Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 38

— Тьху! Якась дурість!

— Тьху! Якась дурість! — повторив я.

— Перестаньте! Досить уже! — вигукнула Юкі.

— Перестану, — пообіцяв я. — Але почнімо наново. Чомусь у тебе голос невеселий.

Вона зітхнула. І сказала:

— Ага. Можливо, що так. Коли побуду з мамою… відразу підпадаю під її настрій. У цьому розумінні вона сильна людина. І постійно на мене впливає. Бо про своїх близьких зовсім не думає. А тільки про себе. Такі люди завжди сильні. Розумієте? Тому вона затягує мене у вир своїх почуттів. Непомітно, мимоволі. Якщо їй сумно — мені стає сумно. І так само я заражаюся її бадьорістю.

У телефонній трубці чулось, як Юкі прикурює сигарету від запальнички.

— А чи не годилося б тобі іноді звідти вибиратись і зі мною трохи розважитися? — спитав я.

— Можливо.

— Завтра заїхати?

— Ага. Заїжджайте, — відповіла вона. — Поговорила з вами — і відразу начебто настрій поліпшився.

— От і добре! — сказав я.

— От і добре! — повторила вона.

— Перестань!

— Перестаньте!

— Ну, до завтра! — сказав я і поклав трубку, не давши їй повторити мої слова.

Аме справді витала у хмарах. Сиділа на дивані й, елегантно схрестивши ноги, пустими очима втупилась у фотожурнал на своїх колінах. Здавалося, ніби переді мною картина художника-імпресіоніста. Вікна були відчинені, але стояв настільки безвітряний день, що ні фіранки, ні сторінки журналу навіть не ворушилися. Коли я зайшов, Аме ледь-ледь підвела голову й несміливо всміхнулася — настільки несміливо, що, здавалося, це лише повітря гойднулось. А потім, підвівши руку, тонким пальцем указала на стілець. Служниця принесла кави.

— Я відвіз речі сім’ї Діка Норта, — сказав я.

— Із дружиною зустрілися? — спитала Аме.

— Ні, не зустрівся. Речі віддав чоловікові, який з’явився на порозі.

Аме кивнула.

— Дякую.

— Та що ви. Нема за що.

Вона заплющила очі й склала долоні перед своїм обличчям. Потім розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Крім нас, у ній не було нікого. Я взяв у руки чашку з кавою й надпив ковток.

Цього разу на ній не було звичних бавовняної сорочки й потертих джинсів, а білосніжна блузка з вишуканим мереживом і димчасто-зелена спідничка. Волосся акуратно вкладене, губи підрум’янені. Прекрасна жінка. Її жвавість, що завжди переливалася через край, зникла, поступившись місцем витонченій, ба навіть небезпечній чарівності, що злегка огортала її своїм серпанком — серпанком, який, здавалось, от-от затремтить і зникне, але який насправді постійно висів над нею. Краса Аме разюче відрізнялася від краси Юкі. Можна сказати, що в цьому мати й дочка були антиподами. Красу Аме виростив і відшліфував час та досвід. Вона була для неї самоствердженням. Сама Аме була нею. Аме майстерно володіла цим даром і знала, як із користю для себе ним розпорядитися, тоді як Юкі, навпаки, не знала, що з ним робити. Взагалі, спостерігати привабливу жінку середніх літ — одна з великих радостей у житті.

— Чому?.. — вирвалося в Аме запитання, ніби звернуте до чогось у повітрі.

Я мовчки чекав продовження.

— Чому я нуджу світом?

— Напевне, тому, що вмерла близька людина. І це природно. Смерть людини — велика трагедія, — відповів я.

— Так, звичайно… — мляво сказала вона.

— І все-таки… — сказав я.

Аме глянула мені в очі. І похитала головою.

— А ви, бачу, не дурень. Знаєте, що я хочу сказати, чи не так?

— Думали, що не буде так гірко? Я правильно вас розумію?

— Та, мабуть… Щось таке…

«Не будучи великою людиною і не вирізняючись особливим талантом, він, однак, залишався щиро вам відданим. Старанно виконував свої обов’язки. Заради вас кинув усе, що придбав за довгі роки, і помер. Тільки тоді ви збагнули, яка це була прекрасна людина», — збирався я сказати їй прямо в вічі. Але прикусив язика. Про деякі речі не варто говорити вголос.

— Чому? — повторила вона, все ще поглядаючи на щось у повітрі. — Чому всі чоловіки, які зв’язуються зі мною, сходять на ніщо? Чому всі покидають мене таким дивним чином? Чому залишають мене з порожніми руками? У чому причина?

Такі запитання навіть не вимагали відповіді. Я розглядав мереживо коміра її блузки, що скидалося на чисто оброблені звивини нутрощів якоїсь тварини. З недокурка «Сейлему» повільно піднімався вгору струмок диму. Піднімався щораз вище й вище, аж поки не розтавав у навколишній тиші.

Переодягнувшись, у кімнату зайшла Юкі.

— Гей, їдьмо! — озвалася вона.

Я підвівся і сказав Аме, що мені пора від’їжджати. Та Аме нічого не почула.

— Гей, мамо! Ми їдемо! — вигукнула Юкі.

Аме глянула на нас, кивнула. І закурила нову сигарету.

— Я трохи покатаюся. Вечеряй без мене, — сказала Юкі.

Ми залишили незворушну Аме на дивані й вийшли з дому. В цьому домі, здавалося, ще залишався дух Діка Норта. Як і в мені. Я добре пам’ятав його справді здивований усміх, коли я запитав його, чи він допомагає собі ногою, щоб різати хліб.

«От дивний чоловік!» — подумав я. Навіть став живішим після смерті.

37

Таким от чином я зустрічався з Юкі кілька разів. Точніше — тричі. Здавалося, що від життя з матір’ю в горах Хаконе вона не відчувала особливої радості. Воно її не тішило, але й не викликало відрази. Не мала вона також надмірного бажання доглядати маму, яка по смерті приятеля залишилася сама-одна в пригніченому стані. Випадковим вітром Юкі занесло туди, в той дім, у якому вона жила, байдужа до всього, що відбувалося навколо.

І лише тоді, коли зустрічалася зі мною, вона трохи оживала. Потроху почала відповідати на жарти, в її голосі вчувалася колишня зухвалість і непокірність. Та тільки-но дівчина поверталася в Хаконе — її настрій згасав. Голос слабкішав, погляд байдужів. Вона скидалася на планету, що заради збереження енергії почала зменшувати швидкість обертання навколо власної осі.

— Послухай… А може, краще тобі знову пожити самій у Токіо? — запитав я. — Для зміни вражень. Недовго, дні три-чотири. Від нової обстановки тільки користь буде. Бо в Хаконе ти начебто занепадаєш духом. Здаєшся зовсім іншою людиною — не такою, як колись на Гаваях.

— Нічого не вдієш, — відповіла Юкі. — Я добре розумію, про що ви… Але зараз такий час. Хоч би де я зараз жила — буде те саме.

— Тому, що по смерті Діка Норта мати опинилася в такому стані?

— Ага… І це також… Але, гадаю, не тільки це. Нічого не вирішиться, якщо я поїду від мами. Моїх сил на це не вистачить. Як би це сказати… Врешті-решт так склалося. Розташування зірок на небі стало несприятливим чи що? Хоч би де я була, хоч би що робила — нічого не зміниться. Нема тісного зв’язку між тілом і головою.

Ми лежали на березі й дивилися на море. Теплуватий вітерець погойдував травою, що купками росла серед піску.

— Розташування зірок, — сказав я.

— Розташування зірок, — повторила Юкі, злегка всміхнувшись. — Воно справді-таки стало несприятливим. Ми з мамою налаштовані на одну й ту саму хвилю. Як я вже казала: коли мама весела — я радію, коли чимось пригнічена — я стаю сама не своя. Не знаю, хто кого за собою тягне. Я — маму, чи мама — мене. Так чи інакше, ми одна з одною чимось пов’язані. Незалежно від того, живемо разом чи окремо.

— Пов’язані?

— Так, психологічно пов’язані, — сказала Юкі. — Іноді мені це не подобається, і я опираюсь. А іноді так утомлююся, що махаю на все рукою. І як би це сказати… сама себе не можу контролювати. Здається, ніби якась могутня зовнішня сила мною водить, мов лялькою. І тоді я вже не розумію, де — я, а де — не я. А тому до всього байдужію. Хочеться все повикидати. З мене досить. «Я ще дитина!» — охота закричати й заховатися в кутку кімнати…

Надвечір я відвозив її до Хаконе і повертався в Токіо. Аме запрошувала мене повечеряти з ними разом, але я завжди відмовлявся. Розумів, що це нечемно, але сидіти з ними обома за одним столом було б просто нестерпно. Я уявляв собі неприємне видовище. Мати із сонними очима й незворушна дочка. Дух покійника. Важке повітря. Дві особи — одна з них впливає, а інша зазнає впливу. Глибока тиша. Вечір без жодного звуку. Від самої думки про це в серці хололо. Чаювання у Божевільного Капелюшника з «Аліси в Країні Чудес» — щось набагато краще. Там хоч усе рухалося, хай навіть по-абсурдному.