Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 40

Ґотанда ковтнув віскі й похитав головою.

— Коли я вступив до університету, дещо в моєму житті змінилося. В університетах почалися студентські заворушення, виник Об’єднаний студентський фронт. Ясна річ, я знову опинився в лідерах. Як завжди, коли щось затівається. Інакше й не могло бути. Будував барикади, жив з дівчатами, курив маріхуану, слухав пісні гурту «Dеер Рurрlе»… У той час всі так поводилися. Потім вторглися спецзагони поліції — і мене ненадовго запроторили в буцегарню… Після того я не мав чим зайнятися, і за порадою дівчини, з якою разом жив, спробував свої сили на сцені молодіжного театру. Спочатку я поставився до цього заняття як до жарту, та поволі, з плином часу, воно мені припало до душі. Я був ще зовсім новачком, коли дали мені гарну роль. Я сам уже відчував, що талантом не обділений. Роль грав легко, невимушено. Років через два до мене прийшла популярність. І водночас я тоді гультяював — пиячив і спав з жінками. Зрештою, в той час усі так жили. Й от якось приходять до мене з кіностудії і питають, чи не хотів би я знятися в кіно. Я зацікавився і вирішив спробувати. Роль була зовсім непогана. Я зіграв такого собі уразливого старшокласника. Відразу після того мені дали нову роль. Зайшла мова і про роботу на телебаченні. А далі все пішло як по маслу. Вільного часу залишалося щораз менше, і з театром я розпрощався. Коли покидав сцену, то, звісно, серце розривалося. Та не мав ради. Не міг же я все життя скніти в підпіллі! Мені так кортіло вибратися у широкий світ… І от вибрався. Став незамінним у ролях лікарів та шкільних вчителів. Знявся у двох роликах з рекламою таблеток від болю в шлунку та розчинної кави. Ось він, цей широкий світ…

Ґотанда зітхнув. Чарівно, але водночас сумно.

— Життя — як на картині, правда?

— Намалювати її так вправно не кожен зуміє, — відповів я.

— Ага… — погодився він. — Визнаю — мені завжди щастило. Але, як добре подумати, я, здається, ніколи нічого не вибирав. І коли серед ночі прокидаюся і про це думаю — страх охоплює. Власне, де моє життя опинилося? Де моє справжнє «я»? Невже я грав тільки чужі ролі, які мені одну за одною накидали? Я ні разу в житті не зробив особистого вибору.

Я не знав, що відповісти. Будь-які мої слова, здавалося, були б недоречними.

— А чи не забагато я про себе розбалакався?

— Зовсім ні, — відповів я. — Хочеш вибалакатися — балакай. Не бійся, нікому не скажу.

— Та я цього не боюся, — сказав Ґотанда, дивлячись мені в очі. — Від самого початку не боявся. Я тобі вірю. Сам не знаю чому. Але це факт. Таке я можу розповісти лише тобі. Будь-кому не розповів би. Точніше, майже нікому. Розповідав колишній дружині. Щиро, з відкритим серцем. Ми з нею часто вели розмови. І жили у злагоді. Розуміли з півслова одне одного, любили одне одного. Аж поки її численна рідня не зруйнувала нашого щастя. Якби ми були самі, то й досі між нами панував би лад. Та вона виявилася душевно нестійкою. Виховувалася в дуже суворій родині. І надто сильно залежала від неї… Та чого це я збився на манівці? Це ж зовсім інша розмова. А я хотів сказати, що з тобою я можу розмовляти відверто. Та подумав, що, можливо, моя розповідь тебе обтяжує.

— Зовсім ні, — відповів я.

Потім Ґотанда згадав про наші лабораторні заняття. Сказав, що завжди тоді нервувався. Що старався виконати дослід якнайкраще. Бо доводилося пояснювати нетямущим дівчатам, як це треба робити. Що заздрив мені в тому, як спокійно і на свій розсуд я виконував свою роботу. А проте я не міг пригадати нічого з того, що робив тоді на лабораторних заняттях з природознавства, отож зовсім не розумів, у чому він мені заздрив. Пам’ятав лише, як він надзвичайно майстерно справлявся зі своїм завданням. Як запалював газовий пальник, як вправно налаштовував мікроскоп. Як дівчата пильно стежили за кожним його рухом — так, ніби перед їхніми очима відбувається чудо. Я ж залишався спокійним лише тому, що з усіма складнощами давав собі раду саме він.

Та про це я йому нічого не сказав. Тільки мовчав і слухав.

Невдовзі до нашого столика підійшов одягнений як лялечка чоловік років сорока — видно, знайомий, — ляснув рукою Ґотанду по плечу й промовив:

— Здоров, старий! Цілу вічність тебе не бачив!

На його зап’ясті так яскраво виблискував гарненький «ролекс», що мимоволі хотілося відвернути від нього очі. Він миттю зиркнув на мене — й відразу забув про моє існування. Наче бачив килимок перед входом у будинок. За одну мить він зрозумів, що навіть з краваткою від Армані я — не кінозірка. Якийсь час між ними точилася розмова. «Ну, як ти тепер?» — «Вільної хвилини не маю…» — «Днями не хочеш пограти в гольф?» — і так далі в такому роді. Після того чоловік з «ролексом» знову ляснув рукою Ґотанду по плечу і сказав: «Ну, до скорого!» — і подався геть.

Коли той чоловік пішов, якусь хвилину Ґотанда сидів, насупившись, потім двома пальцями підкликав офіціанта й попросив рахунок. Як тільки рахунок принесли, Ґотанда підписав його, навіть не звертаючи уваги на суму.

— Чого там церемонитися! — сказав він. — Це ж навіть не гроші. А тільки представницькі витрати.

— Дякую за частування! — сказав я.

— Яке в біса частування? — заперечив Ґотанда безбарвним голосом. — Витрати для списання.

19

Ми з Ґотандою сіли в його «мерседес» і відправилися в бар на задвірках Адзабу[28] ще щось випити. Зайняли місця в кінці шинквасу й непомітно видудлили по кілька коктейлів кожен. Видно, Ґотанда мав неабияку голову, бо хоч скільки випив — зовсім не п’янів. Ні в його мові, ні у виразі обличчя нічого не змінилося. За питтям він розповідав мені всяку всячину. Про нікчемність нашого телебачення. Про безмозкість режисерів. Про бездарності, від яких хочеться блювати. Про брехливість коментаторів останніх новин. Слухати його було цікаво. Образна мова, критичний погляд на світ.

Після того йому захотілося почути мою розповідь про те, як досі складалося моє життя. Отож я коротко виклав йому свою життєву історію. Після університету разом з товаришем відкрив контору — писав і редагував рекламні матеріали. Одружився, розлучився. Робота йшла успішно, але через деякі обставини контору довелося покинути. Тепер перебиваюся журналістикою — пишу тексти на замовлення. Заробляю небагато, але ж і витрачати гроші нема часу… В такому скороченому вигляді моє життя здавалося спокійним і непримітним. Наче й не моїм.

А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.

— Ходімо до мене, — сказав він і підвівся з місця. — Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.

Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з «мерседесом», ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.

— Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, — сказав Ґотанда. — Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод «GQ» та архітектури.