Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 43
— Та нічого. Можеш говорити, що тобі хочеться. А я послухаю. Бо сьогодні мені приємніше слухати, ніж говорити.
— Е ні, не тільки сьогодні. Ти завжди вислуховуєш мої скарги. А я твоїх — ніколи. Взагалі, на світі мало людей, здатних когось іншого слухати. Всім хочеться говорити. Хоча й нема чого. Я один із них.
Джазовий оркестр заграв «Hello, Dolly». Якийсь час ми прислухалися до музики.
— Піци більше не хочеш? — спитав мене Ґотанда. — Ще по половинці вдвох з’їмо, чи не так? Чортзна-чому я сьогодні страшно голодний.
— Замовляй. Я також іще не наївся.
Ґотанда підійшов до прилавка й замовив піцу з анчоусами. А коли вона підсмажилася, ми її мовчки ум’яли — кожен свою половину. Студентський гурт усе ще натужно горлав. Незабаром оркестр закінчив останню композицію. Зачохливши банджо, трубу й тромбон, музиканти пішли, й на сцені залишилося тільки піаніно.
Упоравшись із піцою, ми якийсь час мовчки дивилися на спорожнілу сцену. Музика скінчилась — і людські голоси залунали на диво твердо. З невиразною твердістю. М’які за своєю природою, вони здавалися твердими, але, наблизившись до мене, легко розбивались. Їхні хвилі розгойдували мою свідомість. Повільно накочувались, ударяли мені в голову — і відступали назад. І так раз за разом. Поки я прислухався до шуму цих хвиль, моя свідомість відлітала кудись далеко-далеко. Далекі хвилі билися об далеку свідомість.
— Навіщо ти вбив Кікі? — запитав я Ґотанду. Я не збирався його питати. Слова самі раптом зірвалися з язика.
Він глянув на мене так, наче вдивлявся у щось дуже далеке. Крізь ледь-ледь розтулені губи видніли його сніжно-білі зуби. Ґотанда не зводив із мене очей досить довго. Шум у моїй голові то наростав, то затихав. Так, ніби відчуття реальності то покидало мене, то поверталося назад. Я пам’ятаю його бездоганні пальці, акуратно зчеплені на столі. Коли відчуття реальності відступало, його пальці здавалися тонким витвором мистецтва.
Потім Ґотанда всміхнувся. Дуже спокійною усмішкою.
— Я… убив… Кікі?… — перепитав він повільно, слово за словом.
— Це — жарт, — сказав я, також усміхнувшись. — Я просто так спитав… Чомусь захотілося.
Ґотанда перевів погляд на стіл і на свої пальці.
— Та ні, це не жарт. А дуже важливе запитання. Його треба як слід обдумати. Чи вбив я Кікі? Це треба серйозно обміркувати…
Я подивився на нього. Його губи всміхались, а очі залишалися серйозними. Він не жартував.
— Навіщо тобі вбивати Кікі? — спитав я.
— Навіщо мені вбивати Кікі?.. Навіщо — не знаю. Чому я вбив її?
— Слухай, я тебе не розумію, — засміявшись, сказав я. — Так ти вбив Кікі чи ні?
— Над цим треба подумати. Убив я Кікі чи ні? — Ґотанда ковтнув пива, поставив склянку на стіл і підпер щоку долонею. — Я сам не впевнений. Звучить по-дурному, чи не так? Але це правда. Я не впевнений. Мені здається, ніби я задушив її. У своїй квартирі. Так здається. А чому? З якого це дива я залишався з нею наодинці? Адже я ніколи цього не хотів. Якась дурниця, ніяк не можу пригадати. Та все-таки ми були удвох із Кікі… Я відвіз її труп автомашиною і десь закопав. Десь у горах. Але я не певний, що так було насправді. Не можу сказати, що так сталося. Тільки здається, що сталося. А доказів нема. Я довго над цим думав. Та дарма, ні до чого не додумався. Найголовніше — як у порожнечу провалилось. Я намагаюся знайти конкретні докази. Скажімо, лопату. Якщо я закопав труп у землю, то, напевне, користувався лопатою. Якби її віднайшов — зрозумів би, що все це правда. Та, як на лихо, нічого не вдається згадати. Пам’ять розсипалася на окремі шматки… Лопату я купив у якійсь крамниці для садівників. Яму викопав, трупа поховав. А саму лопату десь викинув. Так мені здається. Однак усіх деталей не пригадую. Скажімо, в якій саме крамниці купив ту лопату й де саме її викинув. Ніяких доказів не залишилося. Найголовніше — де я труп закопав? Пам’ятаю, що в горах, і більше нічого. У голові — щось схоже на уривки якогось сну. Ще не встиг подумати, що спочатку відбувалось, як уже все змінилося. Все переплуталося. Повний безлад. У пам’яті начебто щось зберігається. Але чи справжня вона? Чи, може, я придумав щось пізніше, відповідно до ситуації? Щось зі мною негаразд… Відтоді, як розлучився із дружиною, все пішло шкереберть. Утомився я. Втрачаю надію. Будь-яку надію.
Я мовчав. Через якийсь час Ґотанда заговорив знову.
— Власне, що в цьому всьому реальність? А що — марення? Що правда? А що гра? От що я хотів зрозуміти. І поки з тобою зустрічався, думав, що от-от зрозумію. Відтоді, як уперше спитав мене про Кікі, я постійно сподівався, що ти допоможеш мені розвіяти цей безлад у моїй голові. Відчиниш вікно і впустиш свіже прохолодне повітря в моє життя… — Він знову зчепив пальці. І видивився на руки. — Та навіть якщо я й убив Кікі, то навіщо? Що мене спонукало до цього? Вона мені подобалася. Подобалося з нею спати. У хвилини розпачу вона та Мей були мені єдиною віддушиною. То навіщо було мені її вбивати?
— А Мей також ти вбив?
Ґотанда довго розглядав свої руки на столі. А потім захитав головою.
— Та ні, Мей я, здається, не вбивав. На щастя, у мене стовідсоткове алібі на ту ніч. Із вечора до пізньої ночі я займався на телестудії дубляжем, а після того разом із менеджером їздив на автомобілі до Міто. Тож я абсолютно чистий. Якби не це — якби ніхто не міг засвідчити, що я всю ніч перебував у студії, — я мучився б сумнівом, чи то не я вбив Мей. Однак я чомусь гостро відчуваю відповідальність за її смерть. Чому? Хоча маю надійне алібі, мені чомусь здається, ніби я сам задушив її своїми руками. Ніби вона вмерла з моєї вини.
Запала довга мовчанка. Увесь той час Ґотанда розглядав свої пальці.
— Ти просто втомився, — сказав я. — От і все. Нікого ти не вбивав. Кікі просто кудись зникла. Вона й тоді, коли жила зі мною, так само раптом пропала. Таке з нею сталося не вперше. У тебе просто комплекс вини. Коли щось не так, ти готовий за все докоряти тільки собі.
— Та ні. Якби тільки це. Все не так просто. Мабуть, я таки вбив Кікі. А Мей, здається, не вбивав. Одначе відповідальність за смерть Кікі лежить на мені. Я це відчуваю. На моїх руках ще залишилося відчуття того, як я її душив. Як яму копав для неї. Я вбив її. Цілком реально.
— Та навіщо було тобі її вбивати? Нема в цьому ніякого сенсу.
— Не знаю, — сказав він. — Може, це інстинкт саморуйнування. Таке я помічав за собою здавна. Своєрідний стрес, який часто настає, коли виникає прірва між мною справжнім і роллю, яку я виконую. Цю прірву я чітко бачу власними очима. Як розколину в землі під час землетрусу. Темну, глибоку — аж голова паморочиться. І коли до цього доходить, я несвідомо щось руйную. А як похоплююся, вже пізно щось виправляти. Із дитячих років таке часто зі мною бувало. Постійно щось трощив. Олівці ламав. Скло розбивав. Моделі з конструктора ногами топтав. Навіщо — не знаю. Звісно, на очах у людей я цього не робив. А лише наодинці. У початковій школі, пам’ятаю, штовхнув товариша у спину, і той звалився з обриву. Навіщо я це скоїв — не знаю. Похопився — товариш унизу лежить. На щастя, обрив виявився не дуже крутим, і товариш відбувся невеликою раною. Та й сам вважав, що я штовхнув його ненароком. Бо штовхалися ми часто. Та нікому й на гадку не спало, що я навмисне так учинив. Якби ж то! А сам я добре знав, що роблю. Власними руками скинув свого товариша з обриву. І таких учинків я можу налічити безліч. У середній школі поштові скриньки підпалював. Кидав туди запалену ганчірку. Позбавлена будь-якого сенсу підлота. Я це розумів, та все одно робив. Не міг стриматися. Мені здавалося, що такою беззмістовною, підлою поведінкою я нарешті зможу повернутися до самого себе. Мої вчинки несвідомі. Однак відчуття того, що я накоїв, залишаються в пам’яті. Міцно прилипають до моїх рук. Хоч як старайся — не відмиєш. До самої смерті. Страшне життя. Вже терпіти несила…
Я зітхнув. Ґотанда похитав головою.
— Та я не можу нічого перевірити, — провадив він далі. — Нема ніяких доказів, що я вбивця. І трупа нема. І лопати. І штани не заляпані землею. І на руках ніяких мозолів. Зрештою, копанням однієї могили мозолів не натреш. Де закопав — також не пригадую. Навіть якби пішов у поліцію та в усьому зізнався — хто мені повірив би? Нема трупа — нема вбивства. Спокутувати вину — і то нема перед ким. Кікі зникла. Тільки це мені відомо. Я не раз намагався тобі в усьому зізнатись, але не зумів. Побоювався, що, може, наша дружба розпадеться, якщо я все розповім. Знаєш, поки я з тобою зустрічався, почав розслаблятись. І врешті-решт перестав відчувати прірву в собі. Це для мене — дуже цінна річ. Я не хотів утрачати нашої дружби. А тому відкладав нашу розмову на потім. Думав: наступного разу, трохи пізніше… І от дотягнув до сьогодні. А насправді вже давно мав би зізнатися в усьому…
- Предыдущая
- 43/53
- Следующая