Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки - Страница 20

— Стривайте!.. Я не хочу бути тут сама!..

Та я вже не звертав на неї уваги, а мчав стрімголов тротуаром. По дорозі збив не одну людину, але не мав часу навіть оглянутись. Я мусив догнати Кікі. Навіщо — не знаю. Я мусив догнати її й поговорити з нею. Я пробіг так у людському потоці кварталів два-три. На бігу згадав, як вона одягнена. Блакитне плаття, біла сумка через плече. Вони замріли далеко-далеко переді мною — блакитне плаття й біла сумка. У вечірніх сутінках біла сумка через плече гойдалась у такт її ходи. Вона прямувала в найлюдніші квартали. Коли я вибрався на якийсь проспект, натовп перехожих раптом погустішав, і я вже не міг швидко бігти. Огрядна жінка, втричі більша за Юкі, перегородила мені дорогу. І все-таки відстань між мною та Кікі потроху скорочувалася. Вона не переставала йти. Звичним кроком — не швидко, не повільно. Не обертаючись назад, не озираючись по боках, не виказуючи бажання сісти в автобус — просто крокувала вперед, і все. Здавалося, що от-от я її наздожену, але дивна річ: відстань між нами не дуже коротшала. Вона не зупинялася на жодному перехресті. На кожному світлофорі завжди спалахувало зелене світло — так, ніби вона заздалегідь прорахувала свій маршрут. Одного разу, щоб не загубити її з поля зору, мені довелося перебігати дорогу на червоне світло, ризикуючи потрапити під колеса автомобілів.

Коли нас відділяло якихось двадцять метрів, вона зненацька повернула ліворуч за ріг будинку. Я, звісно, метнувся услід і, також повернувши ліворуч, опинився у безлюдному вузькому провулку. Обабіч тяглися обшарпані стіни якихось контор, а вздовж тротуарів стояли брудні мікроавтобуси та пікапи. Її не було ніде. Захекавшись, я спинився і напружив зір. «Гей, що сталося? Ти знову зникла?» Та ні, вона не зникла. Її постать лише на одну мить сховалася за величезним автофургоном. І ось вона знову йде по тротуару незмінним кроком. Вечірня пітьма з кожною хвилиною густішала, але я виразно бачив, як розмірено, немов маятник годинника, гойдається на стегні її біла сумка.

— Кікі! — заволав я.

Здавалося, ніби до неї долинув мій голос. На одну мить вона обернулася. «Це — Кікі», — подумав я. Звісно, нас розділяла певна відстань, було темно, а вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали цей глухий провулок. І все-таки я не сумнівався, що це — Кікі. Помилки не було. І вона знала, що це — я. Вона навіть спробувала всміхнутися до мене.

Та Кікі не зупинилася. Тільки на мить обернулася. І ходи не сповільнила. Йшла далі — й раптом зникла в одній із офісних будівель. За секунд двадцять я заскочив у ті самі двері. Однак забагато спізнився. Стулки ліфта в кінці коридору вже зачинилися. Стрілка на старомодному табло почала повільно відраховувати поверхи. Переводячи подих, я пильно стежив за стрілкою. А та, ледве ворушачись, раптом здригнулася на цифрі «8» і завмерла. І вже більше не рухалася. Я натиснув на кнопку, але передумав і побіг угору найближчими сходами. На півдорозі зіткнувся з адміністратором — сивим самоанцем, що спускався вниз із відром, і мало не збив його з ніг.

— Гей, ви куди? — гукнув він до мене.

— Потім скажу! — відповів я й подався сходами догори.

У порожній будівлі відгонило пилом. Мертву тишу в коридорі неприємно порушували тільки мої кроки. Навколо не було ні душі. На восьмому поверсі я передусім озирнувся на всі боки. Нікого, нічого. Тільки сім чи вісім безликих, ділових дверей уздовж стін коридору. А на кожних дверях — табличка з номером та прізвищем.

Я прочитав усі таблички одна за одною. Та прізвища на них нічого мені не говорили. Торгова фірма, юридична контора, кабінет стоматолога… Всі таблички старі й забруднені. Здавалося, що навіть прізвища на них застарілі й неохайні. Не вірилося, що такі офіси можуть тепер іще когось цікавити. Непривабливі офіси на непривабливому поверсі непривабливої будівлі. Я ще раз перечитав уважно всі таблички, але ніякого зв’язку з Кікі не знайшов. Я застиг у повній розгубленості. І прислухався. Жодного звуку. У будівлі панувала мертва тиша, як на руїнах стародавнього замку.

А потім почувся той звук — цокання каблучків по кахляній підлозі. У безлюдному коридорі з високою стелею воно прокочувалося гучною, сказати б, дивовижною луною. Важкою, немов спогад про прадавні часи. Його перекоти потрясли мене теперішнього. Раптом мені здалося, ніби я сам блукаю по лабіринту нутрощів закам’янілої велетенської тварини, що загинула мільйони років тому. Ніби за збігом якихось обставин я прослизнув крізь щілину в часі й назавжди застряв у цій порожнині.

Звук лунав настільки голосно, що я довго не міг збагнути, звідки він долинає. Та уважно прислухавшись, я зрозумів: із правого кінця коридору. Ступаючи в тенісних кедах якомога легше, я швидко попрямував туди. Цокання каблучків долітало з-поза останніх дверей. Звук начебто линув здалека, але, безсумнівно, з-поза цих дверей. На дверях — жодної вивіски. «Дивно», — подумав я. Ще недавно, коли я оглядав усі двері, тут також висіла табличка. Якому офісу вона належала, я не міг пригадати. Та все-таки вона була. Не сумніваюсь. Якби мені потрапили на очі двері без таблички, я запам’ятав би.

«А може, я бачу сон?» — подумав я. Та це не був сон. Таке не може приснитися. Події безперервно змінювали одна одну. У суворій послідовності. Я побував у торговельній частині Гонолулу, погнався за Кікі й опинився тут. Ніякий це не сон. Це — реальність. Із деякими відхиленнями, це правда. Але реальність залишається реальністю.

Так чи інакше, я вирішив постукати у двері.

Я постукав — і цокання припинилось. Як тільки останній звук завмер у повітрі, все навколо поринуло у глибоку тишу.

Десь із півхвилини я стояв перед дверима. Та нічого не сталося. Каблучки більше не цокали.

Я схопив рукою клямку, набрався духу — і крутнув її. Двері не замкнено. Я легко повернув клямку, і з ледь чутним скрипом двері прочинилися. Усередині було темно, злегка пахло намащеним паркетом. Кімната виявилася абсолютно порожньою. Без меблів, без освітлення. Останні відблиски сонця підфарбовували простір тьмяним синюватим світлом. На підлозі валялося кілька вицвілих газет. У кімнаті — ні душі.

Та от знову почулося цокання каблучків. Чотири кроки, не більше й не менше. А після того — знову тиша.

Цокання начебто долинало звідкілясь справа й трохи зверху. Я перетнув кімнату й біля вікна помітив ще одні двері. Також не замкнені. За ними — сходи. Тримаючись за холодне металеве поруччя, я почав поволі й обережно підніматися навпомацки сходами. Вони виявилися крутими. Напевне, запасними, на випадок пожежі. Кроки долинали звідти. Коли сходи закінчилися, переді мною показалися ще одні двері. Я спробував знайти вимикач, але чогось подібного не намацав. Не було ради: я натрапив рукою на клямку, повернув її — і двері відчинилися.

Кімнату заповнювала темрява. Не те щоб безпросвітна, але така, що фактично нічого не вдавалося розгледіти. Я зрозумів тільки одне: приміщення досить просторе. «Напевне, якийсь пентхауз[44] або склад на мансарді», — уявив я собі. Без вікон, а якщо з вікнами, то з опущеними віконницями. Посередині високої стелі видніло кілька віконечок, схожих на ілюмінатори. Місяць іще не зійшов, і світло через них не проникало. Тільки тьмяне сяйво вуличних ліхтарів ледь-ледь відтінювало контури віконечок, але майже нічого не освітлювало.

Я просунув голову в цю дивну темряву й гукнув:

— Кікі!

Хвильку почекав. Ніякої відповіді.

«Що ж робити?» — подумав я. Заходити в таку пітьму не хотілося — надто темно. Я вагався. І нарешті вирішив іще почекати. Може, очі поступово звикнуть до темряви. Або ще щось станеться.

Як довго я так простояв — не пригадую. Прислухався і вдивлявся в морок. Невдовзі хтозна-звідки до кімнати пробився ледь-ледь помітний промінчик. Невже зійшов місяць? А може, яскравіше запалали вуличні ліхтарі? Я відпустив клямку й поволі, обережно рушив усередину. Гумові підошви кедів шурхотіли за кожним кроком. І цей шурхіт прокочувався у просторі такою ж незрозумілою, навдивовижу нереальною луною, як і недавнє цокання каблучків.