Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 56

— Начебто… — відповів я.

— Я гадаю, таку здатність вона успадкувала від матері. Її ексцентричність. Тільки мати спрямувала ту енергію в мистецтво. І вийшло те, що люди називають талантом. А от Юкі ще не знає, на що її спрямувати. Тож ця енергія нагромаджується без жодної конкретної мети й переливається через вінця. Як вода з бочки… Загалом вона схожа на медіума. Що й казати, материнська кров. Чогось подібного в мене нема. Зовсім. Всієї цієї ексцентричності. А тому ні дружина, ні дочка не вважають мене своїм. Правду кажучи, життя разом з ними мене трохи втомило. Мені тепер на жінок дивитися неохота. Напевне, ти не уявляєш собі, що означає жити разом з ними — з Аме та Юкі. Суцільна непередбачливість. Як погода. Та, звісно, я їх люблю. Іноді розмовляю з Аме по телефону. Але вдруге жити разом не маю бажання. Бо це пекло. Якщо в мене й був письменницький дар — а він таки був! — то таке життя пожерло його до останку. Чесне слово. Хоча, гадаю, незважаючи на такі втрати, я втримався на плаву. Успішно розгрібав кучугури. Як ти правильно казав. Чудовий вираз… Так, а про що ми говорили?

— Про те, чи можна мені вірити.

— Так… Я вірю інтуїції Юкі. Вона вірить тобі. А тому і я тобі вірю. І ти можеш мені вірити. Не така вже я погана людина. Іноді пишу всякий непотріб, але зовсім не погана людина… — Він знову відкашлявся і сплюнув на землю. — Ну, то як? Ти готовий піти на це? Тобто приглянути за Юкі. Все, що ти кажеш, я добре розумію. Ясна річ, доглядати дітей — обов’язок самих батьків. Але цей випадок особливий. Як я вже казав, у мене руки зв’язані. Крім тебе, мені нема на кого покластися.

Я довго дивився, як тане піна в моїй склянці. І зовсім не знав, що далі робити. Дивна сімейка… Троє чудіїв та учень П’ятниця. Справжні космічні Робінзони… [39]

— Я не проти того, щоб іноді з нею зустрічатися, — відповів я. — Але тільки не щодня. У мене й так своєї роботи по горло, а, крім того, зустрічатися з людьми за обов’язком мені не до душі. Коли захочу — зустрінуся. Платити мені не треба. Поки що мені своїх грошей вистачає. А зустрічаємося ми з Юкі як друзі, тож частування оплачую сам. Ось лише на таких умовах я готовий пристати на вашу пропозицію. Юкі й мені подобається. Мені з нею цікаво спілкуватися. Однак відповідати за неї я не можу. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Отож якби щось сталося — врешті-решт, уся відповідальність, безперечно, ляже на вас. Ще й тому я не можу брати від вас грошей.

Макімура все кивав головою. І кожного разу складки під його вухами тряслися. Грою в гольф їх не позбутися. Потрібна набагато кардинальніша зміна способу життя. Та навряд чи він зможе це зробити. Якби міг, то мав би зробити це раніше.

— Я добре розумію, що ти хочеш сказати. У твоїх словах є логіка, — відповів Макімура. — І я не збираюся перевалювати на тебе будь-яку відповідальність. Про неї тобі взагалі не треба думати. Я просто не маю іншого виходу, і тому уклінно прошу в тебе допомоги. Про відповідальність мова не йде. Що ж стосується грошей, то про це поговоримо коли-небудь пізніше, у відповідний час. Бо я з тих людей, які не забувають повернути своїх боргів. Запам’ятай це на майбутнє. А тепер, може, ти й правий, я покладаюся на тебе. Роби як хочеш. Якщо матимеш потребу в грошах — зв’яжися зі мною або з Аме. З будь-ким. Ніхто з нас не сидить без грошей. Тож не церемонься.

Я промовчав.

— Я відразу помітив, що ти вперта людина, — додав він.

— Та ні. Не вперта. Просто я думаю в рамках особистої системи.

— Особиста система… — повторив він. І знову посмикав себе за вухо. — У ній уже нема жодного сенсу. Все одно що самому робити ламповий підсилювач. Замість того, щоб витрачати час на його складання, краще піти в аудіомагазин й купити собі новенький на транзисторах. Обійдеться дешевше, і звук буде приємніший. А якщо поламається, відразу прийдуть додому й полагодять. Коли ж купуватимеш новий — старий заберуть в рахунок плати. В наш час нема місця особистим системам мислення. Не заперечую, що був час, коли вони мали певну цінність. А тепер — не так. Усе купується за гроші. І навіть мислення. Придбав підходяще, і приєднуй до свого життя. Дуже просто. І відразу можеш користуватися. Долучив одну деталь до іншої — й усе готове. Щось застаріє — можеш замінити. Так зручніше. А чіплятимешся за особисту систему — відстанеш від життя. Як не впораєшся з кермом на повороті — вуличному руху заважатимеш…

— Суспільство розвиненого капіталізму, — підсумував я.

— Саме так, — погодився Макімура. І знову на хвилину замовк.

Навколо зовсім стемніло. Десь поблизу нервово гавкав собака. Хтось, щоразу запинаючись, грав на піаніно сонату Моцарта. Макімура сидів, схрестивши ноги, на східцях веранди і в задумі потягував пиво. «Після повернення до Токіо мені трапляються якісь химерні люди, — подумав я. — Ґотанда, дві висококласні повії (одна з них уже мертва), два крутих агенти поліції, Хіраку Макімура та його учень П’ятниця». Вдивляючись у темний сад і прислухаючись до собачого гавкоту та звуків піаніно, я щораз більше відчував, ніби реальність навколо мене поступово тане й тоне в пітьмі. Навколишні предмети втрачали первісну форму, перемішувалися між собою і в своїй цілковитій беззмістовності оберталися в загальний хаос. Вишукані пальці Ґотанди на спині Кікі; вулиці засніженого Саппоро; Кізонька Мей з її «ку-ку!»; пластмасова лінійка, що ляскає по долоні агента поліції; постать Чоловіка-Вівці, який чекає на мене в глибині темного коридору — все це зливалося в одне ціле. «Може, я просто втомився?» — подумав я. Ні, не втомився. Просто навколишня реальність неждано-негадано розтанула. Розтанула — й перетворилася на круглий згусток хаосу, схожого на якесь небесне тіло. І водночас піаніно все бринькало, а собака все гавкав. Хтось намагався мені щось сказати…

— Гей! — озвався Макімура.

Я підвів голову й глянув на нього.

— А ти ж знав цю жінку, правда? — сказав він. — Ту, яку вбили. Я в газеті прочитав. Здається, це сталося в готелі, так чи ні? В газеті написали, що її особу не встановлено. Що в її гаманці знайшли тільки візитну картку і власника картки допитують. Твого прізвища не надрукували. За словами мого адвоката, в поліції ти вперто стверджував, що не знаєш її. А насправді знаєш, хіба ні?

— Чому ви так думаєте?

— Просто так… — Він взяв ключку, виставив її перед собою, як меч, і видивився на її кінець. — Здалося, ніби ти щось приховуєш. Чим довше я з тобою розмовляю, тим більше мені так здається. Ти прискіпливий до дрібниць, але поблажливий до головного. Видно, що мислиш за таким зразком. Цікава вдача. Ти чимось схожий на Юкі. Працюєш, щоб вижити. Людям важко тебе зрозуміти. Спіткнешся — і тобі кінець. У цьому ти з Юкі — обоє рябоє. От і цього разу, вважай, тобі пощастило. Бо з поліцією краще не мати справи. Цього разу ти відкрутився, а наступного, може, й не вдасться. «Особиста система» — річ добра, але якщо ти спираєшся тільки на неї, то можна ноги поламати. Вже не ті часи…

— Та я на неї не спираюся, — заперечив я. — Скоріше, все це схоже на рухи в танці. На звичні рухи. Не голова, а тіло про них пам’ятає. Коли звучить музика, тіло само рухається. І не має значення, якщо навколо навіть щось змінилося. Танець надзвичайно складний, і не треба відволікати уваги на те, що відбувається навколо. Бо як почнеш відволікатися — зіб’єшся з ритму. І здаватимешся незграбним. Не в дусі часу…

— Ти якийсь дивний, — сказав він. — Щось мені нагадуєш… А от що?

— Цікаво, що? — спитав я. Може, картину Пікассо «Голандська ваза і три бородатих вершники»?

— Однак ти мені подобаєшся, і я тобі довіряю. Тож вибач за настирливість, але приглянь за Юкі. Прийде час — і я тобі віддячу. Я ніколи не залишаюся в боргу. Здається, я вже це казав, правда?

— Так, я чув.

— От і добре! — сказав Макімура. І приставив ключку до веранди.

— Більше нічого в газетах не писали? — допитувався я.

— Майже нічого. Тільки те, що її задушили панчохою. Що готель найвищої категорії — безнадійне місце для розслідування. Нічого про жертву невідомо, навіть імені ніхто не знає. Написали, що її особу встановлюють, от і все… Такі випадки часто трапляються. Та невдовзі про нього забудуть.