Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 28

Я нічого йому не відповіла. Сіла на підлогу клітки, спиною до Максиміліана. Мені раптом стало байдуже.

— Тепер принц-деспот піде за Печатку зі своїм військом! Знаєш, що зробить він із твоїми приятелями? Із цим твоїм королем? Він їх на палю посадить!

— Оберон його перетворить на жабу, — повідомила я не обертаючись. — Перш ніж він вимовить «Ох».

— Так? Він захопить замок, уб’є чоловіків, а жінок і дітей візьме в полон. А хто чинитиме опір…

— Оберон його намастить на бутерброд і згодує собакам. Чи ні: він перетворить його на мавпу й підвісить за ноги на ринковій площі, щоб усі люди…

— Так? А принц-деспот його…

— Дульки! Оберон сильніший за нього в сто тисяч разів!

— Так? А чому ж твій Оберон сам сюди не прийшов, за принцами для своїх принцес? Чому?

Від злості й безсилля мені хотілося качатися по підлозі клітки, гризти сталеве пруття і вити, наче гієна в пустелі. Я підхопилася на повен зріст (голова моя вперлася в переплетення пруття), затрусила ґрати й раптом зрозуміла, що клітка, підвішена на ланцюзі, ледь помітно гойдається.

Р-раз!

Тримаючись за пруття, я присіла й різко випростала ноги. Клітка гойднулася сильніше. Р-раз! Розхитати її було складніше, ніж найважчу гойдалку, а я, надто легка, хилиталася від стінки до стінки, як горошина у свинцевій шухлядці. Ну ще! Ну ще! Р-раз!

— Що ти робиш! — злякано крикнув Максиміліан.

Мені було однаково. Почавши розгойдуватися, клітка наче дібрала смаку — дуга, яку вона описувала в падінні, ставала усе ширшою.

Я розгойдувалась усім тілом і всією волею; ланцюг скреготів, я чекала, що з хвилини на хвилину до зали увірвуться стражники, потривожені жахливим звуком. Максиміліан біля стіни то наближався, то віддалявся. Р-раз! Ще раз!

Клітка вдарилася об стелю. Я не втрималася й упала. Клітка закрутилася, начебто бажаючи витрусити мене крізь ґрати, зірвалася з ланцюга й хряпнулась об підлогу. Я закричала.

Луна довго не могла заспокоїтися. Гуркіт, дзенькіт, крик і знову гуркіт — усе це повторювалося, ніби записане на магнітофон, усе тихіше й тихіше, поки нарешті не замовкло десь у невидимому колодязі.

Минула хвилина. Друга. Я піднялася на руках. На чолі палала й кровила ґуля, пульсуючим болем смикало коліно, але щодо решти — я легко відбулася. Підлога була тут, піді мною, за пруттям перевернутої клітки.

— Чого ти репетувала? — тихо запитав Максиміліан.

— Від радості, — огризнулася я. Перевірила дверцята (у мене промайнула очманіла надія — раптом від удару замок відскочив?). Замок виявився міцнішим, ніж ланцюг, — сидів добре й не думав відвалюватися.

— Котися сюди, — сказав Максиміліан.

— Зазвичай кажуть — «котися звідси»…

— Ні. Ти клітку, як білка, коти сюди. Як у колесі. До мене. Розумієш?

— Навіщо? Щоб тебе придавити?

— Щоб розбити мені руки, — сказав він серйозно. — Бачиш, що вони зробили?

Я тільки тепер зрозуміла, чому руки в Максиміліана такі величезні й потворні. Це були не руки! Це були глиняні болванки, «рукавиці», що не дозволяли некроманту ворушити пальцями!

Зігнувшись і переступаючи по прутах, наче білка в колесі, я хитнула клітку в напрямку до Максиміліана. Клітка з гуркотом перекотилася. Я вдарилася коліньми й ледь не перекинулась через голову.

— Швидше ногами перебирай.

— Помовчав би ти, га?

Я спробувала ще раз. Клітка загуркотіла по кам’яній підлозі. Управляти нею було майже неможливо — якоїсь миті я була впевнена, що розчавлю некроманта на млинець.

— Повертай!

Клітка гепнулась об стіну. Максиміліан тихо крекнув. Глиняна болванка на його лівій руці трісла й обсипалася грудками.

Відступивши назад, я змусила клітку відкотитися. Максиміліан висмикнув тонке зап’ястя із залізного кільця, затряс рукою, голосно підвиваючи:

— Ти мені мало кістки не переламала!

— А як я могла інакше?

— Ну начувайся…

З видимим зусиллям він клацнув пальцями. Глина на правій руці наче вибухнула зсередини, уламки загупали по прутах клітини. Секунда — і обидві руки Максиміліана були на волі. Косуючи на двері позад мене, він узявся розтирати долоні й масажувати зап’ястя.

— Ти можеш мене випустити? — запитала я тремтячим шепотом. Він кинув на мене хижий погляд, але нічого не сказав.

— Швидше, Максе! Ми тут шуміли — вони можуть прийти будь-якої хвилини!

— Нехай приходять, — Максиміліан зле посміхнувся. — Тепер я їм за все віддячу… Де мої гроші? Де моє насіннячко правди?

— У людожера, — я опустила плечі. — Максе, звільни мене.

— Зараз.

Він схилився над залізною скобою, що приковувала його до стіни, і заворушив пальцями, ніби катаючи в них шматочки пластиліну. Скоба відскочила. Максиміліан із зусиллям підвівся — видно, ноги в нього теж добряче затекли.

— Ти знаєш, як звідси вийти? — запитала я жадібно.

— Зараз, — невлад відповів хлопчисько. Повів плечима. Щільніше запнув свою чорну куртку. Похитуючись рушив в обхід клітки до дверей.

— Максе! Випусти мене швиденько!

Він обернувся:

— А варто?

Я задихнулася від такого підступництва. Я його рятувала! Я його вже двічі врятувала!

— Ти що, скотина? — запитала я безпомічно. — Негідник останній, так?

— Я некромант. Де ти чула про хороших некромантів?

Він притулився до дверей, наче збираючись стати з ними одним цілим, і на моїх очах просочився, як стрічечка диму, в замкову щілину.

Розділ шістнадцятий

В’язні

Коли тебе зраджують — це жахливо. Але двічі поспіль нарватися на зраду — просто свинство, нестерпне свинство!

Я сиділа в перекинутій клітці посеред темного залу, а кайдани, у які колись закували некроманта, мальовничо валялися під стінкою серед грудок висохлої глини. Будь-кому, хто переступить поріг, відразу ж стане зрозуміло: ця дурепа допомогла хлопчиськові втекти, а він на знак вдячності залишив її катам на розтерзання.

Напевно, я б зневірилася. Заридала, заплакала, знепритомніла й зачекала б у клітці до приходу сторожі. І я б, звичайно, загинула, якби вчинок Максиміліана не допік мене до живого. Ну нехай Уйма, у ньому я від самого початку сумнівалася, але ж хлопчисько цей мені двічі життям зобов’язаний!

Замок на клітці був величезний, новенький, щедро змащений мастилом. Прововтузившись із ним хвилин десять, я нічого не домоглася, зате забруднила руки мало не по лікті. Але ж Максиміліану вартувало тільки пальцем клацнути, і…

Був би в мене посох, я б знала, що робити. Але посох дістався ворогові; про ключ від Печатки я взагалі намагалася не думати. Дайте мені тільки вибратися із клітки — і світ переміниться, все владнається, все стане на свої місця!

Клітка важко похитнулася. Її сталеві пруття могли б, напевно, витримати падіння телеграфного стовпа. Дверні петлі, завтовшки з мою руку, не залишали надії. Але якось же треба вибиратися! Хоч вужем, хоч стрічечкою, як Максиміліан… Шкода, що Оберон не навчив мене ні на кого обертатися!

Я знову розгойдала клітку й покотила її на стіну. Бабах! Іскри від каміння, іскри з моїх очей. Замість однієї ґулі на чолі стало відразу три, від болю до очей підступили сльози, а кліці хоч би й що!

Я не заплакала. Я взялася обмацувати кожен прут. Цей тримається намертво і цей, і цей…

І раптом залізна прутина під моїми руками подалася!

Чи від удару об стіну, чи від іржі, чи ще від чогось, але один прут у клітці був трохи вигнутий і обертався навколо своєї осі. Якби повернути його ще зовсім трішечки, між пруттям з’явиться щілина…

Я лягла на спину й уперлася в зламаний прут ногами. Залізо огидно скреготнуло, але я навіть бровою не повела. Якщо стражники не почули удару клітки об стіну — отже, або вони глухі, або стоять за дверима й регочуть, спостерігаючи за моїми спробами. І варто мені вибратися із клітки — тут двері й відчиняться…

У шерензі залізного пруття стався легкий розлад. Схоже, ніби один з них трішечки відхилився до сусіда — попліткувати. І залишив вільною щілину, у яку більш-менш доросла людина не зуміла б просунути навіть руку. А я — заввишки з горщечок, тож повинна протиснутися, інакше мені гаплик.