Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 40

Юкі виставила лікоть у вікно, лягла на нього підборіддям і, нахиливши голову, висунула половину обличчя назовні. У такій позі, зовсім не ворушачись, вона просиділа досить довго. Тільки її спина розмірено погойдувалась у такт диханню. Ледве помітно. Трошки вдихала — трошки видихала. Але все-таки дихала. Позираючи на неї збоку, я уявив собі, що від найменшого притиску зверху її лікоть і голова могли б відірватися. «Чого вона здається такою тендітною та безборонною?» — подумав я. Може, тому, що я вже дорослий, що навчився, хай навіть і не повністю, по-своєму виживати в цьому світі, а їй іще доведеться такого знання набути?

— Можна тобі чимось допомогти? — спитав я.

— Нічим, — тихо відповіла вона й, не підводячи голови, ковтнула слину. Причому неприродно голосно. — Відвезіть мене кудись у тихе, безлюдне місце… Тільки не дуже далеко звідси.

— До моря?

— Куди завгодно. Тільки не женіть швидко, добре? Бо я блюватиму, як мене захитає.

Я взяв її голову в долоні, як крихке яйце, перемістив на підголівник і наполовину причинив вікно. А тоді повільно, наскільки дозволяла дорожня обстановка, поїхав у напрямі узбережжя Куніфудзу. Коли, зупинивши автомобіль, я довів Юкі до берега, вона сказала, що хоче блювати. Так і зробила прямо на пісок під ногами. У шлунку нічого особливого не виявилося. Нічого, від чого треба було звільнятись. Якась рідина шоколадного кольору, шлунковий сік із піною. Нестерпно тяжке блювання — тіло корчиться, а нічого не виходить. Здається, ніби з організму щось видушують, а шлунок стискається до розмірів кулака. Я легенько погладив Юкі по спині. Як і перед тим, не переставало мрячити, але вона наче й цього не помічала. Я помацав пальцями м’язи на її спині, якраз навпроти шлунка. Вони немов закам’яніли. Юкі стояла рачки, зажмуривши очі, у своєму літньому бавовняному светрі, вилинялих джинсах та червоних баскетбольних кедах. Я підібрав її волосся догори, щоб не забруднилось, і повільно розтирав їй спину.

— Боляче! — вимовила Юкі. Її очі запливли сльозами.

— Знаю, — сказав я. — Добре розумію.

— Дивак! — і вона скривилася.

— Колись і я так блював. Було нестерпно. А тому я тебе розумію. Одначе скоро тобі полегшає. Ще трошки потерпиш — і все скінчиться.

Вона кивнула. І знову скривилась.

Через хвилин десять корчі відступили. Я витер їй губи носовичком і присипав блювотиння піском. Потім узяв її за лікоть, відвів до греблі, де можна було обпертися об стіну.

Ми досить довго сиділи там під дощем. Притулившись до бетону, прислухалися до шурхоту коліс автомашин на автотрасі західного узбережжя Сьонан і спостерігали, як дощ падає на море щораз рясніше. На березі стояло кілька рибалок. У сірих дощовиках із капюшоном, вони тримали у руках спінінги, немов якісь прапори, і вдивлялись у морську далечінь. Крім них, на березі не було ні душі. Юкі знесилено поклала свою голову мені на плече й мовчала. Якби хтось сторонній подивився на нас здалека, то подумав би, що то закохана парочка.

Заплющивши очі, Юкі тихенько дихала. Здавалося, ніби спала. Мокрий чубчик прилип до чола, нігті злегка здригались у такт диханню. Засмага місячної давності все ще ніби залишала про себе згадку, але під похмурим небом надавала обличчю не зовсім здорового вигляду. Я витер носовичком її мокре від дощу обличчя і сліди від сліз. Дощ і далі безшумно падав, застеляючи обрій. Із глухим гуркотом кілька разів над нашими головами пронеслися патрульні літаки Сил Самооборони, схожі на личинок бабки.

Згодом Юкі розплющила очі й, не прибираючи голови з мого плеча, скаламученими очима глянула на мене. А тоді добула з кишені джинсів пачку «Вірджинія Слімз» і чиркнула сірником. Сірник не спалахнув — видно, її пальці ослабли. Та я не звертав на неї уваги. Не казав: «Зараз краще не курити». Вона все-таки прикурила сигарету, а сірник викинула. Двічі затягнувшись, вона скривилась і так само пожбурила сигарету. Недокурок димів на бетоні доти, доки від дощу не погас.

— Шлунок іще болить? — спитав я.

— Трохи, — відповіла вона.

— Ну, то ще посидимо. Не холодно?

— Нормально. Мені приємно бути під дощем.

Як і раніше, рибалки вдивлялись у води Тихого океану. «Власне, що цікавого вони знаходять у риболовлі?» — подумав я. Невже вони прийшли сюди тільки заради того, щоб спіймати рибу? Навіщо їм заради цього цілий день стирчати на березі й дивитися на море? А втім, у кожного свій смак. Бо хіба не дивацтво — сидіти на березі під дощем із невротичною тринадцятирічною дівчиною?

— То це ваш друг… — тихо сказала Юкі. Тихо, але навдивовижу твердо.

— Який друг?

— Ну, той, що в кіно грав.

— Його справжнє ім’я — Ґотанда, — сказав я. — Як назва станції кільцевої міської електрички. Та, що розташована між Меґуро та Осакі[62].

— Це він убив ту жінку.

Я скоса глянув на Юкі. Вона мала страшенно втомлений вигляд. Дихала уривчасто, її плечі то здіймалися, то опускалися. Скидалася на людину, яку щойно врятували, коли вона тонула. Я зовсім не розумів, про що вона говорить.

— Убив? Кого?

— Ту жінку. З якою спав у неділю.

Я все одно нічого не второпав. У моїй голові панував повний безлад. Якась стороння сила втрутилася в моє становище і порушила природний хід подій. Та звідки і як вона сюди потрапила — я не здогадувався. І мимоволі всміхнувся.

— У тому фільмі ніхто не вмер. Ти щось переплутала.

— Я не про фільм кажу. Він у реальному світі вбив. Я це точно зрозуміла, — сказала Юкі й стиснула мій лікоть. — Я так злякалася. Ніби щось важке застрягло в животі. Так боліло, що аж дух перехопило. І ще зараз від страху горло стискається. Знаєте, воно знову на мене накотилось. Я чітко це відчуваю… Ваш друг убив ту жінку. Я не брешу. Це чиста правда.

Нарешті я збагнув, про що вона говорить. В одну мить мороз пробіг поза шкірою. Мені заціпило рота. Закам’янівши під дощем, я дивився на Юкі. «Що робити?» — думав я. Все в моєму житті перекосилось. Усе випало з моїх рук.

— Вибачте. Можливо, я не мала цього казати, — промовила Юкі. І, глибоко зітхнувши, відпустила мій лікоть. — Чесно кажучи, я сама не все розумію. Відчуваю, що це факт, але не впевнена, чи це справжній факт. Може, ви мене зненавидите, як усі інші, за те, що я сказала. Але не сказати я не могла. Незалежно від того, це правда чи ні — я це чітко бачу. Бо тримати в собі не можу. Ой, як це страшно! Я сама із цим не дам собі ради. А тому, благаю, не зліться на мене. Як дуже докорятимете, я не витримаю.

— Гей, заспокойся і розкажи — я не докорятиму, — сказав я, легенько стиснувши її руку. — То ти це бачила?

— Так, чітко бачила. Таке зі мною трапилося вперше… Бачила, як він убив її. Задушив ту жінку з фільму. А потім відвіз трупа на автомашині кудись дуже далеко. Відвіз на тій італійській автомашині, на якій ми одного разу каталися. Це його автомашина, правда?

— Так, його, — підтвердив я. — А що ти ще знаєш? Спокійно подумай. Будь-яка деталь мені цікава. Як щось знаєш — усе розповідай.

Вона відвела голову з мого плеча й, ніби її випробовуючи, разів два-три нею покрутила. Потім носом глибоко вдихнула.

— Знаю не так уже й багато. Запах землі. Лопата. Ніч. Перегукування нічних птахів. От і все, здається. Він задушив її, відвіз кудись на тій автомашині й закопав у землю. І більше нічого. Тільки от що дивно — жодного злого наміру не відчувається. Нема відчуття, що йдеться про злочин. Це, скоріше, якась церемонія. Надзвичайно спокійна. І вбивця, і жертва такі спокійні. Якийсь дивний спокій. Не знаю, які слова підібрати. Ніби все це відбувається на краю світу — такий спокій.

Я надовго заплющив очі. І намагався зібратись із думками в тій спокійній темряві, але не зумів. Я спробував знайти під ногами опору й встояти, та мені не вдалося. Враження складалося таке, ніби речі та явища цього світу, що закарбувалися в моїй пам’яті, вмить розсипалися, втративши будь-який зв’язок між собою. Все розбилося на дрібні шматки й розлетілося. Слова Юкі я просто взяв до відома. Не вірив, але й не відкидав. Вони самі собою проникли мені в душу. Звичайно, це одна з можливостей. Однак у ній містилася страшенно нищівна сила. Висловлена устами Юкі, ця можливість, немов буря, розметала певну систему, яка ледь-ледь формувалася в моїй голові ось уже протягом кількох останніх місяців. Хоча цій системі, невиразній, тимчасовій, бракувало, точно кажучи, доказовості, вона по-своєму служила міцною опорою в моєму житті. І от ця опора зараз безслідно зникла.