Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 8

Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носі, й згадувала, як цей самісінький канцлер допитував мене, перелякану до напівсмерті, коли я вперше потрапила в Королівство. Потім відвів до короля… Мені схотілося затиснути вуха руками: ніби тисячі голосів кричали щосили: «Оберон! Оберон! Оберон!»

Уйма тим часом повідомив, що привів дві тисячі бійців. Я згадала, що говорив про цих бійців Максиміліан — «Уйму вони з’їдять першим»… Треба було заговорити про Максиміліана, але я ніяк не зважувалася розтулити рота.

— Ліно, ти хочеш сказати щось? — уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера — він говорив дуже різко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.

— Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, — обірвав мене Гарольд. — Говорити про це не треба. Далі…

— Стривай, — я міцніше стисла посох, — чому — говорити про це не треба? Якщо наше становище таке погане — чому не прийняти допомогу від…

Уйма скосив до мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.

— Молодший маг дороги, — промовив, наголошуючи на слові «молодший», — зараз не маю часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!

«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули мов бритвою, ці його слова. «Загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр — тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона — той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?

Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, оце і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні шляху від міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.

Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми — не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився мірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.

Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд.

— Що там? — запитала я.

Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.

— Я Ліна Лапіна, — сказала я.

Він посміхнувся — широко й недовірливо.

— Що там? Хто сурмив?

— Це принц-деспот, — сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. — Він привів велике військо.

Військова рада поновилася по нетривалій паузі — в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний, чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, — мене ледь правець не вхопив.

Він був мій давній ворог. Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені — щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило. Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема й принц-деспот на волі.

— Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, міледі, і, здається, не підросли ні на вершок.

— У нашому світі час іде повільніше, — зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Ні, цей погляд змушував ціпеніти! Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком — три тисячі солдатів, усі в залізних нагрудниках, зі списами напереваги, і на кожному списі — упертя. Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот, і за його командою перша шеренга наїжачилася списами, вперла їх у землю.

— Гарно, — мовив Гарольд, і ніздрі його роздулися. — Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!

— Зупинимо! — заревли війська. Гарольд задер бороду й закричав, підносячи руку до неба; він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, — й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина.

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але Сарани незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непоміченою повернулася в замок. У всякому разі хотілося вірити, що мене не помітили. Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок — не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених пташиних кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла — хоча він мав зовсім не той вигляд, яким запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра — я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика. На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив — отвір затягло павутинням. Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом…

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон, та що ж тут трапилося, хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося рюмсати, сльози дісталися вже до самого носа; я на превелику силу себе опанувала.

Швидко смеркало. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі Храму-Музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

Майже відразу, не чекаючи на запрошення, на підвіконня ляпнувся чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

— Він не хоче тебе в союзники, — сказала я без передмов. — Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Він і оком не змигнув.

— Бачила, хто прийшов?

— Так…

— Тепер-то Гарольд мене точно не прийме. У нього є інший, гарний і приємний союзник — принц-деспот, — Максиміліан безсоромно поколупався в носі.

— Він збожеволів, — пробурмотіла я. — Гарольд схибився.

— Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був дуже розумним.

— Зате він завжди був шляхетним… — я хотіла додати «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом, як із другом; він єдиний з усіх пам’ятав Оберона. І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він був якийсь… людський.

— Хто випустив принца-деспота з в’язниці? — запитала я рвучко.

— Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розина вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось колишнім піратом.

— Як Оберон припустив, щоб принц-деспот… — я захлинулася. — Слухай-но, я не можу більше чекати. Якщо ти знаєш, що з ним трапилося — говори!

Він охоче кивнув:

— Я тебе на те й покликав… Давай переберемося до мене в замок.

— У тебе й замок є?!

— Ну… маленький. Це недалеко, тільки треба летіти повітрям.

Я підстрибнула. Повисіла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати — вперше після тривалої перерви — просто над прірвою, над ровом із забитими кілками — робилося дуже кисло.