Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 28

Я позадкувала. Тріснула невидима грань; налетів рвучкий і злий вітер, загуркотів грім. Захиталося гілля курних лип.

— Дівчинко, що трапилося?

Весела кошлата собачка обнюхувала мене, здивована не менше за господиню. Я сіла. В роті було сухо, перед очима все пливло. На місці жінки зі свічкою та голкою стояла цікава тітонька з повідцем і сумкою для харчів. За спиною в неї наливалося свинцем низьке небо, й ось-ось мали впасти перші краплі.

— Нічого, дякую, все гаразд, — пробурмотіла я. Тітонька не бачила, як я «провалилася» в інший світ — я з’явилась там само й тоді само, де й коли зникала.

— Буде гроза… Може, це в тебе від перепаду тиску? Ти далеко живеш?

— Близько…

Насправді мій дім був на іншому кінці міста, але мені було байдуже. Ще хвилина чи дві зволікання — й не буде чого йти в Королівство, самого Королівства не стане…

Допоможи мені, Обероне, мовчки благала я, знову ступаючи.

Тут уже стояла глуха ніч.

Горіли багаття навколо замку. Міст опустили, табір принца-деспота був темний. Спали вони чи розбрелися куди? Що трапилося за ті кілька годин, поки я стрибала сюди-туди, дивуючи тітоньок у чужому дворі під липами? Лякаючи дивну жінку з недошитим драконом — і голкою?

Але ж нитка в голці була червона. А дракон — зелений. Може, вона йому полум’я пришивала до пащ? А гребінець на хвості — потім дошиє, зеленими нитками?

Під ногами в мене була росяна, дуже густа трава. Тут, на березі, не проходив караван, цього краю не зачепили військові дії; до післязавтра, до приходу Сарани тут оце так само сонно колихатиметься волоття трави, літатимуть бабки, а ночами — блиматимуть світлячки…

Посох у моїх руках поважчав, навершя кволо світилося. Я була в Королівстві, й Сарана давно знялася з денної стоянки. Стоноги йдуть, і тремтить земля. Вони ступають повільно, з вигляду неквапно, але кожен крок наближає їх до міста й до замка.

«Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану»…

Я потрусила головою. Я сама! Сама прийшла, без ключа й провідника, уперше в житті пройшла між світами — сама! А виходить, будь-якої миті можу піти додому й повернутися… Та хоч зараз…

Долоні мої похололи. Ні, зараз я не пробуватиму. Це як із польотами: вперше полетиш, а вдруге ще гримнешся. А тепер дорога кожна секунда. Куди мене викинуло? Де Максиміліан?

Пихкаючи, я видерлася на пагорбок. Мене викинуло на березі річки, не далеко від замку, але й не близько. Місто стояло темне, тільки в порту горіли багаття. Цікаво, чи знає Уйма про зраду в замку?

На протилежному березі річки мерехтів вогник. Я подивилася нічним зором; коричневуватий плаский світ, струмениста поверхня річки, така щільна, що здається, по ній можна ходити, мов по кризі. Ця річка отримала своє ім’я — Лане — на честь великого мага дороги, воїна, що загинув на шляху. Я пам’ятала, як Оберон дав річці ім’я та як трохи згодом ця річка врятувала мене від Мрячної Бабери — тоді кордони ворожого світу проходили так близько від замку, що вона, ненавидячи Оберона, могла ще шкодити нам наостанок…

Скільки я не вдивлялася — поблизу не було жодної людини. Де Максиміліан? Залишився біля замкової стіни? Чому не шукає мене? Я відразу зміркувала, що некромант не може шукати мене в моєму світі — за моєї відсутності там зупинився час, і всім гостям вхід закрито…

Що ж мені, бігти до нього в замок?

Я знову подивилася на вогник за рікою. Там Олександр і там Ельвіра; можливо, мені краще перемовитися з ними без свідків? Якщо вони якимось чином втаємничені щодо підмінків… Мені б не хотілось, аби й некромант про це довідався.

Над річкою повітря було нестійке, висхідні потоки змінювалися спадними, я летіла й бачила своє відображення в струменистому дзеркалі води, намагаючись тримати рівновагу. Навіть тут, далеко від моря, Лане був широким. Я встигла змерзнути й дуже зраділа, коли моє відображення пропало нарешті й замість води внизу виявився пісок.

Вогник тепер був зовсім поряд. Його то відкривало, то закривало гілля; я побігла підтюпцем, аби зігрітися.

Вони ще не спали.

Я бачила, як плавали тіні у вікні, як рухався вогонь ліхтаря — його піднімали й опускали, видно, вішали на гак і ставили на стіл. Я завагалася.

«Принце Олександре, чи знаєте ви, що ви ніякий не принц, а самозванець? Що король — не батько вам? Зізнайтеся, це ви писали записку? Це ви все накоїли, через вас Оберона забуто й Сарана біля порогу?!»

Світло ліхтаря потьмяніло. Напевно, вони прикрутили ґнотик; я раптом згадала колишнього алхіміка, який у вигнанні вигадує дитячі повісті. Він допомагав підмінювати дітей… Мені було так гидко й моторошно про це дізнатися, що я навіть не запитала: а кому він допомагав?

Голос Оберона начебто зазвучав у моїх вухах: «Є такі істоти. Та ти й раніше, певно, чула. Подібні випадки бували багато разів, і ще, на жаль, будуть…»

Виходить, письменник був у змові з «такими істотами».

«У ті дні на Королівство напали, — говорив Оберон, — почалася війна, я поїхав захищати далекі кордони. Мати Олександрова нездужала, а нянька виявилася надто безтурботною…»

— Хто тут?

Двері відчинилися. Принц Олександр стояв на порозі з величезним дрюком напереваги; був він в оксамитовому халаті, неабияк потертому й лискучому на ліктях. Його скуйовджене волосся стирчало врізнобіч.

— Ліно, ти?!

Принцеса Ельвіра за спиною в принца здавалася персонажем зовсім іншої казки — у шовковій нічній сорочці, в акуратному чіпці з мереживом, вона трималася, мов знатна гостя на пишному королівському прийомі.

— Пробачте, — промимрила я, косуючи на дрюк. — Я бачу, ви ще не лягли…

— Це видно просто із замку? — холодно поцікавилася Ельвіра. — Гостре ж у тебе око, магу дороги.

Принц опустив свою зброю, але запрошувати мене в гості не поспішав.

— Річ у тім, — я постаралася говорити офіційно, голосом шкільної директриси, — що мені треба з вами поговорити, з обома. Це дуже важливо.

— Нам, може, жити ледве більше доби, — зауважила принцеса так само холодно. — Хотілося б спокійно провести ніч у власному домі… наостанок.

— Принцесо, ніхто з нас не збирається вмирати, — я не хотіла вдаватися до мудрувань, але мене немовби хтось за язика смикнув. — Дуже багато залежить від вас. Скажіть…

Я затнулася. До мене якось не відразу дійшло, що записка разом із книгою залишилася в Максиміліана, і пред’являти мені нема чого.

— …Є записка… стара, котру король… яку одна людина зберігала у своїй книзі багато років. У записці написано витонченим почерком з нахилом уліво: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану». Принце Олександре, принцесо Ельвіро, ви не знаєте, хто це міг написати?

Принц і принцеса перезирнулися. Нічого втішного для мене в їхніх поглядах не було.

— Я писала записки тільки Олександрові, магу дороги, — голос Ельвіри ладен був змерзнути в повітрі й упасти на підлогу низкою бурульок. — І зрозуміло, ніколи б не написала «ви мені нічого не винні». Це вульгарність.

— Я теж не писав нічого подібного, — тужно додав принц. — Уявлення не маю, кому й навіщо це знадобилося.

Я спробувала впоратись із розчаруванням. Із третьої спроби це мені майже вдалося.

— Заждіть… Це дуже важливо… Ви ніколи не чули про тих, хто підмінює дітей у колисці? Вам не відомі такі випадки?

Принц і принцеса знову перезирнулися.

— Ні, — сказала Ельвіра.

— Дуже дивно, що ти про це запитуєш, — пробурмотів Олександр, відвертаючи погляд.

Мені раптом дуже схотілося допитати його за допомогою насінинок правди.

— Спати час, — прорекла Ельвіра тоном Снігової Королеви. — У ці страшні дні кожен дбає про себе, магу дороги… Прощавай.

Над річкою збирався туман. Мої сліди на березі обірвались: я злетіла з розгону, сильно відштовхнулась від піску мокрою кросівкою. Мусила знайти Максиміліана із книгою, запискою та насінинками. Можливо, принц Олександр щось приховує… Може, він і Оберона пам’ятає. Підстав для такої підозри було нуль, але мені дуже хотілося хоч за що-небудь зачепитися.