо зайти всередину з підземної автостоянки через службові двері. А якщо хтось і впізнає, то все одно не здивується, бо працівників у нас багато і невідомо, хто — на зміні, а хто — вихідний. Навіть якщо впізнає, можна сказати, що прийшла поспати у кімнаті для відпочинку. Я й раніше так не раз робила.

— І раніше?

— Ага. Коли не спиться, я серед ночі крадькома сюди приходжу. І сама тут розгулюю. Завдяки цьому заспокоююсь. Скажете: дурість? А мені подобається. У готелі я відразу розслаблююся. Поки що мене ні разу на цьому не спіймали. Тож будьте спокійні. А якби й спіймали, я б якось викрутилася. Звісно, коли б дізналися, що я до вас заходила — була б неприємність. А так усе гаразд. Я побуду тут до ранку, а на початку робочого дня тихенько звідси вийду. Ви не проти?

— Звичайно, не проти. А коли робота починається?

— О восьмій, — відповіла вона. І глянула на свій годинник. — Залишилося ще п’ять годин.

Трохи нервово Юмійосі зняла годинник і з легким стуком поклала його на стіл. Потім присіла на диван, розгладила спідничку на колінах і подивилася на мене. Сидячи на краю ліжка, я відчував, що свідомість поволі повертається до мене.

— Так що? — сказала вона. — Я вам потрібна?

— Дуже сильно, — відповів я. — Я об’їхав чимало місць. По колу. І переконався, що ти мені потрібна.

— Сильно… — повторила вона. І знову поправила спідничку на колінах.

— Так, дуже сильно.

— А куди ж ви повернулися після того, як об’їхали по колу?

— У реальність, — відповів я. — Це забрало силу-силенну часу, але я врешті-решт повернувся в реальність. Я пробився через стільки дивних обставин. Стільки людей померло на моєму шляху. Стільки всього втрачено. Я зазнав такого розгублення, що й досі від нього не звільнився. Напевне, розгублення так і залишиться розгубленням. А проте я відчуваю, що таким чином пройшов по життєвому колу. Й опинився в реальності. Поки проходив по колу, страшенно втомився. Але сяк-так не переставав танцювати. Ні разу не збивався з ритму. А тому зміг сюди дістатися.

Юмійосі пильно дивилася на мене.

— Гадаю, зараз мені не вдасться пояснити все докладно, — вів я далі. — Але я хочу, щоб ти мені повірила. Ти мені потрібна, це для мене дуже важливо. Так само це важливо й для тебе.

— Ну, то що я маю робити? — спитала вона, не міняючись на обличчі. — Від зворушення з вами переспати? Мовляв, як чудово, що я так сильно вам потрібна!

— Та ні, зовсім не так! — заперечив я, намагаючись знайти відповідні слова. Але так і не знайшов. — Як би це сказати… Так наперед визначено. Я ні разу в цьому не сумнівався. Від самого початку знав, що з тобою пересплю. Але тоді не вдалося. Було недоречно. А тому я чекав, поки пройду по життєвому колу. І от я пройшов. Тепер уже доречно.