Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 17

Він завив, зірвав зі стіни прапор і пішов на мене, розмахуючи тліючою ганчіркою. Навколо тканини, що вертілася, збиралося щільне повітря, здавалося, з рук хлопчиська виривається сірий ядушливий смерч.

— Спалю! — мій посох плюнув блідим проміннячком. Я злякалася, готова була відступити: в Максиміліанові було щось, що змушувало ціпеніти. А смерч наростав, розвівалися полотнища на стінах, холодний вітер ніс запахи гнилизни й здохлятини.

— Віддай ключ, — мій ворог посміхався. — І тоді я тебе випущу живою.

— І не сподівайся!

Посох нарешті вибухнув бойовим зеленим сполохом. Максиміліан знову відхилився, але його гладенький смерч зник, а прапори на стіні спалахнули, ніби на них хлюпнули бензином. Ми із хлопчиськом кружляли по кімнаті, не зводячи один з одного очей, вибираючи час для атаки й не дозволяючи вдарити іншому. Вогонь розповзався все ширше. Дим ліз у горло й виїдав очі. Час було давати драла, але я не знала, де вихід.

— Здаєшся? — запитав Максиміліан.

— Давай по-хорошому? — запропонувала я, стискаючи посох мокрими долонями.

— По-хорошому я не вмію, — він з жалем оглянув палаючі прапори. — Скільки ти тут напсувала… Вогонь, умри.

Він підніс руку. По кімнаті пройшов вітер, я похитнулася й мало не впала. Вогонь зник усюди й одразу, і навіть обгорілі краї прапорів більше не диміли.

— Ну, ти дещо вмієш, — сказала я по паузі, намагаючись, щоб голос звучав поблажливо.

— Зате ти не вмієш нічого, — сказав хлопчисько.

— Послухай, — тепер я боялася, якщо чесно, з ним сваритись. — Чому ти відразу починаєш битися? Якщо тобі треба пройти за Печатку, то так і скажи. Адже ми можемо домовитися, правда? Ти мені допоможеш тут, я тобі допоможу там…

— Так-так, — сказав він, скалячи зуби. — Ти із мною по-доброму, я з тобою по-доброму…

— От-от, — я розуміла, що він насміхається, але намагалася залишатися спокійною.

— Не вдасться, — Максиміліан дивився мені в очі своїми чорними очиськами, і від цього погляду я почувалася мокрим канатом, що намотують на посох. — Я некромант, дівчинко. І батяня мій був некромант. І дід. І прадід. І ще сто поколінь некромантів.

Серед напівтемної задимленої кімнати я розглядала його, наче вперше побачила.

І тут під стінами замку переможно завила сурма.

Розділ десятий

Нові новини

Мовчки, не дивлячись один на одного, ми зібрали з підлоги насіннячко правди. У всякому разі те, на яке ще ніхто не наступив.

— Поки що мені від тебе одні збитки, — сказав хлопчисько.

— Буде й прибуток, — пообіцяла я без особливого бажання. — Якщо ти нам допоможеш.

— Я нікому не допомагаю просто так. Хочеш мене запитувати — сама ковтай насіннячко.

— Ти мене вже про все розпитав.

— Не про все. У мене повно питань. Будеш ще грати?

— Там бій скінчився, — нагадала я.

— Відомо, чим усе скінчилося. Принц-деспот занапастив тут половину своїх і пішов.

— Мене шукають.

— Нехай шукають. Тут ніколи не знайдуть.

— Послухай, — я глибоко зітхнула. — Мені потрібно зробити одну важливу, важку справу. Він цього залежить… дуже багато чого.

— Наприклад?

— Наприклад, життя однієї гарної людини.

Максиміліан присвиснув:

— По-твоєму, це називається «багато чого»?

— Так, — я намагалася не втрачати терпіння. — Для мене це дуже важливо. І потім, знаєш, по той бік Печатки люди звикли дорожити життям.

Максиміліан кліпнув.

— Твої предки-некроманти, — обережно почала я, — з тих, хто ходив сюди? З того світу в цей? Коли Печатки ще не було, коли тут було царство мертвих?

— Хочеш безкоштовну відповідь?

— Хочу.

— Не отримаєш, — Максиміліан облизав тонкі висохлі губи. — Або ти граєш, або ні.

— Чому ти не хочеш допомогти мені? Просто порадою? Підказати?

— Бо не хочу, — він посміхнувся, і на його щоках знову з’явилися ямочки. — Між іншим, мої предки так допитували бранців — вони їм насіннячко правди засовували до рота насильно. І запитували. А ті відповідали. А я з тобою чесно граю. Хоча міг би просто прикінчити.

— Ну спробуй, — я знову розлютилася.

— Потім, — загадково пообіцяв Максиміліан. Простягнув руку, взяв зі столу зелене насіннячко. Я, зітхнувши, зробила те саме.

— Раз… два… три!

Першій запитувати випало мені.

— Як мені зустрітися із принцом-деспотом?

— Його замок на півночі, туди веде широкий вторований шлях. Уздовж нього стоять шибениці. Принц-деспот зустрічається із чужими тільки для того, щоб вирішити — стратити їх чи залишити в рабстві.

Цей наречений для Філумени, подумала я між іншим.

— Скажи, — очі Максиміліана блиснули. — Який із себе твій ключ?

Ну звичайно. Чи ж міг він запитати щось іще?

— Це відбиток на воску, — сказала я, не чекаючи, поки прихопить живіт. — Відбиток пальця людини, що замкнула Печатку по той бік.

— Ух ти, — Максиміліан, здається, зачудувався. — А за старих часів пальці просто відрубували й давали тим, хто йшов. У мого прапрадіда на кінець життя один палець залишився… Вказівний на правиці.

Настав час запитувати, як звідси вийти, подумала я.

— Граємо? — запитав Максиміліан. — Ще?

— Ще.

Ми мовчки ковтнули ще по горошині. Запитувати першим випало некроманту.

— Де ти зберігаєш ключ-відбиток?

— У кишені, — простогнала я.

— У правій чи лівій?

— Це вже наступне питання… Як знайти принца-бранця?

— Не знаю, — він задоволено посміхався. — І це чистісінька правда. Просто не знаю, і все.

Я мало не завила вголос. Тепер він запитає, у якій кишені в мене ключ, а я… я запитаю, як вийти звідси. І вийде, що він мене обдер як липку, довідався про все до грамечка, а я знаю тільки те, що принц-деспот убиває гостей. Якщо не перетворює на рабів, звичайно. Оце так цінна інформація.

Щоправда, є ще й принц-саламандра і принц-чума. І дуже жаль, що принц-риба потонув…

Але мені потрібно п’ять принців. П’ять. Отже, доведеться залучати не тільки деспота й чуму, але й принца-потопельника, якщо вдасться. А не вдасться — що ж, усе намарне, все нанівець, дарма я не послухала Оберона, дарма всі ці страхи, дарма Уйма, дарма Максиміліан…

А може, хлопчисько просто всього не знає? Світ тут великий, невже не найдеться інших принців, пристойніших?

Максиміліан спостерігав за мною. Катав на долоні сіру горошину. Я раптом відчула кураж засудженого до смерті: адже він усе в мене випитав! Ну хіба велика різниця — у правій кишені чи в лівій? Та як тільки я звідси вийду — ключ в інше місце перекладу!

І я хоробро взяла нову крупинку зі столу.

— Один-два-три!

— Як знайти принца-саламандру?

— Летіти до землі вулканів на вогненній кулі. Перевізники деруть страшні гроші, а по землі туди не дістатися — гмурри.

— Хто?!

— Зайве питання. І моя черга. Ось що…

Він відкрив рот, щоб запитати про кишеню — і раптом осікся. Напевно, у цей момент йому подумалося, що я нікуди не дінуся — адже питання про те, як звідси вийти, залишилося нез’ясованим. А може він, як і я, вирішив, що перекласти восковий відбиток з однієї кишені в іншу — справа однієї секунди. Так чи інак, Максиміліан замислився. На мить. Не більше.

— Навіщо тобі принци?

— Щоб оженити на принцесах, — видала я.

— Що?!

Спостерігаючи зараз за Максиміліаном, я отримала винагороду за всі неприємності, які кепський хлопчисько встиг мені заподіяти. Здається, це називається «реванш»: юний некромант витріщив очі, роззявив рота і раптом почервонів. Рум’янець пробився крізь шар сажі на його щоках.

— Ти брешеш, — сказав він з жахом. — Але ти не можеш брехати… Ану ж бо!

І він ухопив зі столу цілу пригорщу насіннячка правди.

Далі ми грали в скаженому темпі, як шахісти, що затіяли бліц-турнір. Я перерахувала Максиміліану імена принцес. Він повідав, що замок, у якому ми зараз перебуваємо, належить його мачусі. Я розповіла про Оберона і його обіцянку. Некромант виклав усе, що знав про принца-чуму: