Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 20

— Чи не в принца-деспота? — зачудувався Уйма.

Люди похмуро переглянулися.

— Настане час, — з погрозою мовила жінка, колись гарна, а тепер дуже кощава й бліда, — і Майстер розплющить очі. Тоді ми поквитаємося з деспотом і відвоюємо свій замок. Тоді ти не насміхатимешся над нами, чужинцю.

І всі вони з надією подивилися на труп, а труп дивився в небо, ніяк не відповідаючи на їхнє мовчазне благання. Я труснула головою; коли вони встигли викрасти труп із замку? Переодягти? Замінити стилет на дві стріли? Коли вони все це встигли, а головне, навіщо?

Уйма був здивований не менше за мене.

— Учора він уже розплющував очі, — сказав він нерішуче. — Ще сьогодні вранці я бився під його орудою.

Люди на дорозі разом загомоніли, звертаючись один до одного. У їхніх голосах були гіркота й злість.

— Справедливість є, — крізь зуби повідомила Уймі колишня красуня. — І ми повстанемо. Це незабаром станеться!

— Зачекайте, — втрутилася я непристойно тихим голосом. — Ми не знаємо, хто ви… Чи немає серед вас принців? Справжніх?

Усі замовкли. І так на мене глянули, що мені захотілося сховатися за Уйму.

— Наших принців, — глухо сказала жінка, — убили вороги багато років тому. Але ми ще поквитаємося!

І, не витрачаючи більше слів, потягла за повід коня з поклажею. За ними рушив віз; витріщивши очі, я дивилася, як пропливає мимо проштрикнутий стрілами Майстер-Генерал.

Накульгуючи, спотикаючись, утомлені люди йшли усе далі, поки, нарешті, не зникли. Ми з Уймою ще довго мовчали.

— Може, це його брат-близнюк? — запитала я згодом.

Людожер знизав броньованими плечима.

Уйма заснув першим. Дихав він, як завжди, безшумно, тому я довго не могла зрозуміти: спить чи прикидається?

Він спав.

З-за хмари виповз місяць і уп’явся в мене гіпнотизуючим поглядом. Я повернулася на бік, заплющила очі.

Що зараз робить Оберон? Чи вважає він, хоч у глибині душі, що я не вперте мале дурне дівчисько, а вірний Королівству маг, який ризикує життям заради свого володаря?

Що зараз робить Гарольд? Чи не сидить у в’язниці за обвинуваченням у державній зраді?

Чи відбито атаку кочівників і чи врятовано місто?

Уйма солодко облизнувся уві сні. Потягнувся — і знову заспокоївся. А ще дикуном називається. Ні аби повартувати вночі. А то наскочать вороги й візьмуть нас, теплесеньких…

Над землею стелилася нічна вогкість. Я обхопила себе за плечі й перевернулася знову на спину. Замружилася, щоб не бачити місяць.

Хто такий Майстер-Генерал? І чому він то оживає, то вмирає знову?

Навіщо ті люди, яких ми зустріли, возять мертве тіло у візку?

Яка дивна країна…

Я цілісіньку ніч спала уривками й прокинулася першою. Уйма дрихнув. На пластинах його панцира (а він спав, не знімаючи обладунків) виступила роса.

У мене затекли руки, ноги, шия, навіть, здається, язик. Скривившись і потираючи боки, я піднялася на невеликий кряж, що нависав над дорогою.

Порожньо. На півночі, у тумані, видніється ще одна шибениця — дороговказ, що веде до принца-деспота. Я зітхнула: хотілося прийняти душ. Чи хоча б умитися, бажано не росою. Осторонь від дороги я розгледіла зарості очерету. Озеро? Болітце? Підійти й глянути ближче?

Уйма спав. Я спробувала витягти мішок із продуктами з-під його ліктя, але людожер не був простаком — розлігся так, щоб навіть уві сні захищати своє добро. Рука в нього й так була важенна, а кольчужний рукав зробив її просто непідйомною. Я здалася.

Над крихітним озерцем кружляла мошкара. Розсовуючи посохом очерет, я пробиралася вперед; уже показалася вода, чиста, прозора до самого дна. Я ступила ще крок…

Над моєю головою свиснула мотузка. Петля захлиснулася на посоху. Ривок — гладке дерево, обпалюючи долоні, рвонулося з рук, і хоч як я намагалася втримати його — впустила.

З очеретів підвелися троє. Двоє дорослих (я мигцем бачила їх у замку) і Максиміліан.

— Далеко зібралися, прибульці з-за Печатки? — хлопчисько посміхався на всі тридцять два. Один зі стражників, той, хто кидав ласо, перекинув йому мій посох. Максиміліан піймав.

— Ого, — зважив посох у руці. — Путяща штука. Можна дах підперти, якщо раптом просяде.

За моєю спиною в болотистих берегах була вода. Праворуч — один дорослий ворог. Ліворуч — другий. А просто переді мною — хлопчисько Максиміліан; роздумувати було ніколи.

До нього п’ять кроків — чи два стрибки. Він скинув назустріч мені руки, зігнув, наче пазурі, пальці. Я відчула, як згущається довкола нього гнилий і тьмяний кокон заклинання, але не захотіла зупинятися. Чи не змогла.

Зрозумівши, що не встигає із чаклунством, він спробував вивернутися, і це йому майже вдалося. Майже, тому що я все-таки встигла вхопитися за набалдашник свого посоха. Долю секунди ми тягли його в різні боки, як щенята велику кістку, потім я зрозуміла, що тут мені все одно не перемогти, і розтиснула пальці. Максиміліан не втримався на ногах і шльопнувся, ламаючи очерет, а я кинулася туди, де безсовісно спав мій захисник.

Далеко втекти мені не вдалося. Зашморг затягнувся і потяг назад, як на гумці, я впала й покотилася по землі. Мотузка вп’ялася в лікті, і я завертілась, як черв’як на гачку, намагаючись звільнити руки.

— Убий волосатого, — почула я голос Максиміліана. — Швидше, поки він спить!

Я звивалась на траві. Максиміліан підійшов і спрямував на мене мій же посох:

— Тихо. Якщо добре себе поводитимеш, ми не вб’ємо тебе, коли підемо за Печатку. Залишишся тут.

Його очі сміялися. Я гірко пожалкувала про те, що не навчилась в Оберона вбивати ворогів поглядом.

Було тихо. Дуже тихо і на землі, й на небі. Не чутно ні кроків, ні боротьби, ні передсмертного хрипіння. Тільки десь прокинулася й несміливо пискнула рання пташка.

— Де ви там? — начальницьким тоном крикнув Максиміліан.

З-за кущів вийшов Уйма. Крокував неквапливо, погойдуючи в руці хвилястий меч, як диригентську паличку.

Максиміліан відкинув мій посох. Скинув руки, розчепірив зігнуті пальці з довгими нігтями, між його долонь застрибали іскри. Наступної миті в руках некроманта згустилась темрява, чорний клубок зіскочив на траву і раптом виріс мало не до неба (так принаймні мені з переляку здалося). З чорноти виліпилась істота, схожа на мавпу з руками-дубцями, якими потяглася до Уйми, а далі я вже не стала дивитися.

Виплутатися з петлі! Мотузка була липкою, ніби товстелезна павутина. Мотузка здавалась живою істотою зі власною злобливою волею. Крекчучи, ричачи і постогнуючи, я таки зуміла скинути її. Мій посох лежав неподалік, а увага некроманта була прикута до поєдинку Уйми з невідомою тварюкою із димового клубка.

Людожер кружляв, ухиляючись від ударів чорного чудовиська. Його меч проходив крізь морок, не завдаючи супротивникові шкоди. А противна Максиміліанова тварюка тільки здавалася неповороткою: рука-ціпок врізалася в Уймове плече, і мій людожер відлетів, як пушинка.

Я дотягнулась до посоха, припіднялась на коліні й запустила блискавку в Максиміліана. Некромант устиг відбити мій удар, та так прицільно, що я ледве сама не зашкварилась. Тим часом клята тварюка знову дотяглася до Уйми і так його навернула, що людоїд упав і залишився лежати.

У мене не було часу підводитися з колін. Страх за Уйму і злість на Максиміліана злилися в один гарячий клубок, піднялися з живота в груди й заюшили через ліву руку — через посох — у створене чаклунством чудовисько. Тварюка завмерла із занесеним кулаком, видала дивний звук, начебто присвиснула крізь зуби, і розпалася чорними ляпками диму.

Піт заливав очі. Я відчула себе легендарним героєм, переможцем чудовиська. Мені захотілося сміятися й танцювати. Захотілося підійти до Уйми й, поблажливо всміхаючись, простягнути лежачому руку…

У цей момент тріумфу мене вхопили ззаду за горло. Я знову гепнула навколішки.