Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки - Страница 32

— Слухайте, — сказала Юкі. — Ви трохи дивакуватий. Вам такого ніхто не казав?

— Аякже! — промимрив я заперечно.

— Ви одружені?

— Був один раз.

— Розлучилися?

— Ага.

— Чому?

— Дружина сама втекла з дому.

— Що, справді?

— Справді. Закохалася в іншого й кудись з ним повіялася.

— Як жаль! — сказала вона.

— Дякую, — сказав я.

— Однак мені здається — я розумію її настрій, — сказала вона.

— Як? — спитав я.

Вона нічого не відповіла, тільки здвигнула плечима. А я не наважився її розпитувати.

— Слухайте, жувальної гумки не хочете? — спитала Юкі.

— Дякую. Не треба, — відповів я.

Потроху ми здружилися і незабаром удвох підхопили хорову партію у «Surfing USA» гурту «Веасh Воуs». Найпростішу її частину: «Inside-outside USA». Було весело. Проспівали вдвох і приспів до «Help Me Rhonda». Виходить, ще рано списувати мене з рахунку. Ніякий я не дядечко Скрудж… А тим часом снігопад поволі вгамувався. Ми повернулися в аеропорт і я віддав ключ від орендованого автомобіля. Потім здали багаж і через півгодини пройшли на посадку. Врешті-решт після п’ятигодинної затримки літак піднявся в небо. Відразу після зльоту Юкі заснула. Під час сну її обличчя було надзвичайно красиве. Настільки, що нагадувало скульптуру найтоншої роботи, виготовлену з неземного матеріалу. Здавалося — якби хтось її ненароком зачепив, вона розлетілася б на шматки. Ось така особлива краса. Принісши сік, стюардеса глянула на це обличчя — і багатозначно всміхнулася до мене. Я також всміхнувся. Я попросив джин з тоніком. І, попиваючи його, почав думати про Юкі. Раз у раз у моїй голові спливала сцена з обіймами Кікі й Ґотанди в ліжку. Кінокамера змінила ракурс. З’явилася Кікі. «Що сталося?» — спитала вона.

«Що сталося?» — прокотилося луною в моїй голові.

16

Отримавши багаж в аеропорті Ханеда, я спитав у Юкі, де вона проживає.

— У Хаконе, — відповіла вона.

— О, як далеко! — сказав я. Було вже по дев’ятій вечора, отож добиратися туди на таксі чи на чомусь іншому було б важкувато. Тому спитав: — А в Токіо знайомих ти не маєш? Родичів або просто близьких людей?

— Не маю. Але є квартира на Акасака. Зовсім маленька. Мама там зупиняється, коли приїжджає в Токіо. Я можу там переночувати. Там зараз нікого немає.

— А крім мами, хто ще є в родині?

— Більше нікого, — відповіла Юкі. — Тільки нас двоє — я та мама.

— Гм-м-м… — промимрив я. Видно, непроста сімейка. А втім, яке мені до них діло? — А чого б нам не заїхати спочатку до мене? Там ми десь повечеряємо. А після того я відвезу тебе на своєму автомобілі на квартиру в Акасака. Згодна?

— Мені все одно, — відповіла вона.

Я спіймав таксі, й ми поїхали до мене на Сібуя[20]. Я попросив Юкі почекати перед під’їздом, а сам зайшов у свою квартиру, поклав багаж і змінив свій обладунок на щось простіше — на кросівки, шкіряну куртку і светр. Після того посадив Юкі у свою «субару» — і через хвилин п’ятнадцять ми вже сиділи за столиком італійського ресторанчика. Я замовив італійські пельмені «равіолі» й салат, вона — спагеті «бонґоле» зі шпинатом. А ще ми попросили тарілку риби, смаженої з овочами, і розділили всю порцію на двох. Хоча смажена риба була чималенька, Юкі, видно, настільки зголодніла, що з’їла на десерт також кусень торта з вершкового сира. Я випив кави «еспрессо». «Смакота!» — підсумувала вона.

Я сказав Юкі, що принаймні знаю ресторани, де можна смачно поїсти. І розповів їй про свою роботу — як знайти ресторани з місцевими делікатесами.

Юкі слухала мою розповідь мовчки.

— А тому я — великий знавець цієї справи, — сказав. — Так само, як деякі свині у Франції, які хрюкають, риють землю і шукають трюфелі.

— Ви що, не дуже любите своєї роботи?

Я похитав головою.

— Як на біду, ніяк не можу її полюбити. Надто беззмістовна. Ну, можу знайти ресторан з хорошою кухнею. Напишу про нього в журналі і всім порекомендую. Мовляв, ідіть сюди. І їжте ось це. Однак навіщо я маю це робити? Хіба люди не можуть їсти того, що їм до вподоби? Чому вони повинні питати в когось, що їм їсти? Чому це їх повинні вчити, як вибирати страви у меню? І от хоча після такої реклами цей ресторан стає дедалі популярнішим, його кухня та обслуговування швидко сходять нанівець. У восьми-дев’яти випадках з десяти. Бо порушується рівновага між попитом і пропозицією. І в цьому винні ми, винна наша робота. Щось цікаве побачимо — і старанно заплюємо. Щось чистеньке помітимо — і грязюкою закидаємо. І це називаємо інформацією. А вигрібання геть-усього з усіх кутків життєвого простору — повнотою інформації. Здуріти можна! І я до цього руки прикладаю.

Сидячи за столиком навпроти, Юкі пильно дивилася на мене. Як на якусь химерну істоту.

— І все-таки ви до цього руки прикладаєте.

— А куди ж дітися? Робота — це робота… — відповів я. І раптом згадав, що по той бік столика сидить всього-на-всього тринадцятирічна дівчина-підліток. «Ну й ну! І що це я їй торочу?» — подумав я.

— Ходімо! — сказав я. — Вже пізній вечір, а мені ще треба відвезти тебе до Акасака.

Ми сіли в мою «субару», і Юкі поставила першу касету, яка потрапила їй під руки. Збірник пісень минулих десятиліть. Пісень, які я часто слухаю за кермом. Гурт «Four Tops» заспівав «Reach Out, I'll Be There». Дорога була порожня, і до Акасака ми добралися швидко. І тоді я спитав Юкі, де її квартира.

— Не скажу, — відповіла вона.

— Чому?

— Бо ще не хочу додому!

— Слухай, уже минула десята, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. І я втомився, як собака…

Вона дивилася на мене із сидіння поруч. Всю свою увагу я зосередив на дорозі переді мною, але постійно відчував лівою щокою її погляд. Дивовижний погляд. Що не містив жодного почуття, але мене бентежив. Невдовзі вона спрямувала його у протилежний бік — за вікно.

— Спати я не хочу. А крім того, якщо зараз повернуся додому, не знатиму, куди дітися зі своєю самотністю. Краще вже ще трохи покататися на автомобілі. І музику послухати…

Я на мить задумався.

— Ще годину покатаємося. Потім ти повернешся додому і міцно заснеш. Згодна?

— Згодна, — відповіла вона.

Ми кружляли вулицями Токіо, слухаючи музику. «От через таку поведінку, як наша, швидко забруднюється атмосфера, руйнується озоновий шар, наростає шум, люди психують, а запаси корисних копалин вичерпуються», — міркував я. Юкі сперлася головою на спинку сидіння і мовчки невидющим зором вдивлялася у нічне місто.

— Це правда, що твоя мати зараз у Катманду?

— Правда, — спроквола відповіла вона.

— Ну й доки не повернеться, ти будеш сама?

— У Хаконе в нас є стара служниця, — сказала вона.

— Угу… — протягнув я. — І таке постійно буває?

— Те, що вона мене покидає і кудись їде?.. Постійно. Її голова забита тільки власними фотографіями. Я на неї не нарікаю, просто вона така людина. Коротко кажучи, думає тільки про себе. Навіть забуває, де я. Так, ніби я парасолька. Просто забуває, а сама кудись їде. Як захоче в Катманду — ніщо інше в світі для неї вже не існує. Звісно, потім похоплюється, просить вибачити. Та незабаром повторюється те саме! Так і цього разу. Заманулося їй взяти мене з собою — мовляв, побачиш Хоккайдо. Звичайно, добре, що змогла взяти. Але ж відразу кудись полетіла, а мене залишила в готелі слухати плеєр і самій на обід ходити… Я більше терпіти такого не буду! І цього разу обіцяла — мовляв, повернуся через тиждень, та нема на це надії. Будь певен, вона і з Катманду подасться бозна-куди!

— А як звати твою маму? — спитав я.

Вона назвала прізвище та ім’я. Зовсім мені невідомі.

— Ніколи не чув, — зізнався я.

— Її професійне ім’я — Аме[21]. Упродовж багатьох років, — сказала вона. — Тому мама назвала мене Юкі. Нікудишнє ім’я, правда? От яка вона, моя мама!