Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 42

Дивлячись на цих двох дівчат, я раптом згадав свій клас у середній школі. З тією чи іншою відмінністю в кожному класі були обидва типи дівчат — елегантна вродливиця і жвава спокусниця. «Сьогодні — як на зустрічі колишніх однокласників», — подумав я. Точніше — на її другій частині, у вузькому колі найближчих друзів, після офіційної, коли вже напруження спало. Звісно, безглузда асоціація, але саме так мені здалося. А ще я збагнув, чому Ґотанда так з ними розслаблявся. Видно, раніше він уже переспав з кожною, бо привіталися вони легко, без жодних церемоній. «Привіт!» — «Як життя?» — і так далі в такому ж дусі. Ґотанда відрекомендував мене — мовляв, шкільний товариш, тепер пописує всілякі тексти. «Раді познайомитися!» — всміхаючись, відповіли дівчата. Усмішкою, яка ніби промовляла: «Будь спокійний. Ми всі тут друзі». Такого роду усмішками, які в реальному світі не зустрічаються. «Радий познайомитися!» — сказав і я.

Потім ми сиділи на підлозі, лежали на дивані, пили бренді з содовою і, слухаючи Джо Джексона, гурти «Сhic» та «Аlаn Рагsоns Ргоjесt», розмовляли про всяку всячину. Панувала атмосфера повного розслаблення. Нею насолоджувалися і ми з Ґотандою, і дівчата. Ґотанда вибрав дівчину в окулярах як пацієнтку й показував на ній, як грав роль стоматолога. Виходило в нього справді майстерно. Краще, ніж у справжнього стоматолога. Нічого й казати, талант!

Ґотанда сидів поряд з дівчиною і щось шептав їй на вухо, а вона раз по раз хихикала. А тим часом розкішна дівчина притулилася легенько до мого плеча й стиснула мені руку. Від неї ширився дивовижний запах. «Справді як на зустрічі колишніх однокласників», — подумав я вдруге. Тоді я не могла тобі сказати… Але ти справді мені подобався… І чому ти не спокусив мене?.. Мрія кожного чоловіка, кожного підлітка. Ідеальний образ… Я обійняв її за плече. Вона заплющила очі й уткнулася носом мені під вухо. Потім приклала губи до шиї і ніжно поцілувала. І саме тоді я раптом помітив, що ні Ґотанди, ні його співрозмовниці в кімнаті вже нема. Мабуть, усамітнилися у спальні. «Може, трохи пригасимо світло?» — сказала вона. Я намацав на стіні вимикач, погасив люстру, і ми залишилися при кволому світлі настільної лампи. І тоді я почув, що замість платівки грає касета. «Іt’s Аll Оver Nоw, Ваby Вluе» Боба Ділана.

— Роздягни мене, тільки повільно, — прошепотіла вона мені на вухо. Я послухався — повільно зняв з неї светр, потім, спідничку, потім блузку і нарешті панчохи. Машинально збирався всі ці речі акуратно поскладати, але відразу збагнув, що нема такої потреби, й залишив їх на підлозі. У свою чергу, вона роздягла мене. Зняла краватку від Армані, потім «лівайси», потім сорочку. І в маленькому гладкому бюстгальтері й трусиках встала переді мною.

— Ну як? — спитала вона, всміхаючись.

— Чудово! — відповів я. Прекрасне тіло. Сповнене життя, чисте і надзвичайно сексуальне.

— Як «чудово»? — допитувалася вона. — Висловишся зрозуміліше — отримаєш винагороду.

— Згадав минуле. Шкільні роки… — сказав я щиро.

Якийсь час вона дивилася на мене, здивовано примруживши очі, й усміхалася.

— А ти — трохи унікальний!

— А що, погано відповів?

— Зовсім ні! — відповіла вона і, підійшовши до мене, зробила те, чого за всі тридцять чотири роки ніхто мені ніколи не робив. Щось делікатне і водночас сміливе, до чого так просто не можна додуматися. А втім, хтось таки додумався… Я розслабився, заплющив очі й поплив за течією. Чогось подібного в своєму сексуальному досвіді я не зазнавав.

— Непогано, правда? — прошепотіла вона мені на вухо.

— Непогано, — відповів я.

Від цього, як від прекрасної музики, заспокоювалася душа, приємно мліло тіло й пропадало відчуття часу. Витончена інтимна близькість, лагідна гармонія часу і простору, досконале спілкування в обмеженій формі… І до того ж, усе за рахунок списаних витрат. «Непогано», — повторив я. А що співав Боб Ділан? «Нагd Rаin»… Я ніжно притиснув її до себе. Дивна річ — обіймати розкішну дівчину під Боба Ділана за рахунок списаних витрат. У старі добрі 60-і ніхто такого не придумав би.

«Та це лише уявний образ! — подумав я. — Досить натиснути на кнопку — і видиво зникне. Тривимірна еротична картинка… Збудливий запах парфумів, м’яка шкіра під пальцями, гарячі зітхання…»

Старанно рухаючись визначеним курсом, я успішно скінчив — і ми вдвох пішли у ванну кімнату під душ. Сполоснувшись, загорнулися у великі банні рушники, повернулися в кімнату і, посмоктуючи бренді з содовою, слухали то гурт «Dіrе Strаights», то щось інше.

«У чому суть такої роботи, як писання текстів?» — спитала вона. Я коротко все їй пояснив. «Я не сказав би, що це — цікава робота, — відповів я. — Усе залежить від того, про що доводиться писати. Те, що я роблю, — це, так би мовити, розгрібання культурницьких кучугур». «А я розгрібаю сексуальні кучугури, — сказала вона й розсміялася. — Слухай, а чого б нам ще раз не розгребти кучугуру?» — запропонувала вона. І ми прямо на килимі зайнялися любов’ю. Цього разу дуже просто й повільно. Але навіть у такому невигадливому варіанті вона знала, як мені сподобатися. «Звідкіля все це їй відомо?» — дивувався я.

Пізніше, вже лежачи разом з нею у великій довгій ванні, я спитав її про Кікі.

— Кікі… — повторила вона. — Таке знайоме й рідне ім’я. А хіба ви знайомі?

Я кивнув.

Вона по-дитячому закопилила губи й тяжко зітхнула.

— Її вже нема. Раптом кудись зникла. Ми з нею дружили. Іноді ходили вдвох по крамницях. Та несподівано її не стало. Місяць чи два тому. А втім, нічого дивного тут нема. На такій роботі, як наша, заяву про звільнення писати не треба. Хто хоче звільнитися — мовчки зникає. Однак жаль, що її вже нема. Ми з нею так близько зійшлися. Та нічого не вдієш. Ми ж не члени скаутської дружини.

Її довгі красиві пальці поповзли вниз, мені між ноги.

— А ти з нею коли-небудь спав?

— Навіть разом жили колись… Чотири роки тому.

— Чотири роки? — сказала вона, всміхнувшись. — Давня історія! Чотири роки тому я ще була цяця-дівчинка й до школи ходила.

— Невже ніяк не можна зустрітися з Кікі? — запитав я її.

— Важко сказати… Я справді не здогадуюся, куди вона запропастилася. Як я вже казала, вона просто зникла. Наче крізь землю провалилася. Жодного сліду не залишила. Шукати її — даремно час витрачати. Слухай, а ти любиш її ще й досі?

Я повільно витягнувся всім тілом у гарячій воді й глянув на стелю. Чи я все ще люблю її?

— Сам не знаю. Та незалежно від цього я будь-що мушу з нею побачитися. Мене переслідує думка, ніби Кікі хоче зі мною зустрітися. Постійно мені сниться.

— Дивно, — сказала вона, заглянувши мені в очі. — І мені Кікі раз у раз сниться.

— В якому сні?

Вона промовчала. Тільки всміхнулася, ніби задумавшись на хвилину.

— Ще хочу випити! — сказала вона.

Ми повернулися в кімнату і, сидячи на підлозі, пили бренді з содовою та слухали музику. Вона сперлася мені на груди, а я обіймав її за голе плече. Ґотанда зі своєю подружкою не з’являвся — видно, вони заснули у спальні.

— Слухай, — сказала вона. — Ти, може, не повіриш, але мені приємно бути з тобою так, як от зараз. Правду кажу! Незалежно від того, що я на роботі й маю виконувати свою роль. Я не брешу! Ти мені віриш?

— Вірю, — відповів я. — І мені з тобою приємно. Ніби на зустрічі з однокласницею…

— А ти справді унікальний! — розсміявшись, сказала вона.

— І все-таки щодо Кікі… — сказав я. — Невже ніхто нічогісінько про неї не знає? Ні про її адресу, ні про справжнє ім’я чи щось подібне?

Вона повільно захитала головою.

— У нас не заведено про таке говорити. Всі живемо під прибраними іменами. Скажімо, вона — Кікі, я — Мей. Моя теперішня подруга — Мамі. Про особисте життя одна в одної не розпитуємо й нічого про нього не знаємо. Поки сама не розповість. Такий у нас етикет. Звісно, ми дружимо. Разом розважаємося. Але все це — не справжня реальність. Нічого не знаємо одна про одну. Я — Мей, вона — Кікі. Реального життя ми не маємо. Як би це сказати… ми — уявні образи. Щось таке, що повисає у повітрі… А імена — це навмання придумані знаки, які ми намагаємося поважати. Ти розумієш?